Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Apr. 26, 2017

«Торонто» на мапі України ще немає, але може бути

Автор:

|

Квітень 13, 2017

|

Рубрика:

«Торонто» на мапі України ще немає, але може бути

Павло Ґрод і Степан Полторак

Нещодавно в Канаді перебувала делегація Міністерства оборони України на чолі з міністром Степаном Полтораком. Відбулися перемовини міністра з його канадським колегою Гарджитом Саджаном і міністром закордонних справ Христею Фріланд, із депутатами парламенту та численними військовими фахівцями. Делегація побувала на базі канадських сил Петавава, і там генерал Полторак особисто потиснув руки багатьом військовим, котрі нещодавно повернулися з України, де вони в складі з групи з 200 осіб передавали досвід українським колегам у рамках проекту UNIFIER на Яворівському полігоні в Львівській області. Перед від’їздом делегація провела ще три важливі зустрічі — з українськими дипломатами, з керівництвом Конґресу українців Канади та з українською громадою.
Оскільки остання зустріч фільмувалася, зміст її переказувати недоцільно, всі бажаючі зможуть подивитися і почути яскравий виступ міністра та його відверті відповіді на гострі запитання в українських телепрограмах наживо.
Однак на одну справді пекучу тему, яка була предметом обговорення, варто звернути особливу увагу. Йдеться про допомогу, яку канадці, і серед них насамперед українського походження, надають Україні. Ця допомога розмаїта, важлива і, крім своєї матеріальної вартості, має найвищу духовну ціну. Розпочата спонтанно, в перші місяці страшного 2014 року у вигляді бронежилетів, біноклів, ліків, аптечок, одягу і сотень інших таких необхідних, але геть відсутніх тоді в українській армії речей, вона врятувала тисячі життів і вселила віру в майже беззбройних добровольців і нечисленних тоді професійних оборонців Батьківщини. А без віри перемоги не буває. Українська армія зупинила російські війська й її найманців в т. ч. завдяки допомозі мільйонів українців із усього світу, серед котрих канадські громадяни були серед перших.
Міністр щиро подякував за допомогу і, на подив багатьох, попросив надавати її в інший спосіб. І пояснив це так. «Допомога, — казав він, — надходить із багатьох країн — від Португалії, Литви, Бразилії. А з кожної країни — від багатьох міст і містечок, від організацій і від окремих груп та осіб. Вона в такий спосіб перетворюється в безперервний потік різноманітних і не пов’язаних між собою передач і пакунків, пачок і контейнерів. Часто потрібних, а інколи й недоречних. Наприклад, командирам кількох батальйонів передавали позашляховики. Ну скажіть, чи має канадський командир батальйону свій персональний джип? Звісно, не має. І він, і його український колега на позиціях має користуватися бронетранспортером чи бойовою машиною піхоти. А цим комбати в Україні зараз уже забезпечені».
«Часто передають прилади нічного бачення, — правив далі генерал. — І всі різні. Чи потрібен кожному бійцю такий прилад? Ні, їх має бути кілька десятків у батальйоні. Але всі однакові, щоб було зручно обслуговувати та ремонтувати. І гроші тепер в державному бюджеті на це є. Тому ні взуття, ні уніформу, ні бронежилети, ні біноклі зараз не є речами першої необхідності. Українські збройні сили зміцніли, виросли, озброїлися, навчаються, і власне тому Росія не наважується на подальший збройний напад».
Українській армії сьогодні насамперед потрібні речі довготривалі, на багато років уперед. Вже створені і тренуються за стандартами Північноатлантичного альянсу десятки бригад на всій території держави, насамперед на сході, але й на півночі, півдні і в центрі. Але їм бракує навчальних класів, полігонів, побутових умов, військових містечок. Колишні радянські чи навіть побудовані ще за Російської імперії казарми не відповідають сучасним потребам, нерідко перебувають у напівзруйнованому стані. Саме тут потрібна допомога. І, головне, кожен учасник зможе її побачити, перевірити, відстежити, як працює його долар, єна чи євро.
Зала мовчала. А мені згадався власний досвід. Адже я особисто відчув, як важливо людині, щоб про її внесок знали і щоб її гроші використовувалися за призначенням. Моя родина брала участь у такому дійстві далекого 1987 року, коли ще ніби тримався купи СРСР, але в душах і головах людей вже визрівала думка про свободу. Тоді міська влада Києва оголосила про плани відбудови однієї з найстаріших українських церков, Богородиці Пирогощі на Подолі, зруйнованої за часів сталінщини. Від свого приятеля, завзятого фотографа та хорошого аматора-археолога, я знав, що тільки в Києві «совіти» зруйнували 400 церков, починаючи з найвеличнішого Михайлівського Золотоверхого собору.
І коли оголосили про збір грошей від киян на Пирогощу, ми на родинній раді вирішили зробити і свій внесок. Лист подяки від мера Києва за внесені нами кошти і досі лежить у сімейному архіві. А повз відроджену Пирогощу ось уже багато років я проходжу двічі на день, вранці ввечері, прямуючи з Подолу на Київську гору, де стоїть Міністерство закордонних справ України.
У Канаді, в Сполучених Штатах, в Європі, власне в усьому демократичному світі така форма допомоги широко практикується та вітається. Чому б не виникнути військовому містечку «Торонто» десь, приміром, під Краматорськом чи Миколаєвом? Чому б не вирости навчальному корпусові українських моряків, перебазованих з окупованого Криму, з гордою назвою «Ріджайна» чи «Едмонтон»? На бронзовій таблиці на вході буде згадане прізвище кожного жертводавця. Вони, їхні діти й онуки це побачать.
Ми всі не любимо ходити з простягнутою рукою, підсумував того вечора міністр. Україна має талановитий і працьовитий народ, який майже голіруч зупинив мільйонну армію аґресора. Тому ми допомагаємо нашим збройним силам, бо розуміємо, в якому стані країна й економіка, і щасливі, що весь світ допомагає нам у важку годину. Зараз прийшов час, коли ми можемо запропонувати зробити цю допомогу дієвішою, осяжнішою, наочнішою.
Виходячи зі зали після зустрічі з міністром, присутні довго та гаряче обговорювали почуте. Пропозиція перебудувати допомогу багатьом припала до душі, багатьох захопила зненацька. Якщо ідею сприймуть, потрібно починати з пілотного проекту. Місце для об’єкту та його призначення мало б запропонувати Міністерство оборони України. Погодити проект від діаспори — імовірно спеціально створений громадський комітет. Він визначить виконавців, спостерігатиме за роботою, забезпечить і змонтує ту бронзову таблицю, яку бачитиме кожен.
Чому б канадським українцям не стати фундаторами такого пілотного проекту? До речі, наша родина, громадяни України, напевно, приєдналася б.
Андрій Веселовський, Генеральний консул України в Торонто

About Author

Meest-Online

Loading...