«Торонто» на мапі України ще немає, але може бути

Павло Ґрод і Степан Полторак
Нещодавно в Канаді перебувала делегація Міністерства оборони України на чолі з міністром Степаном Полтораком. Відбулися перемовини міністра з його канадським колегою Гарджитом Саджаном і міністром закордонних справ Христею Фріланд, із депутатами парламенту та численними військовими фахівцями. Делегація побувала на базі канадських сил Петавава, і там генерал Полторак особисто потиснув руки багатьом військовим, котрі нещодавно повернулися з України, де вони в складі з групи з 200 осіб передавали досвід українським колегам у рамках проекту UNIFIER на Яворівському полігоні в Львівській області. Перед від’їздом делегація провела ще три важливі зустрічі — з українськими дипломатами, з керівництвом Конґресу українців Канади та з українською громадою.
Оскільки остання зустріч фільмувалася, зміст її переказувати недоцільно, всі бажаючі зможуть подивитися і почути яскравий виступ міністра та його відверті відповіді на гострі запитання в українських телепрограмах наживо.
Однак на одну справді пекучу тему, яка була предметом обговорення, варто звернути особливу увагу. Йдеться про допомогу, яку канадці, і серед них насамперед українського походження, надають Україні. Ця допомога розмаїта, важлива і, крім своєї матеріальної вартості, має найвищу духовну ціну. Розпочата спонтанно, в перші місяці страшного 2014 року у вигляді бронежилетів, біноклів, ліків, аптечок, одягу і сотень інших таких необхідних, але геть відсутніх тоді в українській армії речей, вона врятувала тисячі життів і вселила віру в майже беззбройних добровольців і нечисленних тоді професійних оборонців Батьківщини. А без віри перемоги не буває. Українська армія зупинила російські війська й її найманців в т. ч. завдяки допомозі мільйонів українців із усього світу, серед котрих канадські громадяни були серед перших.
Міністр щиро подякував за допомогу і, на подив багатьох, попросив надавати її в інший спосіб. І пояснив це так. «Допомога, — казав він, — надходить із багатьох країн — від Португалії, Литви, Бразилії. А з кожної країни — від багатьох міст і містечок, від організацій і від окремих груп та осіб. Вона в такий спосіб перетворюється в безперервний потік різноманітних і не пов’язаних між собою передач і пакунків, пачок і контейнерів. Часто потрібних, а інколи й недоречних. Наприклад, командирам кількох батальйонів передавали позашляховики. Ну скажіть, чи має канадський командир батальйону свій персональний джип? Звісно, не має. І він, і його український колега на позиціях має користуватися бронетранспортером чи бойовою машиною піхоти. А цим комбати в Україні зараз уже забезпечені».
«Часто передають прилади нічного бачення, — правив далі генерал. — І всі різні. Чи потрібен кожному бійцю такий прилад? Ні, їх має бути кілька десятків у батальйоні. Але всі однакові, щоб було зручно обслуговувати та ремонтувати. І гроші тепер в державному бюджеті на це є. Тому ні взуття, ні уніформу, ні бронежилети, ні біноклі зараз не є речами першої необхідності. Українські збройні сили зміцніли, виросли, озброїлися, навчаються, і власне тому Росія не наважується на подальший збройний напад».
Українській армії сьогодні насамперед потрібні речі довготривалі, на багато років уперед. Вже створені і тренуються за стандартами Північноатлантичного альянсу десятки бригад на всій території держави, насамперед на сході, але й на півночі, півдні і в центрі. Але їм бракує навчальних класів, полігонів, побутових умов, військових містечок. Колишні радянські чи навіть побудовані ще за Російської імперії казарми не відповідають сучасним потребам, нерідко перебувають у напівзруйнованому стані. Саме тут потрібна допомога. І, головне, кожен учасник зможе її побачити, перевірити, відстежити, як працює його долар, єна чи євро.
Зала мовчала. А мені згадався власний досвід. Адже я особисто відчув, як важливо людині, щоб про її внесок знали і щоб її гроші використовувалися за призначенням. Моя родина брала участь у такому дійстві далекого 1987 року, коли ще ніби тримався купи СРСР, але в душах і головах людей вже визрівала думка про свободу. Тоді міська влада Києва оголосила про плани відбудови однієї з найстаріших українських церков, Богородиці Пирогощі на Подолі, зруйнованої за часів сталінщини. Від свого приятеля, завзятого фотографа та хорошого аматора-археолога, я знав, що тільки в Києві «совіти» зруйнували 400 церков, починаючи з найвеличнішого Михайлівського Золотоверхого собору.
І коли оголосили про збір грошей від киян на Пирогощу, ми на родинній раді вирішили зробити і свій внесок. Лист подяки від мера Києва за внесені нами кошти і досі лежить у сімейному архіві. А повз відроджену Пирогощу ось уже багато років я проходжу двічі на день, вранці ввечері, прямуючи з Подолу на Київську гору, де стоїть Міністерство закордонних справ України.
У Канаді, в Сполучених Штатах, в Європі, власне в усьому демократичному світі така форма допомоги широко практикується та вітається. Чому б не виникнути військовому містечку «Торонто» десь, приміром, під Краматорськом чи Миколаєвом? Чому б не вирости навчальному корпусові українських моряків, перебазованих з окупованого Криму, з гордою назвою «Ріджайна» чи «Едмонтон»? На бронзовій таблиці на вході буде згадане прізвище кожного жертводавця. Вони, їхні діти й онуки це побачать.
Ми всі не любимо ходити з простягнутою рукою, підсумував того вечора міністр. Україна має талановитий і працьовитий народ, який майже голіруч зупинив мільйонну армію аґресора. Тому ми допомагаємо нашим збройним силам, бо розуміємо, в якому стані країна й економіка, і щасливі, що весь світ допомагає нам у важку годину. Зараз прийшов час, коли ми можемо запропонувати зробити цю допомогу дієвішою, осяжнішою, наочнішою.
Виходячи зі зали після зустрічі з міністром, присутні довго та гаряче обговорювали почуте. Пропозиція перебудувати допомогу багатьом припала до душі, багатьох захопила зненацька. Якщо ідею сприймуть, потрібно починати з пілотного проекту. Місце для об’єкту та його призначення мало б запропонувати Міністерство оборони України. Погодити проект від діаспори — імовірно спеціально створений громадський комітет. Він визначить виконавців, спостерігатиме за роботою, забезпечить і змонтує ту бронзову таблицю, яку бачитиме кожен.
Чому б канадським українцям не стати фундаторами такого пілотного проекту? До речі, наша родина, громадяни України, напевно, приєдналася б.
Андрій Веселовський, Генеральний консул України в Торонто
Грандіозна демонстрація у Будапешті
Ліберали програли вибори, набрали 5%. Протестують проти народу, який пРумунія не впустила до себе книжки для української меншини
Інформацію не пробували перевірити? Ніцой подала недостовірні факти іАскольд Лозинський про «наших» бандитів
Українці! Єднайтесь брати мої бо лихо вже прийшло! Окупанти з земл«Загадка» гунів: історична правда українців незручна для всіх
Аттила, учися хлопче