Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Feb. 18, 2018

Степан-Марія Ільницький (1921-2012)

Автор:

|

Листопад 22, 2012

|

Рубрика:

Степан-Марія Ільницький (1921-2012)

Упродовж свого життя він був відданий родині, Україні та професії. Степан Ільницький народився в Дрогобичі в західній Україні 1921 року. Мати Степана Марія померла від грудної інфекції, коли малюкові було всього шість тижнів. Степан, коли став науковцем, зрозумів, що якби ця інфекція розвинулася роком пізніше, коли були вже антибіотики, її могли би здолати. Мати напевно була би раділа вірності Степана своїм принципам і цінностям упродовж цілого життя.

Батько Степана Володимир Ільницький був втіленням відданого служіння людям. Зовсім молодим Володимирові довелося утримувати родину, коли його батько був скалічений на роботі лісничим. Володимир організував селян Дрогобицької округи, котрих використовували нафтові фірми. У часи польської окупації він створив цілоденну приватну українську школу, до котрої ходив і Степан, і його майбутня дружина. Володимир напучував Степана щодо важливості життєвих цінностей, навіть коли син востаннє зустрічався зі своїм батьком перед засланням і смертю від рук НКВД. Степан ніколи не забував того, як його батько, коли йому наказали зректися своїх переконань, відповів: «Переконання — це не рукавички, котрі можна стягати». Володимир дуже пишався би тим, що Степан продовжив родинну традицію служіння людям і вірності переконанням.
Степан був одним із 17 тис. молодих ідеалістів, які мали неосяжну мрію визволити Україну з-під совєтської окупації. Вони були членами дивізії «Галичина». Цими добровольцями керувала не логіка, а радше почуття справедливості та правильности, коли вони записалися до дивізії, аби протистояти переслідуванням української нації.
У складі дивізії Степан воював під Бродами, пробився через ворожу лінію та врешті відбув три роки в таборі полонених у Ріміні. У таборі Степан викладав хімію молодшим побратимам, аби ті могли осягнути матуру.
Окупація, війна, табір перервали кар’єру Степана як хіміка. Але підґрунтя і запал до цієї справи були вже закладені. Степан із 12-літнього віку мав удома власну хімічну лабораторію. Юним студентом «Львівської політехніки» він прослухав якось лекцію про воскові кристали. Ця лекція й стала базою цілої його роботи в цій галузі.
Зерно зацікавлення проросло й дало значний плід у новій країні поселення. 1950 року Степан на вантажному кораблі Heidelmann переплив океан до Канади, де на нього вже чекала наречена Ірина. Після взяття шлюбу в Альвені (провінція Саскатчеван), церемонію якого провів брат Ірини о. Іван Мак, молодята відбули свою пошлюбну подорож потягом до Сарнії (провінція Онтаріо). Там вони жили та виховували своїх дітей.
1964-го Степан і Ірина вирішили дати дітям більші можливості, особливо йшлося про зростання в українській громаді, і родина переїхала до Торонто. Мама й тато мали глибоке бажання виховати дітей в українському дусі: хотіли, щоби вони вільно володіли українською мовою, закінчили українську школу, молилися в українській церкві й брали участь у молодіжній організації «Пласт». Кожен із дітей виріс із сильним розумінням і цінуванням свого українського «я» та своєї спадщини.
У період з 1964-го по 1970 рік Степанові часто тижнями доводилося по роботі жити в мотелях Сарнії та Нью-Джерзі. У цей час кар’єра Степана пішла вгору, але, відірваний від родини, він відчував самотність. Однак ті самітні тижні Степан використовував, щоби розвивати гостроту свого розуму в спорті — бриджі. Він став life master у відносно молодому віці й продовжував грати в цю гру до глибокої старості. На 85-му році життя Степан і його партнер посіли третє місце на Канадському чемпіонаті, де брало участь понад 800 гравців.
Робота ж Степана вимагала фундаментального знання та розуміння хімії. Через успіхи, спершу з Esso, а далі — з Exxon, його місце праці переносилося зі Сарнії до Нью-Джерзі, а далі — до Європи. Степан був винахідником, мав 37 американських патентів, які розмножилися на понад 300 інтернаціональних патентів. Exxon відзначив досягнення Степана тим, що створив для нього нову посаду — Chief Scientist for Exxon Chemicals.
Завершивши кар’єру, батько, а тепер уже дідусь Степан і мати – уже тепер бабуся – Ірина повернулися знову до Канади, цього разу — літаком.
Бабуся та дідусь підтримували й заохочували п’ятьох дітей і 12 внуків. Щедро вкладали в них свою енергію та працю. Ніколи не жалували часу. Онуки кохали діда, тішилися його теплим настроєм і добрим гумором. Кожне внуча відчуло, що було для діда особливим.
Відданість Україні жила в ньому й у ті часи. Степан і в Канаді, і під час частого перебування в Україні спричинився до видання численних книжок на історичні теми, намагаючись заповнити білі плями української історії через 70 років. Довготривале перебування в незалежній Україні, фінансова підтримка, стипендії студентам, робота в комітеті Академії наук України, започаткування та здійснення ідеї меморіальних таблиць, які зараз висять на будинку Центральної ради в Києві, — усе це прояви незгасаючого служіння Батьківщині.
Кар’єра дала Степанові й Ірині можливість забезпечувати підтримку не тільки своїх дітей, а й онуків. Робили це щедро, часто й широко: радісно допомагали в науці, із житлами, із різними потребами. Родинний патріарх радів, журився, але попри все передавав свої цінності широкій і люблячій родині. Вічна Йому пам’ять!

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...