Новини для українців всього свту

Tuesday, Jul. 16, 2019

Мистецтво, зібране серцем родини Бульчак

Автор:

|

Червень 19, 2019

|

Рубрика:

Мистецтво, зібране серцем родини Бульчак

Леся та Богдан Бульчаки

Усе життя українська родина Лесі та Богдана Бульчак добірно колекціонували, проте ніколи не називали себе колекціонерами. Збирали мистецтво серцем. Назвати їх винятковою родиною у канадсько-українському середовищі другої половини ХХ ст. важко, адже вся повоєнна політична імміґрація були свідомо проукраїнськи налаштована і мала за обов’язок підтримувати один одного, зокрема, українських мистців — незалежно від того, був ти лікар, вчитель чи ветеринар.
Національний «український вулик» у полікультурному середовищі Канади вирував десятками політичних, церковних, соціальних, культурних, наукових осередків, які стали плацдармами збереження, відтворення та промоції всього найкращого, вихопленого із малої батьківщини. Кожна інституція — «Пласт», Спілка української молоді, Українське національне об’єднання, Конґрес українців Канади, чи Канадська українська мистецька фундація (КУМФ) — мали чітко встановлений вектор і стратегію розвитку України поза Україною. Керманичі таких інституцій і громадські активісти у Канаді сміливо та щоденно реалізовували план будівництва канадської України. Відтак українська інтелігенція і кожен повоєнний українських імміґрант творили за Атлантикою комфортне і сприятливе середовище для продукування та популяризації всього українського. Мистецький простір Торонто зростав малярськими та пластичними талантами під патронатом Української спілки образотворчих мистців Канади, у виставкових просторах українських галерей і музеїв.
Однією з активних родин, які системно підтримували українське мистецтво була родина Бульчак, про що поділилася своїми спогадами п. Леся: «Все наше мистецтво збирав мій чоловік, він не був ні мистцем ні мистецтвознавцем, але збирав його серцем, для нього це були коштовності в ціну життя. В нашій хаті святим обов’язком було допомагати українцям, це було закладено ще з дому, пізніше виховано у таборах, ми мали завжди триматися купи».
Леся Бульчак, із дому Гошовська, народилася 1933 року в Бережанах, що на Тернопільщині, в родині вчителів. Десятирічною дівчинкою з мамою виїхала до Чехії, а батька пізніше замордували більшовики. Ходила до школи в місті Чеська Липа, на півночі, в Судетах. Там пережила повоєнний переворот. Досі зі страхом і терпінням згадує про німців і прихід совєтів. Закарбувався на диво приємний образ одного радянського солдата, котрий подарував їй, маленький дівчинці, ровер. Подарував не дарма, зрадів бідака, що почув українську мову, адже сам був із Прикарпаття.
Під час німецької окупації Леся Гошовська ходила до ґімназії, надалі здобувала фах дириґента у вищій мистецькій школі. Богемне чеське життя звабило молоду студентку, не один вечір минав в атмосфері музичних перформансів та поезії. Це відкрило новий щабель у музичній кар’єрі Галини Гошовської. Творча робота на радіо, в яку входили обов’язки музичної критики, звукозаписи та безконечні зустрічі з музикантами та мистцям, цілком поглинуло прогресивну юнку. Найважливішою для неї цінністю був контакт із живою музикою. «Я була костельна миш, але я була щаслива», — якось сказала п. Леся. В 1968-го на запрошення тети приїхала до Америки, а звідти — до Канади.
Богдан Бульчак народився 1917 року в містечку Белз, що на Львівщині, куди його батьки приїхали з Перемишля. 1945-го з батьками двома братами і сестрою через табори для переміщених осіб прибув до Канади. Привіз із собою два пейзажі Івана Труша, натомість у Галичині залишив незавершені студії ветеринарної медицини. Невинний пейзаж Труша став початком їхньої мистецької колекції. Любов до мистецтва у Богдана була прищеплена батьком, професором греки і латини у гімназії, й амбітної матері, котра могла собі дозволити високі мистецькі шедеври.
У Канаді на початках Богдан належав до робітничого, а пізніше — підприємницького класу. Він став власником славної молочної фірми «MC Дейрі», яка була колись започаткована ще у Галичині. Він хотів підтримати справу з українським корінням і на імміґрації творити щось своє українське.
Перехресні стежки Лесі та Богдана сплелися на імміґрації, вони побралися 1976 року. Коли матеріально стали на ноги могли собі дозволити купувати мистецтво. Дуже часто купували у галереї «Фокус» Ірени Мороз і в КУМФ. «У «Фокусі» ми купили свого першого «Kозака», — згадує п. Леся. — Ця галерея була криницею українського мистецтва».
Богдан Бульчак ніколи не оминав жодної виставки, він знав багато мистців особисто — Мороза, Козака, Гніздовського, Гуцалюка. Багато з ними розмовляв про їхнє малярство, довго міркував, а тоді купував. Передусім картина мала йому сподобатися, ніби заговорити до нього, а по тому оселитися в його колекції.
Наша генерація була дуже культурно свідома і завжди мала потребу в мистецтві. У канадському середовищі послідовними збирачами мистецтва, за словами п. Бульчак, можна було назвати Ірину Мороз і Галину Левицьку, котрі досконало знали українських діаспорних мистців і їхній творчий контент. Здебільшого на них орієнтувалися інші поціновувачі мистецтва. «Мистецтво для нас було чимось ексклюзивним і малодоступним для робочого класу. Наші мистці були дуже талановиті, але бідні. Ми мали дві мотивації: їх підтримати, а також хотіли мати вдома свої українські картини. Переважно наша генерація була добре освічена, мистецтво промовляло до них, його просто хотілося купувати. Купували багато, немов хотіли компенсувати втрату Батьківщини. Виставки завжди були переповнені, важко було назвати їх просто експозиціями — це були радше товариські зустрічі. Галерея не була місцем для комунікації. Ми жили за певним розкладом: у неділю церква, а пізніше — культура і мистецтво. Спілкувалися, вчили один одного, взаємно виховувалися на мистецтві. Мистецтво було для нас віддушиною. В кожного було багато особистої та громадської роботи, але мистецтво і культура завжди допомагали піднести і тримати в тонусі національну самооцінку», — згадує Леся Бульчак. На її думку, англійці досі недооцінюють нашого мистецтва, триває своєрідний снобізм, на контрасті з нами англійці мистецьки бідніші.
З певною прикрістю хранителька скарбів ділиться: «Болить нинішня ситуація з новоприбулими українцями, які себе економічно почувають набагато краще як колись ми, однак немає того потрібного розуміння до мистецтва. Ми в крові мали українську заанґажованість та усвідомлення. Болюча різниця між політичною й економічною імміґраційними хвилями».
Всі важливі справи повинні бути тихими. Княжий дарунок п. Бульчак скромно передала КУМФ. На запитання, чому вирішила подарувати свою колекцію, відповіла: «Це було бажання чоловіка… Щоб зберегти».
Їхню мистецьку діаспорну збірку, яка налічує до 100 творів, можна умовно поділити на кілька частин: українське малярство Північної та Південної Америки, твори європейців і привезені з України. Маючи особисті контакти, родина надбала кілька шедеврів Любомира Гуцалюка, Едварда Козака, Яківа Гніздовського, Михайла Мороза, Андрія Сологуба. Європейську збірку наповнюють три твори чеського мистця з Дніпропетровщини Павла Громницького, учня самого Анрі Матісса. За підтримки Матісса та Пабло Пікассо молодий мистець організував свою першу персональну виставку в Парижі 1925-го, після чого король Норвегії запросив його намалювати фіорди. Також унікальним є рідкісний твір Софії Зарицької «Дві жінки» (1964), ікона Никифора Дровняка, Петра Андрусіва, Володимира Макаренка та кілька творів Емми Андієвської. «Емма Андієвська була нашою приятелькою, вона була дуже плодюча. А ще Плаксій часто в нас бував. Маємо і закарпатських художників, дуже любили їхні яскраві кольори. Вони немовби скакали нам в очі і заспокоювали», — згадує п. Бульчак.
Південних американців презентує у їхній колекції Галина Мазепа, донька прем’єр-міністра уряду УНР Ісака Мазепи, котра одягнула у вишиванки венесуельських красунь, ставши народною художницею цієї країни. Належне місце у колекції займають твори з Арґентини монументалістки Надії Сомко та Бориса Крюкова. Канадсько-українська родина активно підтримувала художників із України, зокрема, збагатила колекцію творами Бориса Плаксія, Василя Касіяна, Миколи Глущенка, Євгена Безніска, Володимира Патика. Цінним для дослідників є гірський пейзаж Ярослави Музики (1962). Безумовно Бульчаки підтримували українських мистців у Канаді — Миколу Бідняка, Андрія Бабича, Володимира Баляса, Мирона Левицького. Варто окремо виділити барвистий натюрморт Галини Новаківської та пейзажі Ірини Носик.
Важливо підмітити якість придбаних творів. Немає ні посередніх мистців, ні посередніх «шедеврів». Відразу видно, що початковою мотивацією збирання творів було підтримати мистця, однак завжди спостерігається принцип відбору картин — за грамотним колоритом і правильними ритмами, за змістовною темою й емоційною гармонією.
Родина Бульчаків не хотіла в жодному разі ні продавати, ні роздавати колекцію. Головним було прагнення — щоб картини слугували загальній українській публіці, щоб до них мали доступ науковці-мистецтвознавці як із Канади, так і з України, в намаганні дослідити та написати повну історію розвитку українського мистецтва у діаспорі, щоб на прикладі цих шедеврів можна було скласти цілісне композиційне уявлення про високомистецькі та конкурентні українські таланти, котрих по світу розвіялися тисячі, і вони заслуговують на визнання. За словами п. Бульчак, дуже важливо бути добрим прикладом для інших, особливо для новоприбулих українців, котрі мають усвідомити, що їхнє українство живе передусім у них самих і потрібно не боятися його поширювати та примножувати. Потрібно, щоб українці в Україні знали про нелегкий шлях імміґранта.

Христина Береговська

P. S. Виставка «Зібране з любов’ю» з колекції Лесі та Богдана Бульчак відбудеться в галереї КУМФ із 23 червня по 31 липня ц. р. Відкриття у неділю, 23 червня, о другій годині по полудні. Вступне слово — д-ра Дарії Даревич.

About Author

Meest-Online

Loading...