Новини для українців всього свту

Sunday, Aug. 25, 2019

Важке та достойне життя пана Василя Бурбели

Автор:

|

Січень 07, 2015

|

Рубрика:

Важке та достойне життя пана Василя Бурбели
Василь Бурбела перед зображенням Симона Петлюри, пам'ятник якому він урятував у Парижі

Василь Бурбела перед зображенням Симона Петлюри, пам’ятник якому він урятував у Парижі

Після кількагодинної розмови з Василем Бурбелою чіпко тримається в пам’яті його погляд. За 88 років очі цього мужнього чоловіка побачили стільки, що вистачило би на кілька життів. Лише дивуєшся, як він вижив? Як він став такою гідною та чесною людиною?

Йому було шість місяців, коли померла мати. Батька розстріляли, а брата вислали до Сибіру. Усі спогади про дитинство — це спецшкола-інтернат у Москві, де з хлопчаків формували самурайські загони для ведення розвідки та бойових дій у тилу супротивника.
Після виконання завдання в місті Вісборг Кірке 16-річний хлопчина дивом вижив і був засланий в Югославію для надважкої роботи в таборі на металургійному заводі. Розповідаючи про той час, п. Василь із жахом заплющує очі: у його пам’яті постає картина, як жінка падає головою в потік розпеченого заліза, тіло її здригається в передсмертній агонії, а німецький наглядач скривившись промовляє: «Проклятий брудний руський мішок». Ці слова німецькою п. Василь запам’ятав на усе життя.
Після звільнення Югославії Василь Бурбела був прийнятий на службу до французького Іноземного леґіону та продовжив боротьбу за свободу, а закінчивши її у складі групи з 7 тис. легіонерів, прибув до Канади, у Квебек. Але його життя не стало легшим — уже з 1950-го п. Василь будує Canadian Pacific Railway по десять годин на добу, без вихідних, з оплатою 50 центів за годину.
Перейшовши до розмови про цей період свого життя, п. Василь знову на хвилинку задумується. Він згадує, що навіть у таких умовах українці, що були у складі леґіону, створили свою організацію й почали збирати по $5 на місяць і купувати земельні ділянки для наступних поколінь українців. Шкода, каже п. Василь, що зараз, живучи в достатку, українці в Канаді швидше намагаються використати одне одного, аніж допомогти. Гаслом тогочасних українських леґіонерів стала фраза: «Сила – у нас самих». А що можна сказати про взаємини нинішніх співвітчизників?
Саме тому, переїхавши до Онтаріо в середині 1950-х рр., п. Василь став меценатом і активним громадським діячем. Завдяки володінню англійською та французькою мовами був відряджений Стрілецькою громадою до Парижа разом із Василем Фірманом. Андрій Славич, голова громади, особисто поставив посланцям нелегке завдання — домовитися про збереження могили Симона Петлюри у Парижі. Проте і з цим п. Бурбела успішно впорався за допомогою побратимів, а також власного життєвого досвіду та наполегливості.
Продовжуючи активну громадську роботу, п. Василь був секретарем та прапороносцем УНО, організував клуб «Бесіда» під керівництвом Степана Пилип’яка, розвивав рибальсько-мисливський клуб «Беркут». За участь у цих організаціях був нагороджений численними грамотами та подяками.
У важкі часи свою розраду п. Василь знаходив у Богові. Завдяки священикові Іванові Боднарукові п. Василь відкрив для себе релігію та Закон Божий, що стало переломним моментом у його житті, адже хто мав привчати до християнства сироту, який з шести місяців ріс у інтернатах Радянського Союзу? Тільки з плином років п. Василь дізнався, що був хрещений у Тернополі.
Так склалося, що у п. Бурбели немає дітей. Два перших шлюби у молоді роки закінчилися розлученням, і лише 1999-го, уже літнім чоловіком, п. Василь зустрів кохання свого життя — прекрасну дружину Ніну, з котрою провів 15 найщасливіших років. Проте і тут на мужнього та багатостраждального чоловіка чекало випробування: п. Ніна тяжко захворіла, у вересні 2014-го їй діагностували рак, що дуже швидко поширився, і вже в жовтні вона відійшла у кращий світ. Проте п. Василь мужньо тримається. Він іще має багато роботи біля свого саду. А ще важливіше — він таки має онуків і правнуків, задля котрих зараз і живе.
За допомогою Міжнародного Червоного Хреста п. Василя знайшов його племінник Богдан. Кровний родинний зв’язок здолав усі перешкоди, десятки років і тисячі кілометрів. Відвідуючи родину в Україні, п. Василь займався благодійністю, жертвуючи кошти на розбудову церкви. Та, певно така його доля – вшановувати інших, адже п. Василеві довелося поховати племінника. Згодом за порадою люблячої дружини п. Василь відіслав запрошення синові племінника – онуку Русланові, котрий одразу відгукнувся та з Божою поміччю отримав візу до Канади. Зараз Руслан — найближча людина і найкращий помічник п. Василя, котрий допомагає йому в усіх питаннях і повсякденному житті. Нарешті після довгих років життя п. Василь, досі не звичний до дітей, пізнав радість родинного життя й з нетерпінням очікує на приїзд дружини Руслана та його дітей — своїх правнуків Михайлика й Анни. Приїжджаючи в Україну, він спостерігав, як вони зростають, і зараз, у поважному віці, нарешті отримає відчуття родинного затишку та турботи.
Успіху вам, пане Василь! Щастя, радості, найскорішого возз’єднання родини та многая літа!

Дарина Коляда

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...