Новини для українців всього свту

Monday, Jan. 20, 2020

Алла Неборак: «Найбільше мене надихнула на творчість сучасна українська ікона»

Автор:

|

Жовтень 23, 2019

|

Рубрика:

Алла Неборак: «Найбільше мене надихнула на творчість сучасна українська ікона»
Алла Неборак

В еміґантки з України Алли Неборак — дивовижна історія життя.

«Господи, не забирай мене до себе так рано»
— Я народилася у Тернополі. Все ніби було добре, квартира, сім’я, підростав син. Але 2000 року лікарі побачили, що у мене пухлина, яка прогресує, виявили метастази у легенях. Мені тоді сказали, що житиму не більше трьох місяців. Це шокувало не тільки мене, а й усю родину. Настільки нас усіх приголомшило, що просто не знала, що робити. Відчувала, що не готова вмирати. Молилася: «Господи не забирай мене до себе, почекай трохи, в мене маленький син, і я йому ще потрібна».
— І що трапилося потім?
— Приймала певні препарати, зокрема, морфін, страшні дози медикаментів Були процедури, після яких здавалося, що більше цього не витримаю. Хвороба прогресувала, медичний консиліум вирішив, що необхідно ампутувати ногу. Ще один шок. Але, думаю, заради життя, якщо є така необхідність, нехай буде так. Операція відбулася, але фантомні болі ноги не вщухають і досі. А снах вільно ходжу вулицями Тернополя, бігаю, як у дитинстві.
— Кажуть, що хворобі протистоїть не лише лікар, а й сам пацієнт, його родина, вірні друзі. Як було з вами?
— Важка і тривала хвороба — це не тільки біда для того, хто хворий, а ще й тест на терпіння, стійкість, підтримку, справжність стосунків із найріднішими та близькими людьми. У лікарні мене постійно навідували друзі та й додому приходили. Але я відчувала, що деякі відвідини були, ніби прощання зі мною.
— А були у такому спілкуванні моменти, які вселяли віру, надію на краще?
— Якось до мене приїхала моя хресна мама зі Львова. Вона розповіла, що була у церкві, ходила до священника, і той порадив купити для мене книжечку святої Бригіди «15 молитов». Я три місяці молилася і казала: «Господи, ти ж бачиш, я не готова вмирати. Я настільки сильна і хочу жити, що не забирай мене поки що до себе!»
— А коли минуло ті три місяці…
— …Я не померла. Зрозуміла, що Бог дарує мені шанс ще жити. А я така людина, коли дала собі слово, то мушу його дотримати. Тож, дякуючи Всевишньому, читала й далі ті 15 молитов, під час яких мені щоразу було значно легше.

Продали квартиру та поїхали у Швецію
— Із якими суто побутовими труднощами стикається людина у ситуації, в якій ви опинилися?
— Потрібні були гроші не лише на медикаменти, а й на протез. Дізналися, що у Швеції можуть допомогти, є там одна клініка. Написали туди листа, нам відповіли, що через сприяння «Червоного хреста» нададуть мені допомогу, виготовлять зручний протез. Але були потрібні 10 тис. EUR. Вирішили продати квартиру. Нам відкрили візу — мені, дитині й чоловікові. І ми поїхали туди.
— Поїхати із сім’єю у чужу країну, не знаючи, що там чекає?
— Усі дивувалися вдома, як це нам так вдалося, адже у ту країну візу було дуже важко отримати, мови ми не знали, жодного слова. Та ми поїхали. Нас зустріли, поселили у готелі. І знаєте, така навколо увага, приязність, доброзичливість, нема нервозності, всі посміхаються, ніякого поспіху, ще тоді подумала, що тут, напевно, добре було б жити. Звернулися до міґраційної служби, отримали посвідку на проживання. Знайшла тоді католицьку церкву. Там правив о. Михайло, священник із Німеччини. Якось спілкуючись із ним, розповіла про себе і про книжечку з молитвами, яку привезла з України. А панотець мені відповів, що знає про цю святу, а тоді питає: чи не задумувалась я, чому опинилася саме у Швеції?
— А ви що на це?
— Кажу, що ні, а він мені: свята Бригіда — шведська свята, народилася у Швеції у XIV ст. Прославилася двома речами: своїми одкровеннями, що визнані як видатні зразки середньовічної літератури і тим, що заснувала монаший орден зі своїм статутом, здійснювала паломництва, давала порали немічним і допомагала стражденним.

«Мамо, це — я»
— У Швеції ви живете вже майже 20 років. Як склався там ваш побут?
— Вивчила мову, працювала, здобувала їхню освіту. Закінчила медичний навчальний заклад, посилено вивчала анатомію людини, дерматологію та фізіологію. І все це — латиною, назви кісток і м’язів, різні терміни, колосальний обсяг інформації, який потрібно було засвоїти. Отримала диплом європейського взірця, чинний і в інших країнах, диплом косметолога — шкірного терапевта. Відкрила свій салон-клініку, працювала там.
— Й як українка в такій ситуації могла собі давати раду у Швеції?
— Швеція — це країна, де комфортно всім: і тим, хто не має певних фізичних вад, і тим, у кого є проблеми зі здоров’ям. Там неповносправні оточені особливою увагою, для людей із обмеженими можливостями пристосовують робочі місця, щоб вони почувалися комфортно. Багато є довгожителів, котрі мають і по сто років. На пенсію йдуть у 65. І йдуть охоче, щоб мандрувати або займатись улюбленою справою. Швеція — країна для людей, там усе надзвичайно просто і комфортно, ніде немає показного пафосу, заздрощів, фальші.
— Та з огляду на ваш стан важко було там адаптуватися?
— Все якось природно відбувалося, влилася в оту спільноту легко, чи такий вже характер маю, не знаю. Я у Швеції на кожному кроці відчувала і відчуваю позитив і від оточуючих, і від самого міста, де живемо, і від природи, навіть від води, яку там можна пити з крану. Там я вижила, отримала поштовх до життя, там відкрилися мої, так би мовити, фізичні резерви і певні творчі ресурси, про які ніколи й не здогадувалась.
— Лікування усі ці роки тривало?
— Авжеж, діагностика, препарати, медикаменти. На обліку в лікарів була років десять. Але, дяка Богу, усе ніби минуло. Більше того, у мене там, у Швеції народився ще один синочок.
— То ви направду мужня жінка!
— Коли вкотре пішла в онкологічну клініку на обстеження, лікарі сказали, що я вагітна і мені не бажано народжувати. Мовляв, є певний ризик: я ж пройшла стільки сеансів опромінення, що просто жах. Я це також розуміла. Мені порадили робити аборт. Записалася на цю процедуру, але мені було дуже недобре. Й ось за день до того сниться мені сон, хоча яскраві, образні сни мені рідко сняться. А тут, ніби йду алеєю, обабіч засіяні поля, великі дерева, а далеко, на горизонті, яскраве сонце, світло, що аж очі разить, вітерець повіває, мені так добре, легко. І бачу, що те світло ніби все більшає й більшає, ніби людська фігура. Я уві сні підсвідомо думаю, що то Ісус Христос іде до мене, хоче забрати до себе. Але те світло ближче і ближче — і раптом бачу маленького хлопчика, такого білявенького, як ангелик. Він простягає ручки і каже: «Мамо!» й я прокинулася. І тоді, о третій годині ночі я прийняла остаточне рішення: народжуватиму.

Кожна ікона — моя сповідь
— Ви сказали, що у цій північній країні відкрили у собі творчий дар?
— У Швеції відчула бажання писати, відкрила деякі задатки до живопису. Закінчила Вишу школу художників і вже мала право викладати на мистецьких курсах. Упродовж шести років вела такі курси при церкві, де викладала для шведів малювання, хоча за фахом, отриманим у Тернополі, я вчитель загальнотехнічних дисциплін. Ходили на ті курси люди різного соціального статусу. Мали різний фах, але пішли на пенсію і захотіли взяти в руки пензель, сісти за мольберт, втілити свої нереалізовані мрії.
— Ця творчість була, як кажуть, «для себе», чи виставляли полотна на загал?
— Ми робили виставки двічі на рік, експозицію відкривали при церкві, багато людей приходило, дивилися, схвально сприймали таку творчість. А потім поступово я почала писати ікони. А як я вже іконописом зайнялася серйозно, цим зацікавилися й шведи, ми створили окрему групу.
— Що відчуваєте, коли починаєте писати ікону?
— Кожна моя ікона — то моя молитва, моя сповідь, втілена у фарбах. Це моє віконце до Бога, Неба, віконце, через яке Всевишнього може побачити той, хто вивільнює своє серце від гріха, пристрастей, марноти, суєти.
— Авторські ікони також виставляли?
— Аякже, було кілька приватних виставок моїх ікон у Стокгольмі, при церкві та картинних галереях, майже 30 робіт різного формату виставила. Мені важко комусь їх продати, не можу з ними розлучитися, хоча багато разів просили мене це зробити. Правда, дві шведські церкви таки купили у мене дві ікони. Навіть звертався до мене Посол України в Королівстві Швеція, приїжджав, спілкувалися під час тієї персональної виставки. Це було 2007-го, а наступного року в Києві проводили симпозіум-семінар «Українська ікона. Іконотворчий досвід діаспори». І мене туди запросили.
— То це була подія міжнародного рівня?
— Атож, приїхали іконописці з різних країн Європи. Всі спілкувалися, розповідали про свою творчість, я трохи ніяково почувалася серед цих знаних митців, які створюють направду чудові, одухотворені роботи. Та після цього мене сучасна українська ікона надихнула ще більше. Бо до цієї поїздки я була затиснута у певних рамках, думала, що іконопис має обмеження, суворі канони, навіть чула, що мовляв, жінка ікон не має права писати. А приїхала з України окрилена. Узагалі, для мене робота над іконами відкрила цілий Всесвіт. Я побачила, що митці, кожен по-своєму, оригінально пишуть ікони і на дошках, і на полотнах, і навіть на камені та склі. І це мене так захопило, дало такий поштовх, що я вирішила ще професійніше працювати і навчати іконопису інших.
Розмовляв Олег Снітовський, «Укрінформ»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply