Новини для українців всього свту

Tuesday, Nov. 12, 2019

«Готувала найдорожчий борщ у житті»

Автор:

|

Серпень 29, 2019

|

Рубрика:

«Готувала найдорожчий борщ у житті»
Анастасія Баєва у Кореї

У Сеулі, столиці Республіки Корея (РК), люди готові кинути справу та допомогти, проте мало хто знає англійську мову. Українка Анастасія Баєва поділилася своїми спостереженнями від життя в Сеулі. Вона з чоловіком і сином переїхала туди 2016 року.
«Моє життя було прогнозованим. Я перебувала в декретній відпустці, брала участь в організації та проведенні кількох івентів. Зустрічалася з улюбленою подругою двічі на місяць. У будні забирала дитину з садочку, на вихідних гуляли з сім’єю. До кінця декретної відпустки знайшла кілька хороших варіантів няньок і вже хотіла вийти на повну зайнятість, — згадує Анастасія, — Все відбувалося за чітко спланованим сценарієм, і тут одного чудового дня мені зателефонував із роботи чоловік і сказав: «Мені пропонують відрядження до Сеула, на рік. Пропущу процес прийняття рішення нашою родиною перенесу відразу в літак».
Сеул із перших хвилин вразив своєю турботою про людей: біля місця, де заповнюють міґраційну анкету, лежали кілька пар різних окулярів; далі скрізь супроводжували зрозумілі вказівники, що привели на станцію до потяга. Рейки там відгороджені від платформи, і лише коли прибуває потяг, дверцята огорожі роз’їжджаються.
Дорогою з Інчона, де розташоване летовище, до Сеула ми виглядали з вікон, дивуючись неординарністю та химерністю сеульських будівель. Дивувало, як взагалі конструкції такого роду могли збудувати і як вони стоять.
Наступного дня здалося, що ми потрапили в інший вимір часу: ліфти зачинялися секунди на три швидше, ніж ми звикли, замовлення в ресторані приносили впродовж трьох-п’яти хвилин, автобуси рушали, як тільки на сходинку підіймалася остання людина. Всі кудись поспішали, і здавалося, ніби ми герої фільму про напад на планету й усі люди зараз вибіжать із будинків.
У перші дні я думала, що на вулиці ми станемо об’єктами занадто великого інтересу. Та коли вийшли зі сином Олексієм на вулицю, що на мене, дорослу, кидають байдужий погляд, іноді скажуть прохолодне Hello і йдуть далі. Але біля сина неодмінно зупиняться, всміхнуться, завалять його компліментами, спробують помацати, практично завжди в торбинці знайдуться ласощі, і ними пригостять.
На жаль, мало хто розмовляє англійською, іноді зовсім жодного слова. Але своє незнання відшкодовують чуйністю та готовністю витрачати час на допомогу. Якось я хотіла замовити доставку зі супермаркету, але не змогла пояснити це на касі, звернулася до жінки, котра пакувала свої покупки. Це був якраз той випадок, коли вона абсолютно не розуміла англійську, навіть слова delivery, а я ще не знада корейської. Жінка підійшла до охоронця та попросила його мені допомогти, але й він не знав англійської. Після кількох спроб вона зібралася і пішла, я вже змирилася і стала складати свої покупки. Але несподівано жінка повернулася і привела зі собою працівника з іншого поверху, котрий зумів мені все пояснити. Чоловік відволікся від своєї роботи та прийшов мені на допомогу. Я тоді була неймовірно вражена і рада, що вже знала як корейською сказати «дякую».
Коли ж корейці все ж зверталися до мене англійською, я перший час не могла їх зрозуміти. Трохи пізніше, почавши вивчати мову, розібралася, що багато людей вимовляють слова з дуже сильним впливом специфіки звуків корейської мови.
А ось діти, навпаки, добре вимовляють, дуже добре знають англійську, легко перемикаються з корейської і зовсім не соромляться спілкуватися. Іноді навіть підходять і самі починають розповідати про шкільні предмети або навіть показувати щоденник.
За місяць нашого життя в Сеулі інтеграція стала стрімкішою, коли занедужав наш син — температура піднялася до 39,3 градусів за Цельсієм. Я вважала себе стратегом, тому заздалегідь не дізналася про лікарняну систему та найближчі шпиталі. Google знав лише загальну інформацію, Naver докірливо відповідав корейською. На щастя, у мене вже було кілька корейських подруг, котрі допомогли.
А тепер про медичну систему. У Кореї в будні після шостої вечора й у вихідні працюють лише великі госпіталі, відділення невідкладної допомоги в них. Ми викликали «швидку допомогу», яка допомогла хіба як таксі, але за тарифом в чотири рази дорожче. Санітари нас просто привезли та відправили в загальну чергу. Просидівши дві години у відділенні й отримавши лише жарознижувальне, ми шоковані вирушили додому.
У Кореї діє практика державного страхування, там немає поняття «приватна лікарня». Чергові лікарі — молоді фахівці, котрі видають первинні ліки та записують до лікаря (мова йде про ті недуги, що не становлять небезпеки для життя). Немає також поняття «виклик лікаря додому». Тому в черзі стоять всі — від малого до великого, від кашлю до отруєння. Відділення виглядає, як у фільмах під час лих: багато людей, багато крапельниць, рух на всі боки. Тому хворіти потрібно з понеділка по п’ятницю в робочий час — так мені сказали самі корейці.
Зараз ми вже можемо описати в реєстратурі симптоми корейською, замовити на певну аптеку медикаменти. У нашому арсеналі є кілька смішних лікарняних історій, наприклад, коли нам прописали їсти морозиво. Корейська медицина відрізняється від звичної нам і іноді дивує, але від чого я в захваті, то це від швидкості та злагодженості роботи системи за такої високої щільності населення.
Звикання до життя в Сеулі прибрало всі залишки першого шоку, вивільнивши місце для нового. І почала відчуватися нестача соціального життя. Ми приїхали сюди за програмою міжнародної компанії, там була велика кількість таких же іноземців. Для працівників першого тижня проводили адаптаційні курси. Мій чоловік познайомився з хлопцями і запросив їх до нас у гості на українську кухню. Ми готували борщ і вареники з картоплею. Це був найдорожчий борщ в моєму житті, тому що один середній буряк коштував 6,5 USD. Потім хлопці з Індії зробили відповідну кухню, приготував шість різних страв, починаючи від аперитивних закусок до десерту з манки.
У нас утворилася чудова компанія для спілкування, постійно відбувався цікавий обмін культурним досвідом, обмін новими захопленнями або шоками від Кореї й розуміння, що у різних культур різні погляди. Також пошук нових місць, зокрема, корисних для життя, відбувався набагато швидше, завдяки обміну інформацією з хлопцями. І найголовніше — у нас склалися чудові дружні взаємини. Я заприятелювала з дівчинкою з Індії. І, якби писала роман про Сеул, то Джотто неодмінно була б однією з ключових дійових осіб. Вона була тут пів року, але за цей час стала наче членом нашої сім’ї. Пригадую, як вона на моїй кухні смажила індійські бобові коржі, розповідаючи смішні історії зі своєї поїздки в Пусан. Як ми до вечора засиджувалися за поїданням млинців зі згущеним молоком, а потім укладали разом спати сина. Як Джотто вперше побачила сніг, раділа і торкалася його. Як ми поїхали возитися на лижах, і для нашого сина, і для Джотто це був перший досвід.
Нас захоплювали місця з креативною архітектурою та красивою природою. Сеул сповнений нестандартних архітектурних рішень: починаючи від невеликих житлових будинків і закінчуючи закрученими хмарочосами. І сповнений неймовірно гарних парків. І всі ці місця нам подобалося шукати разом».

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...