Новини для українців всього свту

Tuesday, Dec. 10, 2019

Репортаж із Панахиди за жертвами Голодомору в Торонто

Автор:

|

Грудень 04, 2019

|

Рубрика:

Репортаж із Панахиди за жертвами Голодомору в Торонто
Учасники пам’ятних заходів

Щороку в четверту суботу листопада Україна, а разом із нею весь цивілізований світ, вшановують пам’ять мільйонів українців, котрі стали жертвами Голодомору-Геноциду 1932-1933 рр. У Торонто ця церемонія відбулася 23 листопада 2019 року біля Меморіалу пам’яті жертв Голодомору. За багаторічною традицією її організував і провів Конґрес українців Канади (КУК), відділ Торонто, спільно з активістами української громади.
О третій годині по полудні площа біля Меморіалу заповнюється людьми. На вітрі майорять прапори — Канади, міста Торонто, України і прапор чорного кольору — знак скорботи та жалоби. Сонце, яке вранці світило не по-осінньому яскраво, заховалося за хмари, немов перейнявшись настроєм майбутнього заходу.
Серед тих, хто прийшов нині вшанувати пам’ять про померлих від Великого Голоду в Україні, є Оксана Рева, колишня президентка КУК (відділ Торонто). За фахом п. Оксана — архітектор та інженер-будівельник. Вона одна з тих, хто безпосередньо долучився до справи спорудження Меморіалу.
Ідея побудови пам’ятника жертвам Голодомору в Торонто виникла давно. Адже такі пам’ятники вже були встановлені в Едмонтоні 1983-го, у Вінніпезі 1984-го, Калґарі 1999-го та в кількох інших містах Канади. Майже всі вони були зведені за ініціативи місцевих відділень КУК. Але така масштабна історична віха, як Голодомор-Геноцид, потребувала свого величного Меморіалу. І не де-небудь, а в найбільшому місті Канади — Торонто.
Втілити цю ідею в життя взялися члени КУК (відділ Торонто). Створили ініціативну групу, куди ввійшли Оксана Рева, Олег Романишин, Орест Стеців і Тарас Багрій. Люди поважні, авторитетні, добре знані в українській громаді.
Насамперед треба було заручитися підтримкою міської влади. Відтоді п. Оксана стала частим гостем у мерії. Тут 2013 року вона познайомилася з Джоном Торі, майбутнім кандидатом на посаду мера Торонто. Той шукав однодумців, а п. Оксана шукала тих, хто б зацікавився ідеєю вшанування жертв Голодомору. Джон Торі, як і багато хто в Канаді, нічого не знав про Великий Голод-Геноцид в Україні 1932-1933 рр. Розповідь п. Оксани вразила його глибоко в серце. Тоді пообіцяв, що коли стане мером, то посприяє ініціативі української громади увічнити пам’ять про душі невинно вбитих голодом людей.
Джон Торі став мером Торонто в жовтні 2014-го, і своєї обіцянки не забув. Почалися активні пошуки місця для спорудження Меморіалу. Воно мало бути гідним свого призначення — в престижній дільниці Торонто бути відокремленим, затишним і водночас зручним для відвідин, тобто, щоб поруч були зупинки громадського транспорту і паркінг для приватних автівок.
Після довгих вагань вибрали сквер в районі Виставкової площі. Вона розташована майже в серці мегаполісу, неподалік від летовища Billy Bishop і набережної озера Онтаріо. Тут завжди багато людей — і мешканців Торонто, і численних туристів.
Будівництво тривало три роки і здійснювалося за кошти жертводавців. Загалом на спорудження Меморіалу завдяки благодійникам — людям великого серця та щирої душі — КУК (відділ Торонто) зібрав понад 1,5 млн CAD.
Меморіал урочисто відкрили й освятили 21 жовтня 2018 року. А вже за місяць, 24 листопада 2018, КУК (відділ Торонто) провів тут скорботний захід, присвячений 85-м роковинам Голодомору. Відтоді Меморіал став для української громади Торонто й її майбутніх поколінь святинею.
Сучасне розуміння ролі публічних меморіалів полягає в тому, щоб пам’ятати минуле та вести відкритий діалог про те, як протистояти його спадщині. Меморіал жертвам Голодомору в Торонто повністю відповідає цій концепції. Він об’єднує в одне ціле чотири символічні елементи. Тут кожна деталь красномовна і в кожну закладено глибинний смисл.
За нагоди скажемо кілька слів про сам Меморіал. При вході відвідувачів зустрічає чорний обеліск, напис на якому коротко розповідає про Голодомор. Біля підніжжя обеліску колоситься трава, що нагадує жито, а поряд похилилася верба, дерево, яке для українців символізує родинне вогнище.
Центральне місце Меморіалу займає скульптура українського митця Петра Дроздовського «Гірка пам’ять дитинства». Це копія скульптури, встановленої в Київському меморіалі пам’яті жертв Голодомору. Таким чином вона пов’язує меморіал у Торонто із іншими подібними пам’ятниками в Україні й інших країнах.
Худенька маленька беззахисна дівчинка з двома косичками притискає до серця кілька колосків. Це не лише натяк на «закон про п’ять колосків», а й пам’ятник тим, хто помер під час Голодомору, тим, чиє дитинство припало на Голодомор, і тим, хто не народився внаслідок злочину проти цілого народу. Дівчинка уособлює український народ як невинну жертву. За п’ять колосків, зібраних на колгоспному полі, дітей і дорослих у ті страшні роки чекала жорстока кара. Такою була ціна людського життя.
Але хоч наша торонтська дівчинка — точна копія своєї посестри з Києва, виявляється, що кожна скульптура унікальна і має хоч якусь свою маленьку відмінність. Площа, на якій стоїть постамент із дівчинкою, викладена з ясно-сірої та темно-сірої цегли узорами української народної вишивки.
Далі розмістилися три елементи Меморіалу, що символізують жорна. Жорна для українців — образ сакральний, сповнений потаємного змісту. За своєю первинною суттю, жорна — це плоский круглий камінь, призначений для розмелювання зерна. Тисячоліттями українці користувалися цим нехитрим знаряддям, здобуваючи собі хліб насущний. А ще жорна перемелюють людські долі. Жорна Господні мелють повільно, але вірно, казали в давнину.
Три жорна Торонтського меморіалу уособлюють «Пам’ять», «Стійкість» і «Відродження». Біля кожного з них — символічна земляна могила. Це нагадування про сотні тисяч безіменних братських могил, розкиданих по всій українській землі, куди сотнями скидали померлих від голоду — чоловіків, жінок, дітей, літніх людей. Так і йшли їхні душі у вічність — неоплакані, невідспівані, безіменні для світу, але навіки закарбовані на Скрижалях Господніх.
«Пам’ять» — це образ жорна, розбитого навпіл і розкиданого в різні боки. Є свідчення, що забираючи збіжжя, нападники розбивали й кам’яні жорна, прирікаючи людей на голодну смерть. Поряд панель, на якій хрести — католицькі і православні, великі і маленькі… Влітку біля розбитого жорна квітнуть маки — квіти жалю та скорботи. Росте калина — український символ позачасового єднання народу: тих, хто живуть зараз; тих, що відійшли в потойбіччя; і тих, котрі ще чекають на своє народження — «живих, мертвих і ненароджених», як писав наш великий поет Тарас Шевченко. Калина уособлює й саму Україну.
Наступне жорно — «Стійкість». Дві частини розбитого жорна починають потроху сходитися разом. Поруч панель зі сталі. Незламної. Нездоланної. Як і наш народ! На панелі викувані узори, які можна побачити на старовинних українських писанках. Якщо уважно придивитися, то можна помітити, що одне зернятко впало й уже починає проростати. Позаду жорна ростуть три молоденьких дубочки. Мине час і вони стануть могутніми деревами. Дуб споконвіку вважався оберегом українського народу, уособлюючи мужність, витривалість, шляхетність.
«Відродження» — це жорно, яке вже зрослося, але ще понівечене шрамами та рубцями. Це — спогади. Але, як написала львівська журналістка Леся Рупняк у своїй книжці «Чари Різдвяної ночі»: «Не бійтеся спогадів, якими болючими вони не були б. Бійтеся попелу забуття, що рік за роком присипає і добро, і зло минулого. Присипає надії і події, муки і кривди, присипає людей, які відійшли. А найгірше, присипає пам’ять про те, за що вони відійшли. Струсіть цей попіл!»
На панелі біля жорна «Відродження» зображені зернята, які падають і ростуть. Це відроджується і воскресає Україна! Довкола влітку буяють барвінок, м’ята, чорнобривці й інші трави та квіти, які самовисіваються та символізують незнищенність і невмирущість.
Про день нинішній нагадують дошки з іменами жертводавців. Біля них колоситься висока трава, схожа на колосся жита.
Біля кожного елементу Меморіалу стоять лавки. На них можна посидіти, подумати, посумувати, поплакати. Згадати своїх рідних. Оксана Рева, котра люб’язно провела мене по Меморіалу і розповіла про нього, згадує в такі миті свого вуйка, Степана Горлaча, котрий пережив Голодомор. І для неї особисто цей Меморіал — данина пошани його мукам і стражданням.
Нині, наприкінці осені, ще тріпочуть листочки на вербі й на молодих дубках. Гордо тягнуться до неба крони віковічних сосен і ялиць. Оголені гілки величезних дерев переплітаються фантастичними узорами. Тут за кожним закрутом чекає несподіванка. Он ростуть яблуні, і коли вони навесні зацвітають, то краса неймовірна. В кожну пору року це місце неповторне та прекрасне.
Але повернімося у день нинішній.
Дзвонять дзвони. Із вступним словом до присутніх звертається Нестор Санайко, голова Спілки української молоді (СУМ), відділення Міссісаґа. Він нагадує про страшні часи Великого Голоду. Сталося це в 1932-1933 рр. на території Радянської України та Кубані (Росія), де переважну більшість населення також становили українці. В мирний час, за відсутності жодного стихійного лиха, радянський режим навмисно, методично та систематично вбив штучним голодом мільйони етнічних українців, в т. ч. дітей.
Юнаки та дівчата — члени молодіжних організацій «Пласт», СУМ, Молодь Українського національного об’єднання (МУНО) — запалюють свічки в пам’ять мільйонів жертв Голодомору. 33 чорних прапори схиляються в жалобі.
Розпочинається панахида за душами невинно замучених. Її проводять владика Браян Байда та владика Андрій спільно зі священниками українських католицької та православної церков у супроводі хору Української католицької церкви Св. Миколая (художній керівник і дириґент — Жанна Зінченко).
Гаснуть останні звуки співу «Вічная пам’ять». Ведучий продовжує розповідь про жахіття Голодомору.
Через насильницьке вилучення продовольства, блокаду сіл і цілих районів, заборону виїзду за межі охопленої голодом України та Кубані, згортання сільської торгівлі, репресії щодо незгодних тоталітарна система створила для українців життєві умови, розраховані на їхнє фізичне знищення. Така політика режиму — злочин проти людяності, геноцид.
Голодомор організували, щоб зламати український національний опір радянській владі. За трохи більше, ніж рік часу загинула чверть населення Радянської України та Кубані. Загальна кількість людських втрат становила щонайменше 4 млн осіб. А разом із ненародженими Голодомор забрав понад 10 млн людських життів — сущих і ненароджених…
Комуністичний режим робив усе, щоб замовчати правду про Голодомор-Геноцид 1932-1933 рр. Але голоси тих, хто доносив правду, не затихли. Спершу вони зазвучали в західному світі, зокрема, в Канаді, завдяки подвижницькій праці української діаспори, небагатьох західних істориків і журналістів, а після здобуття Незалежності — і в Україні. Відповідно до українського законодавства, публічне заперечення Голодомору 1932-1933 рр. в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності українського народу й є протиправним.
Саме цьому служить необхідність визнати Голодомор геноцидом українського народу. 18 країн світу вже це зробили. Канада була в числі перших, прийнявши резолюцію Сенату від 20 червня 2003-го й акт Палати громад від 28 травня 2008 року. Останній документ називається Актом Дня пам’яті українського Голоду та Геноциду («Голодомору»). Відтоді по всій Канаді щороку в четверту суботу листопада відзначають День пам’яті українського Голоду та Геноциду («Голодомору»).
На постамент піднімаються юні сумівці Маркіян Татарко, Анна-Марія Процик, Юліан Голик, Софія Мазур, Калина Гуцман. Вони зачитують імена 60 дітей, які померли від голоду в 1932-1933 рр. Лише 60 із сотень тисяч. Звучить назва області й імена хлопчиків і дівчаток. Найбільше вражає вік — один рік, три роки, сім років, два місяці… Цього не можна слухати без сліз… У цьому скорботному мартиролозі має бути місце і для маленької Марійки Сіромашенко, сестри моєї матері, яка померла в той страшний час. Їй було лише п’ять рочків…
Моя бабуся Лукія згадувала, як одного дня восени 1932-го комсомольці ввірвалися в їхню хату, копалися в скринях, забирали все цінне — зерно, одяг, взуття, посуд, і все кидали на воза. Ікон і вишитих рушників не чіпали, навіщо їм цей «мотлох»? Бабуся завбачливо поховала насіння для майбутнього врожаю у вузлики та посадила на ті вузлики дітей, а було їх у них із дідом Демидом п’ятеро — від 13 до двох років. Але особливо пильний комсомолець побачив це, висмикнув вузлики і гордо поніс до воза, нехай, мовляв, здохне «куркульське отродьє!» Сталося це в с. Калюжине на Харківщині. В листопаді та грудні 1932-го в селян забрали все — зерно, картоплю й інші продукти харчування. Навіть сушені груші, яблука, вишні — і ті забрали. Приречені на смерть селяни вмирали масово, іноді цілими селами. При цьому в країні були значні запаси зерна, яке за низькими цінами продавали за кордон.
До підніжжя центральної скульптури Меморіалу пам’яті жертв Голодомору покладають пам’ятні колоски скорботи (невеликі букетики колосків із червоними ягідками калини, перев’язані чорною стрічкою): від Федерального парламенту — Majid Jowhari — Richmond Hill, James Maloney — Etobicoke-Lakeshore, Yvan Baker — Etobicoke Centre & representing Andrew Sheer, Peter Kent — Thornhill; від провінційного парламенту — Aris Babikian — Scarborough-Agincourt, Chris Glover — Spadina-Fort York, Christine Hogarth — Etobicoke-Lakeshore, Honourable Kinga Surma — Etobicoke Centre, Kaleed Rasheed— Mississauga East-Cooksville; Councillor — Dr. Natalia Lishchyna — Oakville Town Councillor; від муніципалітету Торонто — Deputy Mayor Stephan Holiday; виконувач обов’язки Генерального консула України в Канаді Святослав Кавецький, президент Світового конґресу українців Павло Ґрод, президент КУК Олександра Хичій, президент КУК (відділ Торонто) Тарас Багрій і представники чисельних українських громадських організацій.
Про пошану та повагу до мільйонів жертв Голодомору-Геноциду українського народу, про необхідність консолідації зусиль світової спільноти у протидії тоталітарним режимам, щоб не допустити у майбутньому повторення таких трагедій, як Голодомор, говорили у своїх виступах член Федерального парламенту Іван Бейкер, член провінційного парламенту Кінґа Сурма, заступник мера міста Торонто Стефан Голідей і Святослав Кавецький.
Від імені тих, хто пережив Голодомор, слово мав Микола Латишко, багаторічний активіст української громади Торонто. Його палкий і проникливий виступ зачепив присутніх за живе. Адже п. Микола говорив не лише про минуле, але й про теперішнє, про ті небезпеки, які загрожують Україні сьогодні, про російсько-українську війну, про пильність і невсипущість в обороні рідної землі.
У заключному слові Тарас Багрій, президент КУК (відділ Торонто), сказав: «Сьогодні прозвучало багато емоційних виступів — і від ведучих, і від гостей. Ми, канадські українці, маємо нині можливість бути голосом жертв Голодомору, які вже ніколи не розкажуть своїх жахливих історій голодної смерті. Від усього серця дякуємо федеральному і провінційному урядам Канади за визнання Голодомору 1932-1933 рр. в Україні актом геноциду нашого народу. Дякуємо мерії міста Торонто і керівництву Exhibition Place за їхню підтримку в спорудженні Меморіалу. Хліб ніколи не можна використовувати, як зброю. Ніхто і ніколи не має права позбавити людину її щоденного шматка хліба!»
Пан Тарас щиро подякував всім присутнім за участь в урочистостях, високо оцінив вклад членів організаційного комітету: Лідії Теслевич-Фалкомер, Лесі Симчишин, Марії Шкамбари, Стефки Стадник, Люби Тарапацької, Євгена Івасюка, Романа Кордюка й Євгена Яковича.
Знову лунають дзвони. Урочистості закінчилися. Але люди не поспішають розходитися. Підходять до пам’ятників, стиха розмовляють між собою.
Серед тих, хто прийшов того дня до Меморіалу, мене найбільше вразив чотирирічний Степанко, який сидів на руках своєї молодої матері. Він був у синьо-жовтій в’язаній шапочці з тризубом і тримав лампадку, в якій мерехтів вогник. Присутність цього маленького хлопчика, юнаків і юнок із СУМ, «Пласту», МУНО — це й ті зернятка з «Відродження», які впали і проросли новим життям вже на канадській землі.
А коли стемніло, у вікнах багатьох будинків у Торонто, де живуть родини українців, запалали тремтливі вогники свічок у пам’ять невинних жертв Великого Голоду в Україні.

Наталія Микитяк, світлина Миколи Сварника

About Author

Meest-Online