Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Oct. 20, 2018

З пошаною до скульптора Михайла Бринського

Автор:

|

Жовтень 03, 2018

|

Рубрика:

З пошаною до скульптора Михайла Бринського

Був 1905 рік. Микола Садовський — видатний український актор і режисер, громадський діяч і корифей українського театру, отримав запрошення очолити театр товариства «Руська бесіда» у Львові, яке існувало у 1861-1939 рр. Разом із Марією Заньковецькою він побував з театральною трупою в різних містечках Західної України, щоб підняти рівень українського театру на вищий рівень. На початку 1906-го колектив акторів гастролював у Станиславові. Виставу пішов побачити молодий тоді 23-річний Михайло Бринський. Захоплений грою акторів театру, він і собі вирішив присягнути Мельпомені. Цієї мети прагнув осягнути й раніше, бо тісно співпрацював з місцевими театрами, роблячи для них декорації. На прохання Михайла Микола відправив його на театральні курси до Львова. Після шістьох тижнів науки, Бринський спробував свої сили як актор у мандрівному театрі Садовського, виступаючи у Самборі, Стрию, Станіславові, Львові та Перемишлі.
Однак, маючи за собою Тлумацьку середню школу та п’ятирічну Закопанську художньо-промислову школу різьбярства Бринський в родині землеробів попрощався з театром і 26 років став студентом Вищої художньої школи у Відні на скульптурному відділі проф. Штрассера, звідки опісля вступив до Академії образотворчих мистецтв-спеціальної скульптурної школи проф. Біттеркіха.
Як на перших курсах навчання, так і других, Михайло Федорович створив подиву гідні мистецькі скульптури — «Портрет мужчини», «Погруддя селянки», композиції для фонтану «Хлопчик з гускою». Класичним трактуванням форми позначається композиція «Еней рятує свого батька» — дипломна робота Бринського. З-поміж його скульптурних творів вирізняється пам’ятник полеглим робітникам під час демонстрації на вулицях Відня 17 березня 1911-го, яку присвятив першій річниці цієї трагічної події. Після відкриття пам’ятника на цвинтарі в Оттарінґу австрійська газета Arbeiter Zeitung від 9 вересня 1912 року написала про автора пам’ятника з репродукціями інших його творів цього періоду. На цю довідку відізвався своєю статтею Василь Пачовський публікацією «Різьбар Михайло Бринський», помістивши її в «Ілюстрованій Україні» — популярному львівському літературно-науковому двотижневику за 15 листопада 1913-го.
Закінчити студії у Віденській академії мистецтв Бринському не пощастило, бо наприкінці 1916 року йому випала доля стати шеренговим австрійської армії та стати учасником бойових дій. У вільний час мистець виготовляв скульптурні погруддя офіцерів, за що отримував відпустки до Відня.
Після закінчення війни Бринський повернувся до австрійської столиці з наміром закінчити навчання в Академії, але його плани не збулися. До міста прибували транспорти австрійських полонених із Італії, серед котрих були й українців, з якими Михайло виїхав до Чехо-Словаччини. Оселився в м. Ліберець, у робітничому таборі. Серед української спільноти сформований скульптор взявся за творчу роботу. З-під його рук постав бюст Тараса Шевченка, присвячений святкуванню 60-х роковин від дня смерті поета. 1921-го табір із Ліберця перевели до німецького Яблонного.
На честь і славу померлим і похованим на місцевому цвинтарі українцям за проектом майстра спорудили «Пам’ятник українським солдатам». 21 жовтня того ж року на краю місцевого кладовища відкрили й пам’ятник бійцям так званої гірської бригади Української галицької армії (УГА). Гранітний монумент висотою 6 м і з основою п’єдесталу 4 х 2,5 м безкоштовно виготовив мешканець табору, четар і різьбяр Михайло Бринський. Хорунжий УГА Пилип Гошовський, свідок події, описав свої враження від самого пам’ятника так: «Дідусь-старенький Кобзар сидить на сходах пам’ятника, якраз скінчив співати думу-пісню і слухає відгомону дивних звуків кобзи й дивного шуму дерев» («Український скиталець», Відень, 15 червня 1923 р.). Тепер автентичні рисунки Бринського до цього проекту зберігаються у збірці українського образотворчого мистецтва в Празі.
«Пам’ятник студентові Гірничої академії в місті Пршібрам Миколі Шемардякові» роботи Бринського був зведений 1926 року. Постать молодого героя вирізьблена з червоного пісковику, трактована майже в класичному дусі. Головний акцент поставлено на тіло оголеного, крім стегна накритого легкою драпіровкою молодика, котрий упав на скелю, не випустивши молотка з руки. Пам’ятник тривожить. Без сумніву, його викінченість, відшліфованість і завершеність задуму — надзвичайні.
Крім творчої роботи, Бринський продовжував навчатися у Празькій академії образотворчих мистецтв у класах проф. Штурси, а після його смерті 1925-го, 1925/1926 навчального році, відвідував уроки скульптури та медайлерства проф. Шпанієля. Під час студій у Празі в березні 1924 року Михайло створив погруддя Леніна, а також «Портрет Володимира Кобринського» (1925), кілька проектів пам’ятників зі зображеннями Тараса Шевченка й Івана Франка. До цих проектів скульптор повертався й опісля, коли на початку тридцятих років зайшла потреба встановлювати в Україні пам’ятники Т. Шевченкові в місті Харкові (1930) та І. Франку для Личаківського кладовища у Львові (1931). Особливої уваги заслуговує його проект пам’ятника Шевченкові для Харкова, тодішньої столиці України, якому журі міжнародного конкурсу присудило другу премію, бо першої не здобув ніхто. Складався він із фігури поета-революціонера, що й вимагала програма конкурсу, котрий вказує рукою в напрямку харківського заводського району, поєднаної зі символічним зображенням жінки та героїв творів Кобзаря, а також інших фігур із робітничого класу та селянства, розташованих навкруги нижньої частини п’єдесталу.
Про цей проект Бринського позитивно відгукнувся Микола Скрипник, народний комісар освіти УРСР, в матеріалі «На виставці проектів пам’ятників Шевченкові», який опублікувала харківська газета «Комуніст» 1 січня 1931 року. На жаль, проект Бринського, «автора з буржуазної Європи», не був реалізований. Спорудження монумента Шевченкові в Харкові доручили Матвію Манізеру, російському скульптору, котрий все ж використав основну ідею та навіть кілька деталей із проекту М. Бринського.
Наскільки він самовіддано працював над різними монументальними проектами, свідчить «Франкіана» Бринського. Це найбільше скульптурних творів він створив на сюжети літературної творчості Каменяра.
На прохання львівського Комітету вшанування пам’яті земляка скульптора, Михайло, не зважаючи на несприятливі матеріальні умови, взявся за цю справу цілком серйозно і підготував кілька проектів. Працював над ними два роки. На «Гімн» Франка створив кілька композицій — «Вічний революціонер», «Голос духа чути скрізь» і «Розвидняющийся день».
У жовтні 1931-го Михайло Бринський листом повідомив мистецьку комісію про закінчення проектів, доклавши до нього фотознімки. Та комісія обрала проект іншого скульптора — Сергія Литвиненка. До скульптури «Каменяр», створеної ще студентом Празької академії 1923 року Бринський повернувся 1931-го. У двох нових проектах, виготовлених у гіпсі, каменяра зображено спочилим на скелі, що оперся на молот, зняв капелюха з пошани до поета та письменника, міркує про дорогу, яку має рівняти та дальше будувати, розбиваючи скелю. Молот — символ праці та боротьби — мало виділявся з-поза капелюха, тому другу версію скульптури реалізовано так, що молодий каменяр, спираючись лівою рукою об важкий молот, починає підійматися, не спускаючи погляду з наміченої мети.
На пошану Івана Яковича Бринський створив окрему скульптурну групу робітників, селян і молоді, які несуть труну Франка на своїх раменах, разом із жінкою, яка також допомагає нести вагу тягара. До цих фігур скульптор додав малу дитину та позаду дівчину, що впавши на коліна, оплакують втрату великого Каменяра.
У першій половині 1930-х років, мистець реалізував свої пластичні твори в дереві та теракоті. З липового дерева зробив скульптуру «Кобзар із бандурою», а для будинку Міністерства сільського господарства вирізьбив рельєфну композицію «Орання волами», що символізує старовинний спосіб хліборобської праці. З високоякісної кольорової глини-теракоти скульптор створив і бюст визначного чеського поета Яна Неруди (1935) та Івана Горбачевського, українського біохіміка, епідеміолога, громадського діяча та колишнього ректора Карлового університету в Празі (1936).
Жіноча оголена фігура була центральною студійною програмою в академіях, нею Бринський цікавився впродовж кількох десятків років. У невеликих за розмірами постатях він намагався виявити момент спокою. Свідчать про це статуетки-акти «Моделька» (гіпс, 1924), «Молоде дівча» та «Жінка з яблуком» (гіпс, 1925), «Ранковий туалет» (гіпс, 1930), «Жінка, що розчісує волосся» (гіпс, 1932), «Сидяча жінка» (гіпс, 1935), «Сидяча жінка» (палена глина, 1936) та багато інших. До числа різних скульптур майстра слід зарахувати ще й виконані в гіпсі «Портрет хлопця» (1942), «Статуя Шевченка», «Портрет лікаря», «Портрет жінки лікаря» (1943), «Хлопець з гармошкою» (1945), «Шевченко — поет-революціонер» (1946) та ряд інших, які реалізував у співпраці з кількома чеськими скульпторами.
Маючи 65 років Михайло Бринський перебував у повному розквіті творчих сил, однак, інфаркт, що наздогнав його дорогою з Праги до Забєглиць, не дозволив реалізувати ще багато творчих задумів. Хвороба зламала сили скульптора так, що довгий час він не зміг взятися за долото. 10 січня 1957 року Михайло Федорович Бринський помер і після кремації був похований на Ольшанському цвинтарі в Празі.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Loading...