Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 20, 2019

За покликом духу та сумління

Автор:

|

Грудень 27, 2012

|

Рубрика:

За покликом духу та сумління

Книгу спогадів Євгенії Піцюри-Швець, що має промовисту назву «Живу тобою,Україно!», не можна читати без внутрішнього хвилювання – стільки в ній болю, тривоги за долю рідного краю, життєвих переживань і труднощів, які довелося подолати не тільки авторці мемуарів, а й членам її родини, близьким і друзям. До цієї книжки хочеться повертатися знову і знову, бо вона ніби випромінює особливе світло краси, добра й любові. Зараз виходить чимало подібних видань, але не всі западають у душу, бо більшість їх написана з бажанням вивищити себе, показати з кращого боку, а в цієї книжки мета інша — розповісти про долю роду як частки великого народу.

Книга має мозаїчну побудову: у ній зібрано дописи, газетні й журнальні публікації, листи зі сімейного архіву родини, а також численні фотографії, що дозволяють навіч побачити те, що описує мемуаристка. Із якою метою авторка взялася за написання цієї книги? Про це вона каже так: «Ось, на схилі свого віку, надумала я уложити все своє минуле життя, а радше лише якусь його частину, у книжечку спогадів. Чомусь здається мені, що мушу це зробити не тільки за намовою своїх добрих приятелів, але й із власного бажання. Маючи багатющий життєвий досвід, хочу, аби те, що написане у цій книжці, допомогло комусь глибше зрозуміти своє власне призначення в житті. Надіюсь також і на те, що шановний читач зуміє зробити правильні висновки з тих подій минулого, у яких моєму поколінню довелося жити й боротися за те, щоби жити».
Такі книжки, безперечно, мають чітко виражене виховне значення, бо в усьому відчувається жива правда — неприкрашена та невигадана. Оця безпосередність, щирість, підкреслена документальність захоплюють і вражають. Правда життя завжди найбільше хвилює душу, і ніколи жодні художні домисли не можуть перевершити її, особливо, коли йдеться про апокаліптичне ХХ ст., де людина була маленькою піщинкою й із її долею ніхто не рахувався. Протистояння двох тоталітарних режимів — комуністичного та фашистського — перемелювало цілі народи на незримих гігантських жорнах.
Композиція книжки «Живу тобою, Україно!» — досить складна: починається вона вступними статтями Петра Гринчишина, проф. Миколи Іваника та Володимира Тимчишина. Відтак, ідуть ідетальні спогади Євгенії Піцюри-Швець, а далі — статті численних авторів, із-поміж яких хотілося би виділити Я. Стеха, І. Романишин, С. Сторожа, М. Іваника, Ю. Леськіва, В. Запотічного, М. Плахтія, П. Паньківа. Доповнюють книгу листи з родинного фонду Піцюрів і численні документи, ретельно підібрані та з любов’ю укладені Євгенією Піцюрою.
Цю книгу можна читати і як захоплюючий роман, де події розгортаються за законами класичної побудови художнього тексту, і як мозаїчний твір, що зацікавлює з будь-якої сторінки. Мені здається, що в наш час саме такі книжки найбільше привертають увагу читача, бо до них можна повертатися кілька днів чи навіть тижнів поспіль, відкриваючи з будь-якої нової сторінки.
Окремі розділи зі спогадів Євгенії Швець сприймаються як мистецькі новели. Мене, скажімо, особливо схвилювали розділи «Про моє дитинство», «Дорога моєму серцю бабуся Юстина», «Моя настирливість перемагає», «Мої поневіряння і моя боротьба», але окремо хотілося би відзначити розділ «Моє перше кохання», написаний не просто достовірно й цікаво, але винятково хвилююче та майстерно. Авторка не вдається до якихось ширших художніх узагальнень, вишуканих метафор і епітетів, а розповідає щиро та просто про те, що пережила й зберегла в серці.
Двоє молодих людей — Іванко та Євгенія — покохали одне одного й вирішили назавжди поєднати свої долі. «Я разом з Іванком найчастіше ходила до церкви на травневі Богослуження, — пише авторка. — Молилася і журилася, щоб між нами не пролягла розлука, щоб обминули нас каторжні роботи в Німеччині, адже то був непевний час».
На жаль, щира молитва не захистила юну душу від земних випробувань. Невдовзі Іванко вступив до дивізії «Галичина» й мусів попрощатися з коханою дівчиною. Перед розлукою він присягнувся, що ніколи не зрадить її й, якщо він повернеться із війни здоровий, вони завжди будуть разом. Це – кульмінаційний момент у розповіді авторки, і його варто процитувати детальніше: «Цей день був щасливий для мене й одночасно дуже сумний… Ми, щасливі, пішли на луки. Там, у високих травах, паслися наші коні, а серед них маленьке лошатко гарної каштанової масти. Іванко спіймав того малого коника, погладив його по шиї, поплескав по спині і сказав: «Пам’ятай, Генцю, що ми тим коником будемо їхати до шлюбу. Велика радість заполонила мою душу, а очі наповнилися слізьми розпачу і болю. Адже доведеться чекати на Іванка доти, поки не виросте оте мале лоша і не стане великим конем! Це була миттєвість наївної дівчинки, котра у цю хвилину не розуміла, що не в лошаткові справа, а в тих умовах, які посилає доля для мене і мого коханого».
Розповідь про те, як виростав той коник, скільки драматичних подій було пов’язано з ним, належить до найпроникливіших і хвилюючих сторінок книги. Після поразки під Бродами Іванко потрапляє в російський полон і опиняється у Воркуті. По смерті Сталіна він виходить на волю й одружується зі своєю кузиною Юлею, яка виробила для нього фальшиві документи та викупила його за гроші, які дала їй Євгенія. «Це був несподіваний удар для мене у саме моє серце, — зізнається Євгенія Піцюра. — На все життя в душу залягла гіркота. Адже саме через Іванка я не виїхала з батьками на Захід, зосталася в цій абсурдній більшовицькій рабській системі, не зажила, як мої ровесниці, нормальним родинним життям… Моя дівоча мрія про прекрасний і щасливий день мого шлюбу розвіялась, мов дим на вітрі, а на серці залишилась рана на довгі десятиліття».
Але серце п. Євгенії не зачерствіло, не озлобилося, вона й надалі залишилася такою ж відкритою, доброзичливою до людей і до світу, як була в юності. Понад те, та пекуча душевна рана зробила її ще чутливішою до людського горя та біди, більш співчутливішою до інших.
Драматична доля родини Піцюрів тісно пов’язана з трагедією України. Багато важких випробувань випало на плечі батьків Івана й Анни, їхніх дітей Євгенії та Михайла, рідних і близьких. Але про все це досить детально розповідається в книзі, тому переказувати немає сенсу. Зазначу тільки, що всі Піцюри були не просто цілеспрямованими в досягненні своєї мети, наполегливими в повсякденній праці, а передусім – великими патріотами рідного краю, готовими на самопожертву заради ідеалів свободи та незалежності.
Опинившись на далекій канадській землі, вони не занепали духом, не піддалися зневірі, а так само наполегливо утверджувалися, як в Україні за часів польської експансії, так і за часів більшовицької окупації, і завдяки своїм винятковим здібностям і незламності вдачі зуміли твердо стати на ноги, досягти помітних фінансових успіхів, що не тільки забезпечувало їм заможне життя, а й дозволяло допомагати іншим. Коли Україна проголосила Незалежність, родина Піцюрів у особі п. Євгенії багато зробила для того, щоб успішно відроджувалися наша духовність, високий рівень нашої освіти й культури. Як щедра та безкорислива меценатка, вона давала кошти на побудову храмів, пам’ятників і капличок, видання наукових і художніх книг, на відродження «Просвіти» та пластунського руху, інші культурні потреби. Девізом її життя стало гасло: «Не те важливо, що дала мені моя Батьківщина, але що дала їй я».
«Торкаючись безпосередньо меценатської діяльності Євгенії Піцюри-Швець, — наголошує п. Гринчишин, — потрібно зазначити, що вона позбавлена будь-якої гучної рекламності, гордливості чи пихи. За винятком, хіба що вузького кола приятелів, котрим зі задоволенням показує листи і подяки, грамоти й дописи із часописів, від людей, від шкіл чи університетів, священиків і єпископів, представників владних структур і письменників, яким допомогла. Меценатське поле діяльності п. Євгенії – настільки обширне, що часом важко повірити в те, що все це може робити одна людина».
Зі сторінок книги «Живу тобою, Україно!» постають образи людей, що волею долі й історії опинилися на чужині, але ніколи не забували про рідну землю, не втрачали духовного зв’язку з нею. Ці люди не відзначалися якимись особливими талантами, не стали письменниками чи художниками, ученими або визначними політичними діячами, вони були «одними з багатьох», але саме ця обставина найбільше зворушує та хвилює читача. Адже перед Богом усі рівні, і важко сказати, хто вище стоїть перед Ним — чи той, хто здобув визнання та велику славу за життя, чи той, хто не шукав земної слави, а непомітно, безкорисливо, але з відкритим серцем і душею робив усе, аби інші були щасливішими й успішнішими, а рідна земля – вільнішою та заможнішою. Добре про це сказав поетичними рядками Петро Гринчишин: «Щоб не ридала потайки душа, // Од світської відрікшись знаті, // Щоб совість не продалась за гроша, // На вимогу впливових та багатих. // У змагах розуму і долі воцарись, // Апостоле Господньої науки, // Щоб з темноти до світла підвелись // Новонароджені твої онуки».
Окремо хочеться сказати про світлини, яких у книзі є чимало. Вони не тільки доповнюють розповіді авторів, а й допомагають зазирнути у світ минулого, як у чарівне віконце. Фотознімки — це завжди щасливо зупинена мить життя, яка ніколи не промине. На тих світлинах бачимо в розквіті сил батьків Євгенії Піцюри-Швець, рідного брата Михайла, стрийка Стефана, родичів і друзів. Ці світлини зберігають численні миттєвості її мандрів Україною й світом.
Книга «Живу тобою,Україно!» упорядкована не тільки професійно та винятково майстерно, а й любовно, із великою душевною віддачею та тонким смаком. Усе в ній – красиве й гармонійне. Переконаний, що тисячі молодих людей прочитають її з великою користю для себе, наснажать свої серця почуттям патріотизму та потребою служити Україні, як це робили їхні попередники — люди старшого покоління.
А ще цю книжку можна було би назвати «Життєвим шляхом однієї з багатьох», бо авторка не виділяє своєї особи, не затіняє інших, тих, що були поруч, а навпаки – намагається якомога рельєфніше й об’ємніше зобразити на тлі часу їхні постаті. І все це показано крізь призму душі, її безсмертне світло в ім’я великої любові до України.

Петро Сорока

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...