Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 10, 2018

Як нас «навіки єднали» з російським народом

Автор:

|

Липень 28, 2016

|

Рубрика:

Як нас «навіки єднали» з російським народом

Початки «возз’єднання» України з Росією, колись Московією, сягають далекого минулого. Переяславська рада 1654-го, про історію якої за радянських часів написали купу різного матеріалу, відбулася в січні. Зійшлися тоді представники українського народу та посли від московського в Переяславі, щоб там здійснилося, за згодою царського уряду, прийняття України до складу Московії. Слід зауважити, що текст цього договору був усталений обома сторонами в Москві, але свавільно зміненим на користь московитів.
Тодішній український провід на чолі з гетьманом Хмельницьким у пошуках міцного союзника проти поляків, знайшов такого у Московії в особі царя Олексія Михайловича. Союз України з Московією через спільну православну віру попирала й українська Церква, бо на її погляд, більшу запоруку на кращу майбутність українського народу, вона вбачала саме в ній.
«Возз’єднання» з тодішньою Московією надало останній нагоду через усілякі виверти ще тісніше дусити у «ведмежих обіймах» український народ, приєднавши до себе 1919 року і Білорусію. «Возз’єднання» сталося в серпні 1939-го — «злука» земель Західної України з Великою, а в червні 1940 року до УРСР приєднали Північну Буковину, а 1945-го — Закарпаття.
«Дружба та братерство» українського і російського народів дали багатьом митцям можливість проявити себе. У своїх картинах і скульптурах були втілені історичні події та герої обох «братніх» народів. У так звану вічну дружбу українського з російським народом по-справжньому вірило багато творців українського мистецтва. Вірні та віддані прислужники радянської системи створили десятки великих картин. Наприклад, полотно Леопольда Левицького «Дума про возз’єднання» (1954), котрий із 1946 року жив у Львові, зображало переддень 1939-го. Група селян поруч із робітниками Галичини з надією дивляться на протилежний берег Збруча, за яким «сходить сонце нового життя».

Михайло Дерегус. Переяславська рада

Михайло Дерегус. Переяславська рада

У багатогранній творчості Михайла Дерегуса центральною є тема славетної історії українського народу та його героїчного минулого. 1954 року він написав картину «Переяславська рада», яка зберігалася в Алупкінському державному палаці-музею в Криму. Після анексії півострова Росією в березні 2014 року доля цієї роботи не відома. Зимовий день, Богдан Хмельницький — на постаменті, накритому червоним килимом, з високо піднятою булавою в правій руці та згортком у лівій. На трибуні стоять із прапорами та церковними хоругвами посли та представники козацького війська, позад них вирисовуються Успенський собор у Переяславі. Права частина заповнена постатями козацьких старшин без шапок на їхніх головах і кількома персонажами народного типу.
Про історичні «братерські» зв’язки українського та російського народів і про їхню спільну визвольну боротьбу заговорили художники, котрі творили пропагандистські плакати «Нам завжди у битвах за долю народу був другом і братнім російський народ» (С. Подерев’янський), «Мир і дружба» (М. Кузьовкін), «Історичною заслугою Богдана Хмельницького є те, що він… правильно розумів її завдання та перспективи, бачив неможливість врятування українського народу без його об’єднання з великим російським народом» (В. Яланський), «Український народ, який пройшов із великим російським народом довгий шлях спільної революційної боротьби, перший слідом за російськими братами став на шлях жовтневої соціалістичної революції» (І. Дзюбан).
Сумнівній Переяславській раді, що завершилася нібито «прагненням українського народу навіки об’єднатися з Росією» присвятили свої твори Юрій Садиленко, Віктор Савенков, Михайло Хмелько, Олександр Хмельницький і ряд інших мистців. «Навіки з Москвою — навіки з російським народом» (1952) — картина Хмелька, помітна її неабияким розміром. Центральне місце в роботі — численна козацька верхівка, яка займає праву її частину. Багато старшин на радощах підкинули шапки вгору, дехто тримає головні убори в руках. Чимало козаків підняли свої шаблі вгору, зброя сяє на сонці. Хмельницького зображено в мить промови, за гетьманом стоїть група московських послів-боярів, ієрархів — бородатих, пишних і пузатих, одягнених у довгополі халати-каптани, як у азійських народів.
Ідеї «дружби та братерства» обох народів відображені у численних монументах і пам’ятниках. На підставі тверджень радянських мистецтвознавців, пам’ятник Богдану Хмельницькому в Києві, також присвячений «возз’єднанню» братніх народів. Ім’я гетьмана тісно пов’язане з успішною боротьбою проти чужоземного ярма українського народу разом із російським.
Цьому видатному державному діячеві споруджено велику кількість пам’ятників у містах і селах України, але тільки за часів «радянщини». Саме до 300-річчя «возз’єднання» України з Росією, в м. Переяславі-Хмельницькому на Київщині був встановлений величний монумент.
Львівський скульптор Валентин Борисенко виконав пам’ятник під назвою «Дніпро і Волга» (1968). Дві молоді жіночі постаті, що сидять одна біля одної на постаменті, поєднані «великою дружбою», символізують Україну і Росію.
У Києві було збудовано скульптурно-архітектурний комплекс, у центрі якого також є дві фігури — український і російський робітники. Вони пліч-о-пліч високо піднесли орден «дружби народів». Над ними височіє арка-веселка як символ «радісної» єдності братніх народів і «возз’єднання» України з Росією. Зміст цього монументу був поетично переданий у рядках комуніста Бориса Олійника: «Довіку будуть Русь і Україна, покіль плечем торкаються плеча!».
Дружбу й єдність «народів-братів» відображає пам’ятник Івану Федорову, споруджений у Львові. За радянських часів його було визнано першодрукарем «Апостола» в Москві 1564 року, а через десять років у Львові він став першодрукарем уже Росії й України. Для посилення «братерства та дружби» поставили пам’ятники О. Пушкіну у Києві (1962) і Т. Шевченкові в Москві (1964). На урочистих відкриттях говорилося, передусім, про яскраве свідчення «непорушної єдності, дружби та братерства між усіма радянськими народами, зокрема між українським і російським».
Таке ж значення мали і багато інших пам’ятників, встановлених в Україні. «Українсько-російське культурне єднання» збагачене пам’ятниками М. Некрасову в м. Немирів Вінницької області, М. Ушинському в Києві, М. Глінці в Запоріжжі, П. Чайковському в Кам’янці на Черкащині, М. Пирогову у Вінниці.
Не буде зайвим згадати про ще один «монумент дружби», що стоїть на межі трьох держав — України, Білорусії та Росії. У с. Сеньківка Чернігівської області (1975), скульптори — Є. Горбань і Б. Климушко, а архітектори — О. Карамишев та О. Стукалов. Це — три високі та стрімкі обеліски, опоясані монолітнім бронзовим кільцем.
Тож під гаслами «возз’єднання», точніше присяги на підданство, росіяни дозволяли собі поглиблювати руїну в Україні більше 360 років. До руйнування України тепер вдався і Путін. Таких «возз’єднань» України з Росією, «вічних дружб» із російським народом українцям не потрібно, бо Переяславська «зрада» нічого нам досі корисного не принесла і ніколи не принесе. Росія ніколи не розвивала свою національність, а постійно висмоктувала свої історичні корені з Києва, завжди претендувала на українське чорнозем’я. Нам потрібно раз і назавжди скористатися закликом Миколи Хвильового «Геть від Москви». Бо, за словами Гліба Павловського, «Російська імперія, що з Переяслава почалася», була проповідницею брехні і буде нею завжди, та ще й буде пропагувати те, що українці і росіяни разом збудували «колиску двох братніх народів». Не нам у ній колисатися.

Павло Лопата

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...