Новини для українців всього свту

Thursday, Oct. 1, 2020

Закарпатському cічовикові — 102 роки

Автор:

|

Січень 29, 2020

|

Рубрика:

Закарпатському cічовикові — 102 роки
Людмила, Олександра і Юрій Шанти

Ґенерація, яка брала активну участь у боротьбі з комуністичним режимом, нацистською окупацією й опинилася на Заході, є доказом великої моральної сили, патріотизму, відповідальности. Ця ґенерація зуміла не тільки «стати на ноги», але й постійно дбати про Батьківщину. Саме любов до України стала рушійною силою, яка змушувала їх працювати, студіювати, організувати українські громади навколо своїх церков. Любов до свого, намагання допомагати тим, які залишилися в окупованій Україні та на поділених серед сусідів українських етнічних територіях, була найбільшим рушієм їхньої віри у майбутнє Незалежної України.
Юрій Шанта, завзятий січовик Карпатської України, стовідсотковий патріот Закарпаття й усієї України, активний член української громади в Торонто, є найкращим прикладом того, що любов і віра є джерелом довголіття. Незважаючи на важкі життєві випробовування, він дожив до 102 літ і, надіємось, що йому вдасться ще подолати дальші роки у доброму здоров’ї.
Юрій Шанта боровся за незалежну частину України, бо ж такою була доля не однієї етнічної української землі, які входили до різних держав Європи. Закарпаття було найдовше з-поміж українських земель під окупацією різних загарбників. Його люд піддавали не лише фізичній експлуатації та нищенню, а й духовному, релігійному та мовному руйнуванню. Тож не дивно, що там дехто й досі не певний у своєму ґенетичному русько-українському походженні. Розмаїття говірок закарпатців є найкращим свідченням того, що окупанти не дозволяли людям мати власну літературну мову.
Власну літературну мову закарпатцям вдалося отримати щойно у другій половині ХХ ст. А більшість населення цього гірського краю завжди почувалися русинами, котрі вважали себе пов’язаними з русинами решти колишньої Русі з центром у Києві, або Галичі.
Після Першої світової війни, коли переможці ділили «здобич», українська нація перебувала в процесі відродження, а Закарпаття Сен-Жерменська мирна конференція 1919-го віддала Підкарпатську Русь до новоутвореній Чехо-Словаччині.
І саме у році заснування нової центральноєвропейської держави на чолі з відомим президентом Томашом Масариком народився 29 січня 1918-го Юрій Шанта, майбутній боєць Карпатської Січі. Він прийшов у світ у с. Люта Великоберезнянського району на Закарпатті. Був шостою дитиною Петра та Марії Шантів (дівоче прізвище — Лошак) з-поміж 11 дітей. Доля розкидала їх по всьому світу — Росія, США, Канада, Італія та деінде. А еміґрантська доля Юрія склалася не через соціальне становище на Закарпатті, а через його мрію збудувати маленьку Карпатську українську державу, в якій би панували русини-українці і не працювали б на різних зайд, котрі забороняли б церкву мову та самостійний розвиток.
Середню освіту Юрко здобував у Мукачеві, де 1938 року закінчив Торговельну академію, в якій директором був Авґустин Штефан, майбутній голова Сойму Карпатської України. Після закінчення навчання він почав працювати в Ужгороді в Підкарпатському банку. Згодом, через угорську окупацію покидає Ужгород і переїжджає у Севлюш (тепер — Виноградове).
Окупація Чехо-Словаччини фашистською Німеччиною 15 березня 1939-го та проголошення Словацької фашистської держави зіграло на руку мадярам, котрі давно зазіхали на Закарпаття. Ці союзники фашистської Німеччини, знали, що чехи мають свої проблеми з існуванням — як німецький протекторат, українців «не існувало», бо вони були «совєтський народ», а кілька тисяч Карпатських січових стрільців не були в стані стримати десятки тисяч солдатів угорської озброєної армії.
Незважаючи на те, що закарпатські українці на початку березня провели демократичний з’їзд й обрали Сойм, який 15 березня 1939 року проголосив незалежність Карпатської України, зброя аґресора виявилася дужчою. Фашистська Угорщина не дала можливості існувати молодій державі — 16 березня на Красному полі, біля Хусту, відбувся вирішальний бій між захисниками Карпатської України й угорським військом, яке захопило більшість території молодої країни. Опір окупантам бійці Карпатської Січі чинили до кінця травня 1939-го, але на Красному полі полягло від 500 до 600 бійців Карпатської Січі.
Юрію Шанті вдалося врятуватися. Залишатись на Закарпатті він не міг, то й подався на Захід. Спершу опинився в Берліні, де довелося вивчати німецьку мову та заробляти на хліб, 1941 року записався на економічний факультет, але 1944-го покинув столицю Німеччини і переїхав до Чехії, де й провів наступних шість років.
Оскільки совєтстькі аґенти в Чехо-Словаччині виловлювали всіх, хто походив із території СРСР в кордонах після 1945 року, Шанта вирішив не потрапляти їх у руки й у жовтні 1950-го втікає до Західної Німеччини, звідки 1951 року еміґрує в Канаду.
Там бере активну участь в українській громаді. Вивчає англійську, здобуває ступінь маґістра славістики в Університеті Торонто та влаштовується працювати бухгалтером. 1983-го стає головою Кредитової спілки Св. Марії, на цій посаді пропрацював 16 літ до свого відходу на пенсію у 86 років.
Ніколи чоловік не забував про патріотичні почуття, як він і його ровесники вели нерівну боротьбу з ворогом за право закарпатців бути вільними, мати свою мову й державу.
Юрій Шанта почувався зобов’язаним перед краянами, котрі полягли у боротьбі з угорським окупантом на Красному полі. Тому брав активну участь у заснуванні в Канаді братства «Карпатська Січ», до якого входили не лише борці з мадярами, а й політичні втікачі-закарпатці, котрим вдалося еміґрувати до Канади та США. Серед них були й добре відомі знайомі ще з рідного краю: Юрій Гвоздулич, Теодор Сидор, Олекса Палаташ, Володимир Росоха й інші. До Центральної управи братства входили також Петро Баєр, Василь Тимка, Іван Дувалка, Роман Голіянт.
Юрія Шанту не покидало бажання донести правду про своїх побратимів та саму ідею Карпатської України і причини поразки до прийдешніх поколінь. Він збирає документи, пов’язані з мадярською окупацією Закарпаття, про польські терористичні акції проти українського визвольного руху на Закарпатті, документи про бездіяльність чеського командування, яке не підтримало боротьбу Карпатських січовиків проти угорської армії.
Він був серед перших, хто на основі зібраних документів заговорив про бої Карпатської Січі на сторінках літопису «Червона калина».
Статті п. Шанти були доповненням до споминів Авґустина Штефана. Тема історії боротьби закарпатців за свою незалежність стала предметом не одного історика не тільки Закарпаття, але й України. Серед авторів літопису можна побачити й М. Вегеша, В. Смолія, В. Чеховича, Ю. Левенця, І. Дзюбу, Ю. Шаповала, В. Зілгалова, М. Токара, М. Басараба та багатьох інших.
Пов’язаність із рідним краєм та активна участь у братстві «Карпатська Січ» додавали чоловікові сил. В його намаганнях досліджувати історію рідного краю великою підтримкою йому була також Олександра Бризгун, членкиня братства, котра стала не лише його дружиною, але однодумцем.
Його донька, відома дитяча письменниця Леся Бризгун-Шанта (1920-2011) — лавреат кількох літературних премій у Канаді та в Україні, відома авторка дитячої літератури. Після проголошення Незалежности її книжки стали відомими і в Україні, їх видавали й українські видавництва. Можна згадати й доньку Людмилу, знану мисткиню з притаманною їй експресією передачі баченого в кольорах і формах. Людмила була й залишилася надійною опорою батьків. Вона турбується особисто п. Юрієм, найкраще знає, як йому догодити.
Незважаючи на клопоти, Людмила знаходить час, аби взяти пензель, творити мистецькі твори і тим примножити здобутки батьків, які прожили на чужині три чверті свого життя, але невидима пов’язаність із рідним краєм була тою енергією, яку вони вселяли у віру, що доживуть не тільки до вільного від окупантів Закарпаття, але й усієї України. Вони дожили й переконалися, що варто не тільки вірити, але й передусім своїми вчинками втілювати цю віру у своє щоденне життя, що родина Юрія Шанти й робила усе життя — вірила в Незалежну й творила для неї та допомагала не тільки великій родині, але й усій країні.
Юрій Шанта у свої 102 роки може бути прикладом і молодому поколінню, бо ж він не тільки боровся за українську ідею зі зброєю в руках, але й знав історію свого народу, що його досі бадьорить у щоденному житті.

Йосиф Сірка

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply