Новини для українців всього свту

Tuesday, Sep. 29, 2020

Журнал «Дзвінок» і його ілюстратор

Автор:

|

Серпень 28, 2014

|

Рубрика:

Журнал «Дзвінок» і його ілюстратор

Дописувачі журналу

Сто років тому стих «Дзвінок», бо місто Лева та всю західну Україну наприкінці серпня й на початку вересня 1914-го зайняли ворожі московсько-царські війська. Окупація Львова російською армією 2 вересня спричинилася до заборони друкувати українські газети, журнали, книжки й навіть вживання української мови. Перестав виходити журнал «Дзвінок» — ілюстрований часопис для дітей і молоді.

Перше число журналу вийшло 1 січня 1890 року ві Львові, і відтоді «Дзвінок» друкувався двічі на місяць. Адреса редакції була на вулиці Академічній, 8 (до 1896-го), а з 1897 року вона розташувалася на вул. Чарнецького, 26. ІЗа видавництво цього журналу відповідало «Українське педагогічне товариство», засноване 1881-го у Львові. Воно видавало дитячу літературу, а також шкільні підручники, читанки для 1 529 шкіл з українською мовою навчання.
Керманичами Товариства були о. Олекса Базюк, о. Василь Ільницький, о. Іван Чапельський, Олександр Барвінський, Остап Макарушка й інші. Знаменитими редакторами «Дзвінка» були Володимир Шухевич, Василь Білецький, Андрій Алиськевич, Катря Гриневичева, а також Іван Крип’якевич. Журнал друкував суто літературні твори талановитих поетів і письменників, поетес і письменниць – майстрів українського слова, які отримали позитивні відгуки в пресі.
Павло Кирчів, народний учитель і письменник, помістив свій відгук на появу перших номерів «Дзвінка» у львівському двотижневику «Учитель», а через кілька років знов опублікував окрему статтю у церковному двотижневику «Душпастир» (Львів, 1894, ч. 2).
Ми всі в дитинстві читали казочки «Ріпка», «Лис Микита», «Біда навчить» і «Коли ще звірі говорили». Такі та безліч подібних казок і оповідань друкував на своїх шпальтах«Дзвінок». Писали для цього журналу Іван Франко, Леся Українка, Леонід Глібів, Борис Грінченко та низка інших письменників. «Дзвінок» опублікував оповідання «Харитя» Михайла Коцюбинського, «Пригоди Дон Кіхота» й «Абу-Касимові капці» Івана Франка, «Мамо, іде вже зима» та «Черешеньки» Лесі Українки, «Олеся» Бориса Грінченка та багато віршованих загадок і байок Леоніда Глібова, а також безліч творів Тараса Шевченка, Ганни Барвінок, Уляни Кравченко, Івана Липи, Гната Хоткевича, Євгенії Ярошинської, Олени Пчілки, Юрія Федьковича.
1891-го, у день 50-річного ювілею літературної діяльності Леоніда Глібова, читачі дуже тепло вшанували свого байкаря. Ювілярові було присвячено спеціальний номер журналу.
За часів редакторства п. Шухевича часопис поміщав твори й галицьких, і наддніпрянських авторів. Так, журнал опублікував лібрето дитячої опери Миколи Лисенка «Коза-Дереза», яку виконували діти різних сіл Галичини. Леся Українка написала не тільки твори високого ідейного звучання та неперевершеної художньої майстерності для дорослих, а зробила значний внесок і в дитячу літературу. Творчість поетеси пройнята світлими почуттями, які будили у дітей думку та спонукали творити для себе картинки всіляких звірят, тварин і птахів.
Іван Франко закінчив писати казку «Лис Микита» 1890 року, повний текст з’явився на сторінках «Дзвінка» ч. 3, 4 і 6 із ілюстраціями художника Теофіля Копистинського. Окремим, стосторінковим, виданням казка була випущеана як передрук із «Дзвінка» 1891-го з 16 ілюстраціями того ж художника, котрий став чи не постійним автором багатьох рисунків і графічних робіт у журналі.
Продуктивним ілюстратором журналу «Дзвінок» був Іван Косинин. Графічні праці він виконував старанно та бездоганно, а навіть порядно і поважно. Бачимо його здібності уже в першій ілюстрації, поміщеній на обгортці першого числа «Дзвінка» (1890).
У верхній її частині — стилізовані літери назви журналу, над ними з-під стріхи гуцульського стилю звисає дзвіночок. Нижню половину рисунку займає старий кобзар, що сидить на горбочку в оточенні хлопчиків і дівчаток. Ліворуч від них було акуратно нарисовано чепіги плуга та коліщата, дерев’яний із руків’ям дзбан, сніп із запханим у нього серпом і встромленими згори ціпами. Вище видно церковцю карпатського стилю, позаду якої намальовано селянську хату на тлі лісистих гір. По правиці кобзаря накреслено сокиру й інше ручне приладдя, а також кілька книжок і школярський циркуль. У далині видніються скелясті гори та руїни старовинних замків. Із-за одної з гір починає виходити сонце, що осяює центральну частину малюнка. Увесь рисунок облямований двома довгими жердинами та стрічками з українськими народними узорами.
Цьому художнику-самоукові належить низка композицій-рисунків пером, що легко сприймалися малечею. З успіхом чорно-білі рисунки п. Косинина репродукувалися у багатьох номерах «Дзвінка», а також у журналі «Ілюстрована Україна» (1913). Інколи мистець займався і книжковою ілюстрацією. Його роботи виконано скрупульозно і дуже ретельно. Видавці різних друкованих матеріалів використовували їх для своїх потреб. У видавництві П. Байди у Львові 1913-го з’явилися благодійні картки «Дух Дорошенка», «Шевченко над Дніпром» і «Посол у Мазепи», частина доходу з продажу яких була призначена на Рідну школу та журнал «Дзвінок». У львівському видавництві Григорія Гануляка за штихом Івана Косинина було надруковано листівки «Шевченкова могила» (1914) й ювілейні «Карта УПТ» і «Карта УПТ увільняюча» Українського педагогічного товариства. Історичною є листівка «Портрет Т. Шевченка», призначена до ювілею поета (1814-1914). Тонкий майстер мініатюрного малюнка в стилі модерн п. Косинин був і автором листівок на релігійну тематику. Свідчить про це картка «Христос Воскрес».
Іван Косинин народився 8 листопада 1883 року у Львові. Був людиною великого таланту, передовсім у музиці. Після закінчення народної школи в рідному місті чотири роки навчався музичного мистецтва у проф. Вольфсталя. Одержавши стипендію з Крайового відділу з обов’язком здобути свідоцтво з одної європейської консерваторії, спершу мандрував Галичиною та Басарабією, а потім за рекомендацією італійця Монтекука потрапив на однорічні студії музики до Рима. З Італії повернувся додому, але після коротенького побуту поїхав до Варшави, де брав лекції музики та малярства у школі Войцеха Ґерсона. З Польщі 1900-го поїхав до Нью-Йорка, але звідти скоро вернувся знову до Варшави. Та потім знову виїхав до США й, опинившись у Чикаґо, організував 17 концертів, виконуючи музичні твори на скрипці. Місцеве товариство посприяло Іванові Косинину в поїздці до Парижа для поглиблення знань у відомого віртуоза проф. Хайо. Мистець подорожував Бельгією, Англією, Італією, США та Нідерландами, звідки вже як рисувальник наукової експедиції вирушив до Індії.
Як першорядний скрипаль молодий артист усюди, де би не почав виступати, лишень зігравши кілька акордів, створював приємну атмосферу серед усієї публіки. Його гастролі проходили у багатьох країнах світу. Іванові Косинину легко давалося й вивчення мов. Крім польської й української він володів ще вісьмома мовами. Тому вдало перекладав з французької й італійської такі твори, як «Життя, творчість і смерть Страдіварі», «Гігієна скрипки, альта і віолончелі» й інші.
1913 року бурлакування завело художника та композитора до Києва. Там видатний народний артист часів радянської влади, композитор, дириґент і педагог Рейнгальд Глієр запросив п. Косинина викладати в музичній консерваторії. Відтак, з 1920 року той знову побував у Львові, де короткий час був викладачем у Музичному інституті імені М. Лисенка, звідки пішов на роботу вчителя в Музичній школі ім. Ф. Шопена в містечку Ярославі (Польща). Та коли йому довелося знову повернутися до Львова, був змушений продати скрипку на покриття заборгованості за квартиру.
Письменниця, авторка різних оповідань, наукова працівниця Львівського етнографічного музею Ольга Дучимінська згадувала про Івана й таке: «Коли він був у Відні 1915 року, то ходив до ресторану, в якому постійно сідав за той самий стіл, і якщо про щось говорив, а він вмів вдало оповідати, люди уважно прислуховувалися; а як грав, скрипка плакала». Були у цього музиканта розкішні часи, але були й нужденні. Ті люди, хто знав Івана, розповідали, що жінки заради нього кидали своїх чоловіків.
Останні десятиліття свого життя маестро потребував опіки, але знайти її йому не пощастило. Під час воєнної хуртовини жив у Львові разом із сестрою. 1944-го авіаційна бомба рознесла квартиру Івана Косинина, де пропало немало його композиційних творів та цікаві мемуарні матеріали, а також рисунки, якими проілюстровано книжки, календарі-альманахи, дитячі видання та твори Івана Франка, Івана Котляревського, Михайла Лермонтова й інших. Слід зазначити, що п. Косинин виконав театральні декорації для театрів у Бережанах, у Рівному, в с. Нараєві біля Бережан і в США, а для дитячого журналу «Дзвінок» свої ілюстрації висилав до Львова з місць проживання й за кордонами України. Помер Іван Косинин 1 квітня 1959 року у Львові й похований на Личаківському кладовищі.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply