Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 11, 2017

Чи відповідає дипломатичній етиці поведінка Посольства ФРН у Києві?

Автор:

|

Березень 22, 2012

|

Рубрика:

Чи відповідає дипломатичній етиці поведінка Посольства ФРН у Києві?

Ідеться про організований виступ німецького аспіранта-історика Ґ. Россолінські-Лібе (на фото) в Посольстві Федеративної Республіки Німеччина (ФРН) у Києві 1 березня ц. р. Доповідач безпрецедентно використав дипломатичне представництво, щоби звинуватити український визвольний рух і українську діаспору в Канаді у фашизмі й різних убивствах. Хтось би міг сказати: нащадок нацистів обвинувачує національного героя поневоленої нацистами країни у фашизмі — чи це етично, чи морально?

Не треба бути істориком, аби про таке заявляти, оскільки вже десятиліттями кагебівські спеціалісти не тільки усно, а й письмово це стверджували. Вони навіть переодягалися в уніформи УПА й від імені «бандерівців», «мельниківців» убивали невинних людей, аби викликати ненавиcть до вояків українського визвольного руху та посіяти ворожнечу між двома гілками одного дерева ОУН. Совєтський партійний діяч Лука Кизя, який від 1960 р. був постійним представником Совєтської України при ООН, ще 1964 року звинувачував український націоналізм «у вбивстві, повішенні, за спаління та поховання живими росіян, українців, білорусів, євреїв, французів, чехів, поляків і інших».

Бракувало лише звинуватити українців у перемозі Гітлера, в організуванні Ґестапо, концентраційних таборів і у вивезенні українців же на примусові роботи. Молодий німецький історик лише повторює комуністичну пропаґанду й видає її за науку. Словацький історик М. Шміґель у своїх наукових дослідженнях підтверджує інше — неаґресивність УПА до інших національностей та народів, яких вона закликала до спільної боротьби, щоби скинути більшовицьке ярмо.

16 березня ц. р. на сторінках «Української правди», очевидячки, у відповідь на відкритий лист Аскольда Лозинського з’явилася стаття німецького Ґенерального консула в Україні Ганса-Юрґена Гаймзьота. На превеликий жаль, він не тільки не вибачився за грубе порушення дипломатичної місії, а й намагається виправдати надання можливості Россолінському-Лібе виступити зі звинуваченням не просто окремих керівників ОУН і УПА, а ще й усього визвольного руху, а з ним — і всієї нації.

Саме на ці моменти звернув увагу п. Лозинський у своєму відкритому листі до німецького посла в Україні. Аскольд Лозинський зазначає, що доповідач «також намагається встановити зв’язок між фашизмом, українським націоналізмом і Помаранчевою революцією, стверджуючи: «А ще діти… у світлокоричневих формах і з краватками, що за кольором і дизайном нагадували уніформу гітлерюґенда, співали різних пісень про ОУН, УПА та Помаранчеву революцію». Слухаєш цього молодого aспіранта, й одразу пригадується Л. Кизь і вся совєтська антиукраїнська пропаґанда.

У своєму виправдуванні доповіді скандального доповідача п. Гаймзьот посилається на великого науковця, поета й реформатора Середньовіччя Ульріха фон Гуттена, цитата якого: «Віє вітер свободи», нагадує йому про свободу диспутів, що з тих часів належить до «базового курсу» в університетах. Далі шановний Ґенеральний консул пояснює, що зараз посольства поширили свою діяльність не тільки на дипломатичну працю. Ми про це знаємо, бо не раз чуємо, як така-от країна видворила такого-от дипломата такої-от країни. І незважаючи на те, що дипломатичні представництва розширили свою діяльність, вони не замінили й ніколи не замінять університетів, а такі «диспути», які продемонстрував Россолінські-Лібе, не належать до компетенції дипломатичної місії, бо вони дуже недипломатично розпалюють національну ворожнечу.

На тлі смерті невинного Івана Дем’янюка можна зрозуміти ворогів української держави, за яку послідовно боролися не тільки українці, але і євреї, що вже не раз підтвердили живі свідки з Ізраїлю, про яких повідомляв видатний український поет і перекладач Мойсей Фішбейн. Оскільки кагебівським «спеціалістам» із Москви вже ніхто не вірить, то складається враження, що місію обпльовування українського визвольного руху перебирають на себе в Німеччині, і тут «підшити» Россолінського-Лібе під фон Гуттена — це образа пам’яті цього великого гуманіста, який боровся за справедливість.

Можливо, сам шановний німецький Ґенеральний консул в Україні не зрозумів «диспуту» молодого історика, але в такому разі не мав захищати його виступу, що не був академічним, а виглядав, скоріше, спробою використати територію та місце, щоби звинуватити УПА й визвольний рух у тому, у чому роками звинувачували без доказів с. п. Дем’янюка.

Важко собі уявити об’єктивного науковця, який єврейських і польських капо в німецьких концентраційних таборах оцінює однією міркою, а українських помічників німецької поліції — іншою. Хіба це не нагадує німецького суду над Дем’янюком, якого обвинуватили в тисячах убивств, а тих, хто давав накази вбивати, хто керував концтаборами та всією поліцією, — звільнили від відповідальності! Пригадаймо лише німецькі суди (Landesgericht Hagen, 1960 та Landesgericht Munchen, 1965), які судили членів СС Еріха Лахмана, Гайнріха Унфергау, Роберта Юрса, Ернеста Цірке, Йозефа Обергаузена, Еріха Фукса, Гайнріха Ґлая та багатьох інших, хто був відповідальний у концентраційних таборах, хто мав право вирішувати: смерть чи життя, але суд знайшов для них виправдання. Іншими словами, вони це робили, щоби себе врятувати, тобто були до цього змушені. Для Івана Дем’янюка суд у Мюнхені 2010-го цього слова не знайшов, хоч, якщо би він навіть був наглядачем (доказів на це не мав ні суд в Ізраїлі, ні в Мюнхені), то отримував би накази від таких же членів СС, яких суд звільнив!

Аскольд Лозинський у відкритому листі зазначає: «Складається враження, що пан Россолінський-Лібе мало розуміє українські прагнення й процес «побудови нації». Частково його твердження щодо «втрати культурної орієнтації» межують з образою для українців в Україні та за кордоном, особливо для української діаспори, а опосередковано й для тих, на чиїй землі вони оселилися, зокрема фрази на кшталт: «Підйом українського фашизму в Канаді». Отже, продовжує він, канадська «мультикультурність справді сприяла процесу оспівування антисемітів, фашистів і радикальних націоналістів як важливої складової української культури, що… стала частиною багатогранної канадської культури». Шкода, що молодий історик, перебуваючи на студіях у Канаді, не помітив гармонійності багатокультурності, яка могла би послужити прикладом іншим країнам із подібною багатокультурністю!

Можливо, що шановному дипломатові ФРН недипломатична мова його протеже в стінах установи, якої він є господарем, ясно засвідчить, що тут слід не виправдовуватись, а вибачитися, бо хоч посольство й не відповідає за зміст «диспуту», але є відповідальне за наслідки.

Щоби провадити справді наукові дебати на такі теми, то й у Німеччині, і в Україні існує досить університетів, які здатні провести на гідному рівні будь-яку наукову дискусію. Зрештою, у Мюнхені минулого року відсвяткував своє 90-річчя Український вільний університет, котрий має достатню кількість науковців, які могли би дати об’єктивну та незалежну оцінку ОУН-УПА, оскільки в його лавах є низка гідних науковців із різних країн Європи й Америки. Крім того, недавно вийшов друком 100-й том «Літопису УПА», що є джерелом не тільки для пізнання ідей і завдань борців УПА, але й переосмислення ролі УПА в загальноєвропейському контексті визволення народів від диктатури фашизму та комунізму.

Якщо німецьке посольство в Києві вже дуже хоче дискутувати про український націоналізм і ідеї УПА, то чому б йому не запросити учасника визвольної боротьби, відповідального редактора «Літопису УПА», відомого канадського вченого, професора-емерита Петра-Йосифа Потічного, який, безперечно, є фахівцем у цій галузі української історії, про що свідчать його численні друковані наукові праці?

Пан Гаймзьот на виправдання свого дозволу прочитати антиукраїнську доповідь у стінах Посольства Німеччини в Києві, «притягує» на допомогу вислів високошанованого колишнього президента ФРН Р. фон Вайцзекера, який із нагоди 8 травня (поразки фашистської Німеччини) сказав, що треба «дивитися правді у вічі, якою би вона не була». Цим шановний Ґенеральний консул ідентифікував себе з доповідачем Россолінські-Лібе. Помилився п. Гаймзьот у тому, що коли президент фон Вайцзекер говорив, що треба «правді у вічі» дивитися, то мав на увазі нацистське минуле Німеччини з Гітлером, Ґебельсом, Ґестапо, концентраційними таборами, Голокостом, поневоленою Західною Європою та майже окупованою всією Східною.

А яку ж «правду» про УПА, про український націоналізм, про українців пропонував пан Россолінські-Лібе? Коли би молодий німецький історик закликав українців і неукраїнців подивитися «правді у вічі» лише за ХХ ст., де була Перша світова війна, окупація українських територій, більшовицька революція, постання УНР, московська більшовицька окупація і втрата державності, три Голодомори, знищення українських Церков (православної й греко-католицької), ліквідація української інтелігенції, Друга світова війна, вивезення українського чорнозему з України разом із робочою українською силою, руйнування українських родин, міст і сіл, заводів, шкіл і лікарень, — це і є правда про Україну!

Степан Бандера та його родина є лише символом страждань України: батька о. Андрія замордували комуністи, брат Богдан загинув у боротьбі з німецькими окупантами, а брати Василь і Олександр — від рук польських капо в німецькому концтаборі, сестри Оксана та Марта-Марія були заарештовані в червні 1941-го й вивезені в Сибір, де Марта померла, а Оксана ще повернулася живою після 48 років заслання. Сам Степан уже з 15 вересня 1941 року став в’язнем німецького концтабору в Заксенгаузені, звідки був звільнений у грудні 1944-го, а 1959-го був замордований московським аґентом у Мюнхені.

Отакій правді слід подивитися у вічі не тільки українцям, а й німцям. Звинувачувати жертв фашизму у фашизмі — не те що неетично, але, гадаю, і неморально. Аби переконатися у муках українців, раджу шановному Ґенеральному консулові та його доповідачеві поїхати до німецького міста Зіґена на деякі цвинтарі, де на кладовищі Гермельсбах поховано 377 українських робітників, які загинули на примусових роботах, а Зіґен не був єдиним і найбільшим місцем, куди вивозили українців із України. Може, хоч тоді їм стане соромно щодо України й українців?

На початку грудня 1991 року німецькі газети широко звітували про референдум в Україні щодо незалежності. Деякі видання друкували навіть мапи України, яку досі вважали Росією. Газета Suddeutsche Zeitung у статті «Україна повертається» зазначала, що «Україна повертається в історію як суб’єкт». Коли б німецьке посольство дотримувалося саме цього фактажу, то не дозволило б виступити у своїх стінах із доповіддю людині, яка перекручувала факти, яка маніпулювала подіями, яка борців визвольного руху за Україну називає вбивцями, а борців АК за польські інтереси — борцями. Доречно буде зауважити, що німецька газета писала про «повернення в історію», оскільки ще 1796-го австрійський історик Йоган Хрістіян Енґель уперше опублікував історію України німецькою мовою (Johann Christian Engel: Die Geschichte der Ukraine und der ukrainische Kosaken, wie auch der Kuоnigliche Halitsch-Wladimir, Halle 1796), тобто ще за понад два століття перед «відкриттям» України німецьким посольством у Києві та його аспірантом-істориком.

Посол ФРН кривить душею, коли захищає право на таку доповідь у своєму посольстві. Він користає лише з того, що в Україні керує всім неукраїнський уряд, бо інакше міністр закордонних справ України вже давно запросив би до себе шановного посла з поясненнями. Зрештою, аж такою великою свободою в Німеччині також «не віє», щоби можна було торгувати гітлерівською літературою чи іншою нацистською символікою, бо це — проти німецького закону!

Напрошується думка: чому Посольство ФРН не організувало доповіді на тему, як із різних земель і королівств колишніх Пруссії, Баварії, Саксонії та Франкії постала могутня німецька держава, може, саме це було потрібно почути українцям при розбудові власної країни! Ніхто в Україні не чекає від німецького історика доповіді про український фашизм, якого в Україні, крім німецького та більшовицького, українці ніколи не знали. Потрібна не тільки відвага, але й хамство, щоби приїхати з країни, яка ще не цілком позбулася фашизму, бо постійно має проблеми з неофашистами, до іншої держави та комуністичною пропаґандою минулого обвинуватити Героя України, який страждав від німецького фашизму й був замордований комуністичними фашистами.

Може, усе ж таки, слід би було взяти приклад із Німеччини й законом заборонити в Україні поширювати неправду, брехню про визвольний рух українців і їхніх героїв?!

 Йосиф Сірка

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...