Новини для українців всього свту

Wednesday, Aug. 21, 2019

«Дай нам, Боже, для рідного краю українські серця зберегти». Про Спілку української молоді в діаспорі

Автор:

|

Грудень 01, 2011

|

Рубрика:

«Дай нам, Боже, для рідного краю українські серця зберегти». Про Спілку української молоді в діаспорі

Догволітній сумівець отець митрофорний протопресвітер Роман Мірчук написав такі слова: «СУМ — наша гордість, СУМ — наша мрія, // В СУМі росте України надія. // Покликом СУМу будемо жити: // Честь України! Готов Боронити!»

Кажуть, що в кожній байці є трішки правди. Пригляньмося до іншого, відмінного від нашого, бачення Спілки української молоді (СУМ). За радянських часів СУМ була об’ктом великого зацікавлення. Називали нас «бандерівською бандою», а то «гітлерюгендом», «спілкою хреста й тризуба, якої ремесло — зрада», а наших виховників іменували партійними наглядачами. В одній статті від 26 грудня 1989 року під заголовком «Майстри удару в спину — як прагнуть вони наставляти нашу молодь» писали: «Молодіжні націоналістичні організації на Заході все більше й більше мілітаризуються, а їхня «виховна» робота спрямовується на вироблення в молодих «синдрому ненависті» до Країни Рад, до Радянської України. СУМ, наприклад, за військовою системою поділений на курені, коші та рої. Його наглядачі та вихованці носять військові однострої на кшталт петлюрівців, надають юнакам військові звання хорунжих, булавних, бунчужних».

Про наших виховників навіть писали вірші: «Всі вони, майстри удару в спину, // Вішальники, ґанґстери, збуї, // В боротьбі за вільну Україну, // Пропонують методи свої… // Боже мій, а хто це їхні учні, // Хто вони, ці блідні юнаки? // Чи вдихнули в них слова гадючні // Кравціви, cтецьки, маланюки! // Дітваки діаспори гнилої, // Вислухайте поклики мої: // Ваші вчителі — то не герої. // А звичайні вбивці й шахраї».

Історія СУМ у діаспорі — доволі цікава, немов експонат великого успіху тих «майстрів удару в спину». Вони виховали нове покоління, інколи, на жаль, майже винятково англомовне, але таке, що зараз продовжує їхню працю. В останні роки осередки СУМ у діаспорі відзначили чи відзначають уже 60-ті річниці, а робота не вщухає.

Що дало поштовх поколінню вже вихованих у діаспорі українців, яких радянські писаки називали «дітваками діаспори гнилої», піддавати себе таким випробуванням? Яким чином ці «майстри удару» виконали свою місію? Бо я знаю особисто чимало представників цього покоління, мене також огортає ностальгія споминів. Щоправда, вони мають і світло, і тіні.

У моїй молодості суботній світанок був не нагодою обернутися на інший бік ліжка, а, радше, ще одним випробуванням після немилосердя попередніх п’яти ранків. Мої батьки вигадали шостий день знущання — школою, назвали її рідною, щоби приховати: мовляв, це — не школа. Єдина відмінність, що навчання проходило українською мовою. Мушу визнати, що вчителі були для мене цікаві не змістом свого викладання, а, скоріше, зовнішніми рисами. Один — зизоокий, який казав: ви мусите уважно слухати мене, бо не знаєте, коли я на вас дивлюся. Друга — добре глухувата. Третій намагався закрити велику лису голову перукою. Мова, історія, географія, культура, література — здавалося, різні предмети, а всі звучали так само. Директор погрожував якоюсь матурою, котрої ми не здамо, але ми були впевнені, що далеко до того нам вдасться звідти втекти.

Кінцевий дзвінок давав хвилинне полегшення, але скоро треба було переходити тільки до іншої келії, де відбувалися виховні сумівські сходини. Відкривалося все апелем, ми сміялися «хи-хи-хи», говорили до нас булавний без булави, ще до того ж головний виховник і голова. Усі завершували гарбузом: «Гартуйсь». Опісля гутірку про сумознавство відтарабанював виховник, ніби це мало якось придатися нам у житті. Навіть намагалися дисциплінувати впорядом. Ми нетерпляче чекали на єдину змістовну частину — ігри та забави. При більших святах — відзначеннях річниць — ці гутіркові та впорядові маневри відбувалися за присутності свідків. Хотілося, щоби хтось із них змилосердився — «Боже Великий, Творче Всесильний, на нашу бідну покривджену молодь поглянь». Унесення прапорів, очікування кінця безтермінового святочного слова, навіть інколи довгий похід до церкви, де знову треба було стояти й не крутитися, слухаючи ще одну гутірку, цим разом виголошену отцем парохом. Думки кружляли у світі прогулянок до парку, ігрищ і забав.

Нам тоді здавалося, що до міських «ігрищ і забав» належали й політичні демонстрації на 67-ій вулиці в Нью-Йорку. Там можна було погаласувати, а то виладувати всю свою енерґію, а інколи — проявити ориґінальну творчість. Нас не пускали на саму вулицю, де розташовувалося совєтське представництво. Але хитріші з-поміж нас зорієнтувались, що там проїжджає міський автобус. Наші хлопці сіли в автобус і з його вікон кинули червону й чорну фарбу у будинок представництва. Правда, хлопців заарештувала нью-йоркська поліція, що їх увіковічило як героїв.

Нарешті — весна, а потім і літо, починались відвідини оселі й таборування. Спочатку бараки виглядали подібними до зображених таборів, що я бачив по телебаченню ще з Другої світової війни. Мій батько був політичним в’язнем німецьким концтаборів, і я гадав, що, мабуть, саме він і інші політв’язні вигадали такий спосіб виховання. Опісля я призвичаївся, хоча до кінця не міг зрозуміти потребу порядкувати ці бараки щодня. До нас ніхто чужий не приходив, а тим більше скільки би труду ми не вкладали, наші кімнати все одно виглядали так само. Братчики, яких нам призначили, належали до найменш «кул» людей на світі. До речі, вони більше цікавилися й опікувалися сестричками, ніж нами. Таборова кухня справляла також неабияке враження. Тут я скуштував мамалигу. До таборування, та й опісля, я ніколи її не бачив, тим більше не їв. Також певне враження залишили ті безконечні гутірки: спочатку — на виховно-відпочинкових таборах, а після цього — знущання з того самого жанру, але з іншою назвою: лекції на вишкільному таборі. Там нам казали називати виховників професорами. Вони висували такі дивовижні питання, як: «Чи людина керує обставинами, чи вони — нею?», «Чи вар’ят може бути культурним?» Про людські темпераменти, зокрема холериків, можна було навчитися як із теорії, так і з практики. Слово «холера» я знав, а на таборі навчився, що так окреслюють людей. Зокрема, запізнав багато «холер», чи холериків, у команді. Але були й флегматики, у тому числі професори, які при викладах заплющували очі, а ми, із солідарності з ними, спали. Мабуть, єдиними приємними моментами на таборі були, знову ж таки, ігри, але також купіль, пізніше — танцювальні забави й, звичайно, ватра.

«Коли вечір світять зорі променисті і ясні, // Ми у нашому таборі світим сумівські вогні. // Грає блиск на смаглих лицях, квітне гордість у очах. // Пал завзяття, волі криця в юних сумівських серцях». Це — слова сумівки Валентини Юрченко, правнуки якої зараз перебувають у СУМ.

Такими зворушливими словами ми запалювали ватру, але рівень культури скоро підупадав. Змалку ми вигукували приспів: «Не треба нам бабів, бабів, бабів». Пізніше, очевидно, прийшла потреба на тих «бабів». Улюбленими піснями були: «Ой, тай дуна» в санітаризованій формі та «Джім бала бала бала, джім бала бала», «Магомет, свою ласку покажи, Комендантові волосся поверни», або «Братчикові волосся зачеши», чи «Сестричці бойфренда знайди».

Нарешті «Ніч вже йде, за верхом ясне сонце давно вже зайшло, тихо спіть без тривог, з нами Бог». У цьому всьому, щоправда, винні наші попередники — батьки й виховники, ті «майстри удару»: «Зродились (вони) великої години, // з пожеж війни і полум’я вогнів — // плекав (їх) біль по втраті України, // кормив (їх) гніт і гнів на ворогів». Вони прибули в еміґрацію, але Україна далі «запрошувалася в їхні сни», як пізніше писав Богдан Стельмах. Їм здавалось, що вони ніколи її не покинули. Приїхали до США будувати новий фронт проти ворога та з цих берегів визволяти Рідні Землі: «Не (хотіли) ні слави, ні заплати — заплатою (їм) розкіш боротьби». Для боротьби треба було виховати молодші кадри, подібні до них, «бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець — той здобуває світ».

У листі до свого сина поет Василь Стус із в’язниці писав: «Сину, я дуже хочу, аби Ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком, бо людина буває тільки така. Інша проживе, проскніє… А чи була вона людина? Чи було в неї життя? Чи залишила вона по собі слід? Пригадую одного старого дідуся. Сам голодний, він, піймавши хворого голуб’ятка, ще жовтодзьобого — годував його зі своїх уст хлібом, напував водою. Те голуб’я стрибало за ним, як за батьком. І що? Видужало голуб’я. Підросло, набралось сили. Не знаю, дякувало вже чи ні (не в тому річ), а коли дякувало — то як. Але в моїй пам’яті — поки я житиму, буде той дідусь нужденний, якому голуби сідали на плечі, рамена, долоні, голову… І від того, що це було, що це бачив я й бачили інші люди — світ став кращий. Бо й мені, й іншим захотілось і собі жити так, аби голуби сідали на плечі».

Пригадую наших сумівських старших подруг і друзів. Самі фактично голод­ні й обдерті прибули вони на придбану батьківщину. Піймали духовно голодних і хворих голуб’ят та годували їх зі своїх уст гутірками, співом, впорядом. Ті голуб’ята стрибали за ними, як за батьками. І що? Підросли голуб’ята, набралися сили. Мабуть, ніколи не подякували. Але в моїй пам’яті, поки житиму, будуть ті сумівські подруги й друзі, яким сумівська молодь вішалась на плечі, рамена. І від того, що це було, світ, зокрема наш український (а то — наш сумівський світ), став кращим, бо мені й іншим захотілося й собі жити так, аби нові голуб’ята сідали нам на плечі.

Минули літа. Мабуть, доведеться врешті подякувати. Тож, дорогі подруги й друзі, чи ви тут зараз між нами, чи спостерігаєте з небес, представники цього покоління, сумівські виховники, суспільники, культурники та гоподарники, дякуємо вам за те, що ви були такими, якими ви були, бо без вас не було би нас! І, справді, від їхнього дійства світ став кращим.

1991 року Україна стала державою. Відкрилися горизонти для української молоді. Усе ж таки як багато нас, українців, живе поза Україною! Мені здається, що діаспора — це невід’ємна частина українського народу. Правда, тут немає таких степів широкополих, ревучих рік і синіх гір. По різних країнах діаспори — своя природа, своя краса, люди різного етнічного походження. Як на мене — тут, у діаспорі, немає Януковича й набагато менше москалів.

Чому нашій молоді потрібна СУМ? Бо СУМ — це втілення слів Богдана Стельмаха, які ми, сумівці, виконуємо 30 останніх років на наших відділових заняттях чи на таборі. «Запроси мене у сни свої», — співала й співає Україна пісню Володимира Івасюка на слова Богдана Стельмаха. «Йдуть літа — то не біда, // Тільки іноді шкода, // Що в мереживі доріг // Я знайти тебе не зміг. // Запроси мене у сни свої».

У цьому — суть більш ніж півстолітньої сумівської виховної праці в діаспорі. Ми не так учили про Україну — ми запрошували її в наші сни. Нас прозивали «спілкою хреста й тризуба», і ми прийняли це звання з гордістю. Указували нам, як жити, на Ісуса Христа, на наших великих князів і гетьманів та наших новітніх героїв: Петлюру, Коновальця, Шухевича й Бандеру. Нам закидали, що ми — політична організація. Ми відповідали: так, ми виховуємо націоналістів для політичного ремесла в майбутньому. Заповідали наше зникнення ще в 1950-х рр. Оскільки ми — бандерівці, то начебто не зможемо захопити ширші кола молоді. Забули наші вороги й опоненти, що в Україні бандерівцями називали та називають усіх, хто любить свій народ, що це звання є відзначенням щирого українця. Знайшли й далі знаходимо чимало бандерівців серед молоді в діаспорі.

Протягом останніх двох тижнів я був учасником двох сумівських імпрез у США — 20-ліття відновлення осередку у Виппані (штат Нью-Джерзі) і бенефіс капітальної розбудови оселі СУМ біля Нью-Йорка в Елленвілі. Організаторами в обох випадках були сумівці, які вже народилися в діаспорі, тобто ті «дітваки діаспори гнилої». Вони згадували своїх дідів і батьків, «майстрів удару в спину». Вони також чудово розуміли, що настав час їм бути тими майстрами. Наприкінці ми всі співали: «Ой, світіть нам, вогні променисті, // На шляху до святої мети! // Дай нам, Боже, для рідного краю // Українські серця зберегти!».

Аскольд Лозинський

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...