Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Apr. 27, 2017

Сила української ідеї та довголіття — в пансіонах ім. І. Франка

Автор:

|

Грудень 22, 2016

|

Рубрика:

Сила української ідеї та довголіття — в пансіонах ім. І. Франка

Пансіон ім. І. Франка

О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскреслий твойого повстання.
Іван Франко «Мойсей», 1905

Іван Франко писав про юдеїв, котрих Мойсей водив пустелями 40 років, але мав на увазі недолю рідного народу, який лише 25 років тому здобув незалежність, за яку й досі платить життями невинних. Віру письменника «в силу духа і в день воскреслий» взяли до серця українські еміґранти, котрі з часу перших переселенців у різні країни Північної й Південної Америки вже понад сто років тому не зрікалися свого, але включалися активно до громадського та політичного життя в країнах свого поселення.
Найпослідовнішою була українська еміґрація в Канаді, яка нещодавно відзначала 125 років поселення тут. Вона пережила ув’язнення та інтернування в таборах (зокрема чоловіків) під час Першої світової війни, зате на Другій світовій війні вже в лавах канадського війська героїчно боролася з ворогом. Канадські українці можуть бути найкращим прикладом того, що можна бути патріотом країни свого проживання, зберігаючи мову та свої звичаї.
Саме любов до рідного та повага до нової країни й її законів було тим чинником, який привів українців Канади на найвищі державні та військові посади: Р. Гнатишин був генерал-губернатором Канади, Е. Стельмах і Р. Романов — прем’єр-міністрами провінцій Альберта та Саскачеван відповідно тощо. Десятки українців були міністрами провінційних і федерального уряду, не кажучи вже про депутатів усіх рівнів і мерів міст. У спорті українці Канади здобували перемоги на найрізноманітніших світових змаганнях.
Яскравим прикладом інтеграції українців у Канаді є й троє міністрів у теперішньому канадському федеральному уряді. Дивує, що в Україну запрошують на державну службу чужинців, котрі не володіють державною мовою, а от щодо запровадження реформ навіть не можуть порівнятися з Канадою. Канадські українці могли б бути великим внеском на державних посадах і не мали б проблеми з державною мовою, що довели вже колишній міністр Наталія Яресько (США) та виконувач обов’язків міністра охорони здоров’я Уляна Супрун (Канада).
Між іншими окремої уваги заслуговують радники українського уряду — економіст Богдан Гаврилишин (Швейцарія) та правник Б. Футей (федеральний суддя США).
Незважаючи на хорошу соціальну організацію країни, українці Канади працювали не тільки на ниві культури, церкви, щоб зберегти мову та культуру своїх предків, але й щоб їм допомогти легше пристосуватися до періоду життя, коли опиняєшся раптом вільним від щоденної праці — на пенсії. Тому вони майже 60 років тому взялися вирішити проблему, як полегшити та зробити змістовнішим життя пенсіонерів.
Якщо б вам довелося вперше побувати в якомусь пансіоні для пенсіонерів, аби відвідати когось із родичів, чи знайомих, то у вашій уяві виникла б картина зі старими людьми, котрі сидять, чи лежать у своїх кімнатах, або в коридорах. Ваші сподівання на пасивне щоденне життя пенсіонерів цілковито руйнує вже сам вхід на територію Пансіону ім. Івана Франка у м. Міссіссаґа на бульварі Вінстонa Черчілля, 3058.
Місто Вінніпеґ (провінція Манітоба) славиться тим, що надало місце понад 200 бронзовим скульптурам відомого скульптора Леоніда Молодожанина (Лео Мол) в парку та його павільйоні. Немов повторюючи намір вінніпезців, на парковці перед будинком пансіону ім. Франка відвідувачів зустрічають різьблені фігури зі суцільних кругляків (деякі вже зазнали руйнівної сили дощів, морозів і снігу) та мозаїка на стіні головного входу. Це — мистецькі твори українських скульпторів: О. Залуського, С. Гутирі, М. Поліщука, О. Лесюка, М. Юсипчука. Золотий колір мистецьких фігур на фоні зелених кущів і дерев нагадує скоріше скансен, ніж домівку пенсіонерів.
Якщо увійти через головний вхід пансіону у коридор будови, то у вас з’явиться враження, що ви потрапили до картинної галереї, бо на стінах численні картини олії різних авторів, а в кутку стоять три великі писанки — неабиякий мистецький твір. Ще більша писанка стоїть на підвищенні, ніби на сцені, на фоні вічно зелених кущів квітів, у високій ротонді, освітленій крізь величезне вікно на висоту трьох поверхів, що служать, гейби, балконами театру, чи якогось готичного собору. Тут відбуваються й різні імпрези — доповіді, концерти, збори мешканців.
Довгий коридор до адміністрації увішаний численними картинами, вишиванками, килимами та світлинами з незвичайних подій життя в пансіоні. До таких належать і відвідини першого Президента України Леоніда Кравчука 1997 року. З правого боку коридору міститься приміщення музею, заповненого найрізноманітнішими історичними експонатами, серед яких переважають вишиванки у різній подобі: сорочки, блузки, рушники, спідниці та сотні писанок — ручної праці, різьблені предмети, інкрустовані артефакти тощо.
У стінах цього музею зберігався також Музей-архів відомого письменника Уласа Самчука (1905-1987), котрий із дружиною доживав віку в цьому пансіоні. За пропозицією Є. Пастернак, довгорічної екзекутивної директорки пансіону, 1995-го цей музей-архів був перевезений в Україну. Усі експонати, книжки й архів Уласа Самчука запакували у 30 пачок, що важили близько 1 т, перевезли в Україну голова Дирекції товариства «Український дім для старших ім. І. Франка» Я. Семотюк із дружиною Оленою й екс-президент пенсіону О. Харченко. Про Акт передачі архіву-музею Уласа Самчука детально звітував п. Харченко у своїй статті «Моя Україна» в газеті «Новий шлях» за 11.2.1995 р.
Пансіон Франка, як його звикли називати, став притулком не для одного видатного українця. Крім письменника Самчука, тут мешкали й інші видатні українці — серед них і довгорічний редактор «Нового шляху» Юрій Карманін, о. Єлів, активні члени української громади пані Футій, Луцька, Яремко та багато інших (всіх і не перелічити). Сюди нещодавно переїхала з Сант-Кетеринса і мисткиня Парася Іванець, автор книги «Українські церкви Альберти». Ця двомовна книга вміщує світлини 150 картин олією авторки. Вона також подарувала каплиці пансіону Плащаницю.
Вперше при відвідинах ви швидко забуваєте, що перебуваєте в будинку, де живуть тільки пенсіонери, бо навколишнє середовище нагадує галерею, чи музей, в якому знайдете навіть одягнені фігури в національних убраннях різних реґіонів України. Тому й не дивно, що канадці українського походження шукають можливість потрапити сюди — до справжнього куточка української історії, мистецтва та культури. Тут і мова ще збереглася українська, хоча більшість мешканців розмовляє двома-трьома, а то і більше мовами.
Зі зростанням числа людей пенсійного віку, коли дехто з науковців висловлює думку, що для сучасної людини треба очікувати «нормальний» вік 90 років, напрошуються інші запитання. А хто має турбуватися про тих 90-річних, діти котрих уже також на пенсії? Саме в цьому сенсі актуальне: як далі діяти? Вже майже 60 років тому про це подумали українці Канади у місті Торонто.
1957 року у торонтонтському відділі Комітету українців Канади народилася ідея побудови українського дому для старших. У зв’язку з цим було створено Ініціативний комітет, до якого увійшли Я. Козловський, С. Кривоус, П. Веприк, Д. Штокала та Є. Пастернак, котрі й офіційно оформили при провінційному уряді Онтаріо товариство «Український дім для старших» зі своїм статутом.
Слід зазначити, що ця ідея не в усіх знаходила схвалення. Англомовні люди вважали, що не слід себе відмежовувати за етнічним походженням, а дехто з канадців українського походження вважав, що «нам слід дотримуватися наших звичаїв». Дехто мав на увазі те, що в Україні не було старечих домів (в той час, коли вони еміґрували), бо ж було вже родинною традицією, що батьки на старість жили з кимось із дітей.
Оскільки світ змінився не тільки для українців у Канаді, але й у сучасній Україні, та і в інших державах стали жити по-іншому, ніж сто років тому, то й змінилися деякі традиції. Тепер уже батькам пенсійного віку, зокрема в Європі, Австралії, Північній та Південній Америці та деінде мало хто з дітей пропонує батькам жити разом. Та і старість змінила багатьох людей — одні вважають, що хочуть мати спокій (зокрема, коли внуки полюбляють дуже голосну музику), мовляв, вони нарешті вільні від щоденної праці та хочуть подорожувати, займатися чимось, для чого ніколи не було часу, бо праця забирала весь день, хотілося дати дітям освіту, а потім знову була праця.
Тому й у Торонто ідея пансіону для старших була чимось новим і цілковито невідомим, що й утруднювало збирати потрібні кошти на закупівлю будинку.
1961 року була обрана управа товариства, на чолі якої стала Євгенія Пастернак, котра вклала всю свою енергію та безоплатно працювала на цим проектом до кінця своїх днів.
Першим будинком для пенсіонерів став Пансіон ім. Івана Франка у Торонто на 35 Гай-Парк-Ґарденс, із приміщеннями на 24 особи. Його відкриття відбулося 31 травня 1964-го. Будинок розмістили в чудовому місці: поруч — найбільший парк Торонто, неподалік від трамвайної (зараз метро) зупинки з великим городом та площею. Але нова проблема виявилася в тому, що на 24 місця зголосилося 49 аплікантів, і їхня кількість зростала. Пансіон викликав велику увагу в українській громаді, бо все більше людей розуміли, що це може бути великою допомогою для людей, котрі стали вільними від щоденної праці і хочуть бути вільними від помешкання, від догляду за ними.
1968 року товариство отримало від провінційного уряду дозвіл на нову будову на придбаній ділянці (один і три чверті акра) на 767 Royal York Rd. 8 листопада 1970-го, за участі понад 3 тис. людей новозбудований пенсіон відкрив міністр Іван Яремко. Це було величезним досягненням українців Торонто, бо новий Пансіон ім. І. Франка був на той час на високому та модерному рівні. Згодом він втішався різноманітними відвідувачами, серед котрих був і тодішній прем’єр-міністр Канади П’єр Трюдо та різні політики провінцій і церковних установ. Він став зразком опіки для старших людей на всю провінцію.
Новий пансіон уже вміщував 100 ліжок і коштував майже 1,3 млн CAD, із котрих 500 тис. CAD було подарунком провінційного уряду, а федеральний уряд надав довготермінову позику на 400 тис. CAD, яку товариство зобов’язалося сплатити впродовж 50 років.
Нововідкритий Пансіон ім. І.Франка продовжував привертати увагу телебачення, радіо та преси, що робило його популярним не тільки серед українців. Життя пенсіонерів у ньому набувало нового сенсу — його мешканці знайшли тут не лише спокійне життя, але й можливість проявити свої творчі здібності. Вже в перші роки свого існування пансіон здобув численні нагороди за мистецькі твори, що підкреслювало правильний напрям — побудову модерних закладів для пенсіонерів.
Великий резонанс другого Пансіону ім. І. Франка викликав збільшення зацікавленості серед української громади і неукраїнців також. Це, своєю чергою, спричинилося й до збільшення охочих перебратися на старість саме туди. Зросла також потреба у поширенні відділу для тих, котрі потребували певної допомоги та навіть щоденної опіки.
Тому, що наплив аплікацій до обох пансіонів зіткнувся з браком місць, товариство знову опинилося перед проблемою побудови нового, третього дому.
З досвідом пошуків ділянки на попередні два пансіони цього разу товариство довго шукало відповідне місце. Потрібно було брати до уваги комунікації, щоб не довелося будувати ще й окремі дороги. Відтак, 1973 року товариство закупило ділянку понад 4 га на бульварі Вінстона Черчілля у Міссіссазі.
Справа з новим будинком просувалася поволі, оскільки уряд провінції Онтаріо як раз на той час припинив усілякі дотації. Після довгих дискусій і через тривалий час товариство взяло у федерального уряду низьковідсоткову позику на будівництво — $2,300,000. Крім цього, було прийнято рішення продати перший пансіон, аби фінансувати будівництво третього, яке розпочалося 1980-го.
Кошти будови й устаткування обійшлися понад 4,5 млн CAD. Цю суму вдалося зібрати завдяки великій активності членів товариства, котрі не шкодували сил і вільного часу, щоб доводити потребу та важливість задуманого проекту. Українська громада Торонто й околиць виявилася дуже щедрою на спонсорство і саме з її допомогою 1982 року був зданий модерний і великий пансіон у Міссіссазі.
19 серпня 1982-го Едвард Шраєр, генерал-губернатор Канади, офіційно відкрив новий пансіон і сказав, що він сам би був не проти жити тут на старість, що було високою оцінкою новозбудованого пансіону. Тут знайшли місце не тільки просторі апартаменти та приватні кімнати, але й потурбувалися про те, щоб мешканці не нудилися, не почувалися забутими чи непотрібними.
На кожному поверсі є їдальня, щоб ніхто не мав потреби ходити сходами, чи використовувати ліфт задля харчування. Тут є приміщення для бібліотеки, клініки, музею, каплиця, казково велика ротонда, столярна майстерня, кімната для більярду, ткацтва, виготовлення керамічних предметів, рибний ставок, пасіка тощо
1996 року Валентин Кириленко згадував: «Тут геть усе, до найменших дрібниць, розраховане на наше — рідне, українське, до болю знайоме ще з ранніх літ. Тут — сама Україна в мініатюрі, дух український».
1983-го вийшла друком «Хроніка Пансіонів ім. Івана Франка. Торонто, 1963-1983», яку було перевидано 2003 року, а 2004-го вийшов другий том цієї солідної праці, яка заповнена численними світлинами та документами стосовно цих пансіонів. Статті та спогади «івано-франківців» та причетних до товариства, аналітичні матеріали та й сама «Хроніка…», доповнена копіями низки дипломів, нагород і визнання великої гуманітарної праці не тільки членів керівництва товариства, але й численних добровольців і людей доброї волі та щирої душі. Це були сотні людей, котрі допомагали будувати це українське «диво», де люди почувалися та почувають не тільки «самостійними», але й поважаними.
Кожен, хто прочитає ці книжки-хроніки, обов’язково зверне увагу на той факт, що від самого початку Пансіонами ім. І.Франка керували жінки. Спочатку це була Євгенія Пастернак (1919-2011), не тільки постійний екзекутивний директор пансіонів, але й рушійна сила його постійної розбудови. Вона була першою серед українців, котра здобула відповідну освіту в Торонтському університеті щодо професійного провадження саме такої установи, якою стали Пансіони ім. І. Франка. Завдяки високій професійності та любові до всього українського п. Пастернак вдалося активізувати всю українську громаду Канади та досягти великого рівня гуманітарної діяльності. Свідченням успішної праці товариства є численні канадські та міжнародні визнання діяльності п. Пастернак як керівника пансіонів.
1985 року ця невтомна та тендітна жінка отримала в Оттаві з рук Жанни Сове, генерал-губернатора Канади Order of Canada. Вона була першою з-поміж українців Канади, хто удостоївся такої нагороди — найвищого державного ордена. Серед десяток дипломів і медалей, якими була оцінена діяльність Євгенії Пастернак, є й срібна медаль провінційного уряду Онтаріо та Золота медаль Народної фундації ім. Т. Шевченка, Орден княгині Ольги від українського уряду й інші, які є доказом не тільки визнання багаторічної гуманітарної діяльності одної особи, але й правильного напрямку щодо розвитку пансіонів і надійного влаштування людей, котрі увійшли у пенсійний вік.
Після п. Пастернак на посаду екзекутивного директора була обрана її довгорічна помічниця та заступниця Тереня Тонкович. Саме вона стала запорукою, що Пансіони ім. Франка не зійдуть зі свого шляху — надаватимуть вигоди та зацікавлять проживати в них. Нова директорка стала другою особою після п. Пастернак серед канадських українців, котра здобула в Торонтському університеті диплом, який дозволив їй успішно працювати в системі Пансіонів ім. І. Франка. 48-річний стаж праці є запорукою того, що минулі успіхи зобов’язують.
Коли порівняти перші роки існування пансіонів до інших подібних закладів Канади, то перевагу системи Пансіонів ім. І. Франка знайдемо в її українськості. Саме українськість — мова, культура, страви, бібліотека, православна і греко-католицька церква — стала для багатьох вирішальним аргументом потрапити саме сюди, а не деінде.
Пансіони будували люди, котрі мали також досвід із боротьби за незалежну Україну, але щойно з набуттям Україною Незалежності, вони відчули, що жили й творили не дарма. І в системі Пансіонів ім. І. Франка вони змогли далі продовжувати докладати свої зусилля до перемоги в українськості незалежній Україні. Вони переконані, а практика це підтверджує, що саме життя, сповнене ідеями про незалежну Україну, було і буде тим сенсом, який принесе й українцям в Україні не тільки добробут, волю й упевненість у майбутньому, але й довголіття, яким можуть пишатися саме українські пансіони Канади.
1964 року аплікації подавали, в середньому, 70-річні, а доживали вони до 80-85 років. 1982-го вже вік пенсіонерів зріс, хоча й ніхто не дожив до 100 років. А вже у третій пансіон подають аплікації переважно після 80 років, а серед найстарших є і 100-річні і навіть 106-річні, а середній вік збільшився до 92 років! Це — найкраща візитівка українського пансіону у Міссіссазі.
Дуже можливо, що успіху системи українських Пансіонів ім. І. Франка сприяє саме те, що ними керують жінки. Та й склад адміністрацій пансіонів — (О. Авдієнко, А. Терек, К. Гринків-Лопушанська, О. Янишевська, О. Вовниш, директор на Роял-Йорк-Ровд, О. Музичка, Т. Тонкович, В. Жура, М. Кибало, Е. Лукашик — повний жінок. Вони, наче українські берегині, дбають не тільки про комфортне життя в пансіонах, але й про те, щоб тут ніхто не нудився, щоб кожен зміцнював своє здоров’я, вправлявся не тільки фізично, але й духовно, щоб у людей плекати «чуття єдиної родини», а хто це краще може зробити, як не жінка, яка була й залишилася душею кожної родини? Можливо, що саме це зробило Пансіон ім. І. Франка кузнею довголіття.
Дуже корисну працю на ділянці актуалізації та пропагування діяльності пансіону робить і кольоровий бюлетень «Пансіони ім. Івана Франка». Його видають Т. Тонкович, К. Гринків-Лопушанська та О. Вовниш. Видання є віддзеркаленням щоденного життя установи з 75-ма мешканцями.
Для тих, хто любить читати, тут є бібліотека з понад 10 тис. книжок і журналів. Для немічних також є допомога — принесуть їжу до кімнати, ліки, різні замовлення, якщо є потреба. Для тих, хто хочуть укріплювати своє здоров’я, крім фізичних вправ, пропонується йога, тайчі тощо. Любителі співу та музики мають можливість насолоджуватися різними концертами, навіть солісти Паризької опери Лариса та Сергій Стимашенки тут виступали, не кажучи вже про численних співаків із України.
Зараз перед дирекцією пансіонів стоїть важливе завдання — якнайшвидше розпочати розбудову пансіону, адже число аплікантів зростає, а в стінах теперішніх пансіонів бракує місць.
«Обговорюється ідея розбудови пансіону та його «перевтілення» в «Село» (інтергенераційний кампус), яке б на всій площі в 11 акрів об’єднувало життя людей пенсійного віку та молодших поколінь, включно з дитячим садком, — пояснює п. Тонкович. — Ідея, на мій погляд, чудова, бо її здійснення дало б поштовх для синтезу людського життя, яке починає «самостійно» розвиватися вже в садку, а закінчується в пансіоні для старших. Іншими словами — це проект, який вміщує не тільки наші традиції сторічної давнини, коли в одній хаті жили старі батьки, їхні діти й онуки, але він був би і на користь усім генераціям. Сьогодні вже за «нормально» сприймається 90-річна королева, чи такого ж віку президенти, сенатори, мери міст. Такі довгожителі є доказом того, що людина старшого віку ще може бути не тільки продуктивною, але й корисною для суспільства. Отже, позбавити старших людей їхнього «гетто» було б, плюсом і для молодших, бо люди, старші віком, мають не тільки знання, але й багаторічний досвід».
Проект «Село», де б могли жити близько 300 людей, був би чимось новим не тільки в Канаді. В планах йдеться не тільки про тих, хто самі можуть жити без допомоги, але й про тих, хто потребують щоденної допомоги, постійної опіки. Тобто, до програми нового пансіону входить і відділ опіки, що й пов’язане з додатковими коштами. Тут враховано не тільки збільшення медичних послуг у клініці, але й служби окуліста, дантиста, котрих зараз треба відвідувати за межами пансіону.
Звісно, що будь-які ідеї мають свою ціну, а ідея «Села» могла б обійтись у якихось 50 млн CAD. Товариство вже кілька років збирає кошти на розбудову пансіону і сподівається, що українці Канади зможуть зібрати фонди на «Ідею століття» — інтеграційне село.
Адміністрація пансіону надасть посвідку для податку навіть за найменші пожертви. Тобто, кожна людина має змогу частку свого податку внести у цей проект століття, а спонсори більших сум будуть увіковічені на гранітній дошці фундаторів, яка буде вбудована у стіну будинку.
Українцям Канади вже вдалося здивувати громадськість побудовою нових пансіонів на Роял-Йорк-Ровд та бульварі Вінстона Черчілля, будемо сподіватися, що і цього разу їм це вдасться. Врешті, ідея збудувати має на увазі служити реальним людям, а не інопланетянам. Кожен український канадець зможе подати аплікацію на проживання в «Селі».
Ідея товариства «Український дім для старших» у Торонто відзначатиме наступного року своє 60-річча, але вона не втратила свою актуальність і сьогодні. Новий проект «Села» є свідченням того, що українці Канади здатні не тільки впроваджувати ідеї в життя, але й розвивати їх. Той факт, що в Пансіонах ім. І. Франка перебували й зараз мешкають люди з різних провінцій Канади, є свідченням того, що вони варті того, щоб їх розбудувати.
Коли б наш Великий Каменяр зараз навідався до якогось із пансіонів, що носять його ім’я, то він би переконався, що його віра в силу українського духу перемогла й українці «повстали». На жаль, не на українській землі, але на канадській. Надіємося, що віра Івана Франка «в силу духа і в день воскреслий» наступить і на історичній Батьківщині канадських українців, котрим уже в четвертому поколінні віра в українськість допомагає здобувати не тільки високі посади в кар’єрі, але й досягти довголіття!

Йосиф Сірка

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...