Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, Jun. 29, 2017

Осінні спогади

Автор:

|

Грудень 22, 2016

|

Рубрика:

Осінні спогади
Андрій Веселовський

Андрій Веселовський

Восени згадується частіше і легше. Довгі й темні жовтнево-листопадові вечори, вітер і холодний дощ за вікном підштовхують до роздумів про минуле. У вас так? Схоже, так само й у істориків.
У період між до 15 жовтня і 15 листопада в Торонто, де проживає чверть населення Канади, відбулося аж п’ять наукових заходів, присвячених історичним подіям на межі фізичної людської пам’яті — Великому Голодові в Україні 1932-1933 рр., та винищенню євреїв у переддень та впродовж Другої світової війни. Голодомор і Голокост — такими кривавими кодами вони вписані в історію ХХ ст.
Усе почалося 18 жовтня, коли в залі Українського національного об’єднання проходила публічна презентація книги Олі Гнатюк «Відвага і страх». Її праці загалом добре відомої двом народам, яким вона була насамперед адресована, українцям і полякам, а також невід’ємній єврейській складовій старого Львова. Українці її отримали 2015-го, через три роки після польського оригінального видання. І нагородили титулом «Кращої книги року» на Форумі книговидавців у Львові. Зміст — взаємини трьох національних громад в 1939-1945 рр. та їхні спогади про попередні та наступні десятиліття.
Процитую анотацію книги, бо коротше про цей науковий і водночас літературний 550-сторінковий твір не скажу. «Життя в окупованому Львові описано з перспективи особистої історії. Головну увагу зосереджено на поведінці людей, що постали перед загрозою смерті. Однак незвичність оповіді, що спирається на щоденники, спогади, листи і навіть протоколи допитів, полягає не тільки в цьому. Йдеться про долю людей і водночас долю польської, української та єврейської інтеліґенції, про складні стосунки між ними, про різні вияви солідарності та ворожості, в основі яких лежали відвага і страх. Читачеві запропоновано замислитися над тим, наскільки сучасні уявлення про Другу світову війну сформувалися під тиском національних наративів, що не залишали місця не тільки для інших наративів, а й для індивідуальних свідчень, якщо ті не вписувалися в панівний дискурс. Матриці національної історії стали тісними рамцями для історичних досліджень того періоду. Тож варто спробувати вийти поза ті межі».
Говоритиму не про книгу, яку читав важко з огляду на складну її тканину, яка вимагає пауз та обдумування, а про реакцію присутніх у залі 200 осіб, здебільшого людей інтелектуальних, успішних, із численними вкрапленнями 80-літніх, і великим відсотком свідків, колишніх громадян Польщі до і після 1939-го, львів’ян українського, єврейського та північноамериканського роду.
Вони раділи цій книзі, яка, спрощено кажучи, доводить, що не всі поляки ставили людяність понад етнічністю, що не всі євреї втратили життя за часів німецької окупації, бо їх прихистили українці, і що не всі українці, прислані 1939 року до Львова Москвою виявилися службовцями НКВС, донощиками та перевертнями. Документами, листами, спогадами та фотографіями, крок за кроком демонтує легенду про національну вузькість і упередженість Оля Гнатюк, колишній дипломат Речі Посполитої і професор Києво-Могилянської академії. І в потоці десятків питань, які почула автор після виступу, тільки ОДНЕ пролунало як докір — поляки, мовляв, нас за людей не рахували у Львові до 1939 року. Присутні спільним зітханням висловили свій подив і питання згасло, мов і не було, бо кожен із присутніх розумів, що мова — не про помилки режимів минулого, а про людей, котрі ризикували, але робили людяні вчинки усупереч режимам. Решта учасників дискусії додавали до головного: це були непрості міжнаціональні відносини, і траплялося усяке, але три утворюючі нації Львова (та й Галичини тих часів) у взаємодії намагалися гідно пройти радянську окупацію 1939-1941 рр., німецьку 1941-1944 рр. і не перетворитися на безрідну масу аж до 1991-го.
Не встигли охолонути душі від дискусії про книгу, як знову спалахнули у розмовах про видатного творця книг.
22 жовтня ц. р. в приміщенні Інституту Св. Володимира в Торонто відбувся міжнародний симпозіум із нагоди 150-річчя з дня народження великого українського історика і державця Михайла Грушевського. Його спонсорували Наукове товариство ім. Т. Шевченка, Центр українських історичних досліджень Торонтського університету ім. Петра Яцика та Канадський інститут українських студій Альбертського університету (Едмонтон) за участі професорів Ф. Сисина, Т. Примака та У. Пасічник.
Коли вимовляємо «видатний творець книг», то маємо на увазі і його десятитомну «Історію України-Руси», і п’ятитомну «Історію української літератури» і безліч окремих великих і малих наукових розвідок, які готуються до видання у зібранні творів в Україні в 40 томах.
І знову ж, говорили не стільки про творчість історика і голови Центральної Ради Української Народної Республіки, скільки про шлях, пройдений Україною за її тисячолітню історію й останні 25 років незалежності. Втрачена усередині XIV ст. державність, Військо Запорізьке, гетьманування Богдана Хмельницького і його наступників, і подальше руйнування Січі глибоко травмували національну пам’ять, створили негативне тло для вироблення упевненої, самоврядної та відповідальної національної еліти. Її уособленням і став історик і багато його спільників, котрим не вдалося довести до перемоги національну революцію 1917-1920 рр. Розплатою за це став і Голодомор, і численні інші організовані радянською владою голоди в Україні, і сталінські репресії, і національна трагедія в роки Другої світової війни, і тотальний наступ на українство у повоєнний період аж до 1991-го. І лише аґресія Російської Федерації, смерть десятків тисяч, півторамільйонний реєстр біженців і окупація Криму та Донбасу змушують тверезо дивитися на долю нації, яка не змогла вчасно заявити про себе світові.
Цікаво, що саме урочистою презентацією англійського перекладу третього тому «Історії України-Руси» 13 листопада закінчився цей своєрідний місячник — чотири тижні поспіль, коли українці прискіпливо подивилися на себе в дзеркало і не побоялися визнати вади.
Але перед цим мав місце незвичайний дводенний науковий марафон, пов’язаний із виходом у світ книги Jews & Ukrainians: a millennium of coexistence. Торонто — найбільший у Північній Америці та мабуть і в діаспорі центр єврейського поселення після Нью-Йорка. Торонто, за всіма даними, є найбільшим на континенті і другим після хіба що Москви центром українства (тут важливим є те, що бути українцем у Москві завжди було принизливо, а зараз — ще й небезпечно для життя). Отже, зустрілися дві потужні етнічні й інтелектуальні групи, які, на переконання людей далеких чи упереджених, якщо не відверто ворогують, то таємно ненавидять одна одну.
Як воно насправді, можна було побачити 26 жовтня на публічній лекції з нагоди представлення книги, де зала на 150 осіб не вмістила всіх бажаючих і чимало людей стояло у проходах, а на науковому симпозіумі наступного дня навіть більша аудиторія була заповнена вщерть. «Сторони» (а насправді — партнери) виставили найкращі склади: Центр єврейських досліджень Анн Таненбаум, кафедра досліджень Голокосту Торонтського університету, кафедра єврейських досліджень Північно-Західного університету (Чикаґо), та, відповідно, Канадський інститут українських досліджень Альбертського університету, кафедра українських досліджень Торонтського університету, Департамент історії Торонтського університету та громадська організація Ukrainian-Jewish encounter для балансу. Дискусія тривала три години. Спілкувалися в кулуарах ще годину. Підсумок заходів і вироблення плану подальших дій організаторами й активістами — плюс дві години. Вирішили спільно працювати далі під гаслом «Два народи, які століттями страждали від бездержав’я та стравлювання зовнішніми силами, мають спільне позитивне минуле і спільну мову сьогодні». Звісно, у наведеній формулі все далеко простіше і лаконічніше, ніж є в реальному житті.
Андрій Веселовський, генеральний консул України в Торонто

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...