Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Jul. 18, 2018

Спасителі душ імміґрантських. До 120-річчя перших українських поселень у Канаді

Автор:

|

Листопад 24, 2011

|

Рубрика:

Спасителі душ імміґрантських. До 120-річчя перших українських поселень у Канаді

Ми, українці, що мешкаємо тепер у Канаді — державі з високим рівнем життєвих умов, у добробуті, комфорті, вдячні цій країні, яка дала нам притулок з усіма можливостями користуватися її благами для своїх потреб. Але понад сто років тому Країна кленового листка не була аж такою привітною, якою ми бачимо її тепер. Не була вона такою й тоді, коли наприкінці ХІХ ст. українська імміґрація почала селитися на безмежних просторах дикої канадської землі, переважно в її західних частинах.

Степами часто кочували індіанці — корінні мешканці Канади, котрих доводилось інколи побоюватися. Смагляво-брунатні обличчя із чорним буйним волоссям нагадували нашим поселенцям турків чи татар, що віками нападали на українські землі, нищили їх, а людей забирали в ясир. Українці в Канаді, властиво, знайшли свободу права жити вільно, сумлінно працювати, насолоджуватися трудолюбивим життям, турбуватися про свою сім’ю. Але дуже часто траплялося так, що тіла померлих людей вивозили на край лісу, де домовини закопували в землю без відповідного християнського обряду, діти виростали в чужому краю нехрещеними, жили без духовної науки, із тугою за рідною Церквою. вони звикли жити в Україні наснагою духовного піднесення, а тут, на місці нових поселень, їм того бракувало. У важкому терпінні, довго, здавалось їм, довелося чекати на своїх «спасителів».

Із поважнішою й численнішою імміґрацією наприкінці 1890-х рр., переважно з Галичини, що тоді перебувала під владою Австро-Угорщини, почали прибувати й українські священики. Приїжджали вони в околиці Стюартбурна, Давфина, Шавел Лейка, Сратклера, Плезант Говпа в провінції Манітоба; Йорктона, Рочестера в Саскачевані та Ледюка, Чипмена й Една-Стара в Альберті. В останній зі згаданих місцевостей1897 року було збудовано першу церковцю, а її парохом став о. Іван Заклинський — перший і постійний священик у цій околиці. За іншими даними, першим священиком, який працював, хоч дуже коротко, серед українських поселенців у Канаді, був о. Нестор Дмитрів, що як редактор газети «Свобода» — органу Українського народного союзу в США — у Канаді перебував 1896 року й двічі — 1897-го для організації життя новоприбулих піонерів. Він народився 1863 року у Львові й одразу після висвячення на священика 1894 року виїхав до Америки, де служив у Філадельфії, Нью-Йорку, Нью-Джерзі та Коннектикуті. Помер в Елізабет-тавні (штат Нью-Джерзі) 27 травня 1925 року. Другим із черги священиком, що душпастирював між нашими прибульцями в Альберті, був о. Павло Тимкевич, висвячений у Перемишлі, котрий, приїхавши на п’ятирічну пастирську працю (1898—1903), тривалий час жив у США, звідки повернувся в Галичину й там помер наприкінці 1930 року.

Минуло неповних три роки праці о. Заклинського з парафіянами в Една-Стар, як довелося йому вести запеклу боротьбу з російським батюшкою Корчинським, котрий приїхав з Аляски й оселився у Востоці та став переманювати навколишніх людей у царське православ’я. Проте наш український священик разом із своїми вірними переможно просувався вперед. Його зусиллями засновується нова парафія в Ґіліярді (провінція Альберта) й освячується там цвинтар. Своїм приїздом до Вінніпеґа, у парафію свв. Володимира й Ольги, зміцнив її, скріпив не тільки морально, а й духовно — в одну правдиву віру.

Секретар митрополита Андрея Шептицького о. Василь Жолдак із листом у руках від свого зверхника до «Русинів, осілих у Канаді» від 7 вересня 1901 року відвідав найважливіші українські осередки в Канаді. Його звіт перед Кир Андреєм засвідчив великий брак священиків для душпастирської місії й обслуги поселенців. За його прикладом на місійну працю до Канади прибуло кілька нових священиків. Серед них були отці василіани: Платонід Філяс, Созонт Дидик, Антін Строцький, Матей Гура, Навкратій Крижановський, Іван Ти­мочко й Атанасій Филипів. Усупереч усім початковим труднощам і несприятливим обставинам отці чину Святого Василія Великого (ЧСВВ) у Канаді заклали тверді підвалини під майбутній розвиток свого чину.

До прибуття першого українського єпископа в особі преосвященного Никити Будки 1912 року українські католики в Канаді мали 13 дієцезіальних священиків, дев’ять чинних священиків, чотири монастирі сестер служебниць, дві цілоденні школи, свій власний католицький тижневик «Канадський українець» (1911—1931) і майже 80 церков. Що ж до піонера о. Філяса, то, прибувши й осівши в околиці нинішнього Мондера в Альберті, він був найстаршим за віком — 38-річним — серед інших священиків. На самому початку свого оселення він купив ферму, коня та візок, почав господарювати, а також їздити до навколишніх фермерів і організовувати їх у місійні громади. Куди б тільки не заїхав будь-хто зі священиків, там уже чекали молоді пари на шлюби, немовлята — на хрестини, сотні й тисячі людей — на сповіді, інколи й на похорони. Слід згадати, що початки будівництва церков на сході Канади припадають аж на 20-ті роки ХХ ст. Шлях оселення вів спершу в західні провінції, а потім поширився на схід. Із того випливає, що наш народ тримався осторонь міст, полюбляв просторі лани, шукав їх і йшов туди, де були розлогі родючі земельні угіддя. У той час фермерська праця давала більші заробітки, бо в містах було ще замало фабрик, щоби працевлаштувати велику масу імміґрантів із різних європейських держав. Нашому населенню притаманна риса любові до хліборобства. Робота ж на будові шляхів сполучення стала додатковою.

Вирішальним моментом для дальшого розвитку українських парафій на сході Канади був приїзд слуги Божого митрополита Андрея Шептицького на Євхаристійний конґрес у Монреалі 1910 року. Хоч сам він об’їздив усю Канаду від моря до моря, потішав, підбадьорював і напоминав, однак вирішив вислати радше до Монреаля, ніж деінде, першого пароха о. Карла Єрмія, який дуже вдало розвинув на сході країни живу церковну організаційну діяльність. Його праця нам відома й у місті Сіднею (провінція Нова Шотландія).

На самому початку на нових місцях до українського поселення канадський уряд ставився досить позитивно. Наприклад, в Альберті під будови церков і цвинтарів він виділяв щонайменше десять акрів землі задарма. Були випадки, що такі ділянки сягали навіть 40 акрів із символічною оплатою $10 за покриття коштів перепису. Варто додати, що від 1904 року в Канаді починають назавжди оселятися отці редемптористи, переважно в провінції Саскачеван. Перший їхній дім-церкву, монастир і колеґію Св. Йосифа було засновано в м. Йорктоні стараннями о. Ахілла Деляре (1913), згодом — в Айтуні, Роблині з гімназією, Вінніпезі, Торонто й деінде.

Доречно згадати й про те, що велика кількість вихідців із Галичини та з Буковини, які приїхали до Канади й шукали для себе духовних потреб, знайшли своє місце в Російських православних місіях і в так званій Греко-незалежній православній церкві. Під час повалення царату 1917-го москвофільські російські місії як у США, так і в сусідній Канаді втратили свої пропаґандивні сили та вплив на вірян. Опинившись у ще гіршому, ніж католики, становищі, православні українці розпочали рух за створення Української греко-православної церкви. 18—19 липня 1918 року за участю близько 200 делеґатів, скликаних Народним комітетом, що зійшлися на свій перший з’їзд у м. Саскатуні, було вирішено створити Українське греко-православне братство. Найактивніші його члени — Василь Кудрик, редактор тижневика «Український голос» (1910—1920), опісля священик; Семен Савчук — у Канаді з 1899 року, родом зі с. Волківців Борщівського повіту, церковний і громадський діяч; Василь Свистун (1893—1964) — родом зі Скалатщини, у Канаді з 1912-го, публіцист, правник-адвокат; брати Мирослав і Юліян Стечишини — обидва зі с. Глещави Тернопільської області, журналісти й публіцисти — й інші особистості 28 грудня 1918 року організували Генеральні наради — Собор, під час якого офіційно було засновано Українську греко-православну церкву Канади (УГПЦК). Тимчасово її очолив єпископ Олександр із російської місії. За неповний рік, 27 листопада, погодився її взяти під свій омофор митрополит Германос Сеґеді — голова Сирійської антіохійської православної церкви в США, який, зрозумівши тих православних українців у Канаді, котрі самі шукали Бога й рідну Церкву, висвятив 1920 року трьох перших священиків: Семена Савчука, Петра Самця й Дмитра Стратійчука. Перший із них обслуговував парафії в провінції Саскачеван, другий мав на відповідальності майже 23 місійних осередки в Манітобі, а третьому судилося займатися парафіями в Альберті. Їхній зверхник владика Германос керував нашою православною Церквою протягом п’яти років. Із появою Іоана Теодоровича (родом із Волині), хіротонізованого митрополитом Василем Липківським у Києві 1921 року на єпископа Подільського, на американському континенті, а саме в США, 1924-го він очолив усі українські православні громади Америки, Канади та Південної Америки, які стали підлягати йому, незалежно від інших Церков. До їх складу ввійшли парафії, раніше обслуговувані російськими батюшками, і частина греко-католицьких громад. Чи не кожної літньої пори першоієрарх Іоан приїжджав до своїх канадських парафіян відправляти Богослужіння та висвячувати все нових священиків. За його відсутності адміністрацією УГПЦК керував о. С. Савчук.

Під його орудою опинилося 14 православних священиків. Блаженнійший архієпископ, пізніше — митрополит, маючи від Бога дар провідництва, по-батьківськи опікувався своєю Церквою та її паствою аж до 1947 року, коли обрано на його місце єпископа Мстислава під час Надзвичайного собору у Вінніпезі 12—13 листопада того ж року.

Дзвінкий гомін церковних дзвонів із безмежних степів західної Канади долинув і до українських осередків у її східній частині, а головно — до Торонто, Монреаля, Гамільтона, Віндзора, Ошави та в інші місцевості. Із Божої волі в Торонто 31 жовтня 1926 року відбулися наради Ініціативного комітету для започаткування православної парафії. Через два тижні — 14 листопада — перше Богослужіння в Торонто українською мовою відправив о. Петро Білон у винайнятому приміщенні церкви Св. Івана. Інші служби Божі відправлялися в англіканській церкві Св. Стефана, у сирійській церкві та ще деінде. 7 травня 1948-го було офіційно відкрито кафедральну церкву Св. Володимира на вул. Батурст, 400.

Небагато користі для українського суспільства в Канаді давали альтернативні об’єднання, що часто своїми релігійними поглядами займали неґативні позиції щодо католицьких чи православних вірян. Переслідувані царським урядом українські євангелісти (протестанти), а в більшості — баптисти, імміґрували до Канади. Скоренько себе знаходили, переважно в західних канадських преріях, організовувалися у свої громади й займали для своїх потреб євангельські позиції, будували власні церкви. 1913 року вони мали понад 20 священиків-проповідників, завданням яких було постійно їздити на фермерські збори й вести агітаційну роботу заманюванням поодиноких осіб, а то й родин, до своєї організації. Того ж року громади баптистів увійшли до складу Пресвітерської церкви Канади, згодом частина їх зі своїми пасторами та євангельськими церквами об’єдналися в одну Злучену церкву Канади. Кількома роками пізніше українські баптисти згуртувалися у Всеканадське об’єднання євангельських християн-баптистів (1946) з осередками в Саскатуні та Вінніпезі. Понад 100 тис. українців, за переписом 1951 року, належало до різних громад: євангелістів, баптистів, п’ятдесятників, суботників, свідків Єгови і т. п.

Після 15 років активної діяльності в Канаді єпископ Н. Будка повернувся 1927 року до міста Лева, де прийняв сан генерального вікарія української католицької митрополичої капітули у Львові. 1945-го його було арештовано радянською владою, засуджено й заслано в табори Караганди, де він помер 1 жовтня 1949-го, на самому початку свого 73-го року життя.

Василя Ладику (1884—1956) — церковного діяча родом із Дрогобича, василіанина — після закінчення богословських студій у Великій семінарії в Монреалі було призначено як другого з черги єпископа в Канаді 1929 року. Завдяки його праці на церковній ниві число духовенства зросло до ста священиків. Його стараннями було засновано такі організації: Братство українських католиків, Ліґу українських католицьких жінок, Українське католицьке юнацтво та католицький тижневик «Українські вісті» (м. Едмонтон). Повертаючись до його життєпису, згадаємо, що їхати до Канади молодого богослова намовив о. С. Дидик, перебуваючи 1909 року у Львові. Рішення завершити свою богословську науку поза Галичиною не було легким, проте доцільним. 4 серпня 1912 року він став священиком із рук першого українського владики в США преосвященного Сотера Ортинського (ЧСВВ). Відтоді в о. Ладики почався 17-річний період душпастирсько-місіонерської діяльності, спершу в Манітобі, опісля в Альберті, а головно — в околицях нинішнього Едмонтона. Із молодечим запалом він кидався у вир праці й довгими роками доводилося йому їздити по колоніях, фермах і ліп­лянках-землянках наших поселенців, відправляти Богослужіння в церквах, капличках і приватних хатах, сповідати людей, виголошувати проповіді, організовувати нові парафії та займатися побудовою церков, народних домівок, збирати дітей для навчання рідної мови й катехизму, зрештою, боронити свою Українську католицьку церкву перед ворожими затіями. Плідна праця о. Ладики хоч не була легкою на церковно-національному полі українського народу на чужині, не втомлювала його, а навпаки — кріпила, наснажувала, душевно підносила, запалювала до постійної роботи, яка увінчалася отриманням єпископського жезла й митри 14 липня 1929 року в присутності великого числа українського народу, двох єпископів — Василя Такача й Костянтина Богачевського — і єпископа латинського обряду з Едмонтона О’Лірі. Із висвяченням на єпископа нічого в його житті не змінилося, тільки настав новий період пожвавлення діяльності як владики-екзарха. «Не для почести, — як згадував, — але, виключно з послуху перед намісником Христа, я взяв на себе такий відповідальний перед Богом тягар… Моїм старанням буде піднести престиж нашого народу в Канаді… Я хочу гідно його репрезентувати перед чужинцями, але не все залежить від мене… Нам треба єдности, бо в єдности — сила, а розбрат тільки нищить народ… Ми всі мусимо взятися до позитивної праці для добра Церкви й України».

Нарис про життя, діяльність єпископа Василія, з 1948 року — архієпископа, вимагає окремої довідки, бо його вчинки, до котрих докладав неймовірних зусиль, були далеко ширшими, аніж подана вище інформація. От що дуже важливо додати про цю людину: під час переїзду до Канади повоєнних імміґрантів із таборів DP, переважно в дорозі потягом до нових місць контрактового працевлаштування в копальнях золота на півночі, їх зустрічали канадські комуністи й пробували намовляти повернутися в Радянський Союз. Таким почином аґенти натякали на те, що до Канади «діпістів» було завербовано та депортовано, щоби вони стали в’язнями таборів для важких фізичних робіт. «Канада — це держава фашистів і капіталістів», — підказували вони та вручали приїжджим різні пропаґандистські агітки. Особою, котра вдалася до відповідних державних канадських установ про такі часті напади комуністів на тих імміґрантів і стала в їх обороні, був єпископ Ладика. Афера потрапила на шпальти канадської преси в січні 1948 року.

Священицька праця в тих часах була непростою: щодня отці-місіонери зустрічали різноманітні незгоди, голод і холод, утому, невдячних людей, напади сектантів і збаламучених братів і сестер, а також і цілих родин. Місіонерська праця потребувала безконечних мандрівок. Усі церковні речі доводилось постійно носити зі собою. Священики відправляли служби Божі й у будні, а для вірян цей день ставав святом. Поряд із виконанням своїх суто релігійних обов’язків отці василіани старалися служити своєму народові в кожній ділянці багатогранного суспільного життя. Окрім організації окремих парафій чи місійних станиць, а при них — гуртків для молоді та дорослих, церковних хорів, музичних і танцювальних ансамблів і капел, вони влаштовували різні національні святкування з метою поширення та підтримки української національної свідомості.

Тема суспільно-громадської праці всіх священиків, зокрема отців василіан, у Канаді — невичерпна. Наприкінці варто згадати ще кілька імен і прізвищ тих священиків, котрі були піонерами в першій половині ХХ ст., це — Емануїл Красіцький, Павло Решетило, Стефан Федоренко, Іван Жук, Лев Сембратович, Юліян Гумецький, Микола Шумський, Михайло Кузмак, Йосиф Боярчук, Тимотей Василевич, Амбросій Радкевич, Євген Андрусевич, Ксенофонт Роздольський, Володимир Винарський, Андрій Сабурин, Кирило Перепелиця, Теодор Дволіт, Йосиф Филима, Роман Крупа, Стефан Струтинський, Михайло Оленчук і інші. Отже, завдяки наполегливій і невтомній праці багатьох спасителів із-поміж українського духовенства збереглося все те, за чим тужили наші перші поселенці—галичани, буковинці, бойки, лемки — у новій країні. Від них було чути не тільки запах кадила, але й рідну мову, яка була, є й буде запорукою нашого існування не тільки в Канаді, а й у всьому світі в далекому майбутті.

 Павло Лопата

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...