Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Oct. 21, 2017

Як Мирон Сурмач в Америці «Cурму» створив

Автор:

|

Лютий 23, 2017

|

Рубрика:

Як Мирон Сурмач в Америці «Cурму» створив

Коли в червні 1910-го 17-річний Мирон Сурмач, уродженець села Желдець Жовківського повіту, що на Львівщині, ступив на американську землю, він мав при собі дві валізи: одна з одягом, а друга з книгами. Роботи він не боявся, й уже через кілька днів після приїзду почав працювати на фабриці у Вілкс-Беррі (штат Пенсільванія). Вдень працював, а вечорами читав. А коли перечитав усі з привезених книг, то досить вигідно продав їх українцям, котрі прибули до Америки кількома роками раніше. Це було настільки вигідно, що хлопець вирішив цю справу продовжити.
У Жовкві, де працювала відома на весь світ українська друкарня отців Василіян, він замовив пачку нових книг, молитовників, календарів і знову все вигідно розпродав. На той час люди прагнули знань, освіти та культури.
Ще краще стало, коли чоловік переїхав до Нью-Йорка, де працював у ресторані. А 1918-го на першому поверсі Сьомої вулиці, що навпроти церкви св. Юра, з’явилася крамниця «Січовий базар». Її господарями стали І. Королюк, М. Гандзюк і М. Сурмач. Згодом, п. Мирон викупив у приятелів їхню частку й став повноправним власником книгарні, яку перейменував на «Сурму». А що був багатим на видумки та мав, як кажуть «нюх» на новинки, то запровадив у крамниці музичний відділ, де не тільки продавали платівки та ноти, а й працював музикант, котрий тут же за проханням покупців міг зіграти будь-який твір і надати професійну консультацію. На цю посаду Мирон запросив Михайла Білянського, на той час уже відомого композитора та дириґента. Згодом, у своїй книзі спогадів «Істрія моєї «Сурми», він напише: «На моє дальше життя вплинув багато проф. Білянський. Той самий, який ще в 1912 році вчив мене співати в церковному хорі у Вілкс-Бері. Нам добре велося, бо він був балакучий, приємний на вигляд, щирий, готовий помагати покупцям, а не робити таку міну, ніби «купуй, або не займай!»
Пан Мирон прагнув спілкування з музикантами. Високо цінував він співака-баритона Михайла Зазуляка, з котрим знався ще з часу приїзду до Америки. «Було б гріхом не згадати такого щирого українського патріота, яким був Михайло Зазуляк, — писав він у спогадах. — Я застав його в Нью-Йорку 1910 року, тоді він співав у хорі Метрополітен-опери, а поза тим брав участь у майже всіх українських імпрезах. Жодне національне свято не могло обійтися без його виступу. Він своєю особою робив свято святочним».
Був Михайло ще й учасником товариства хору «Українська бесіда», яким керував Мирон Корикора, уродженець Сокаля. І саме з учасниками цього товариства Михайло виступив в операх «Запорожець за Дунаєм» (Султан) і «Наталка Полтавка» (Возний). До «Сурми» навідувався часто й навіть написав про неї чудову статтю, опубліковану в газеті «Свобода».
Не меншої симпатії Мирона Сурмача заслуговував і Мирон Корикора. То був визначний мистець, який здобув професійні знання у Берлінській консерваторії. Він мав гарного баритона, чудово грав на скрипці, фортепіано й інших музичних інструментах оркестру, а як співак виконував партію Карася з опери «Запорожець за Дунаєм».
У листопаді 1921 року до Нью-Йорка прибув Павло Печеніга-Углицький, композитор і дириґент, випускник Петербурзької консерваторії, колишній дириґент Маріїнської опери, котрий відразу викликав довіру у власника «Сурми». Розмовляв він російською, але мав українську душу й бажання служити українській музиці та пісні. П. Печеніга-Углицький надіявся дістатися до «Метрополітен-опери», а зміг пробитися лише до філармонічного оркестру, де заробляв на прожиття грою на контрабасі та переписуванням партитур. М. Сурмач намагався допомогти цьому талановиту. Власним коштом видав кілька творів композитора, зокрема «В річницю хрещення України» та допоміг йому записати кілька своїх творів на платівках компанії «Колумбія».
Довгі роки після смерті композитора Мирон Сурмач намагався знайти спонсорів, щоби закласти пам’ятник на його могилі, але справа так і залишилася нездійсненою.
Якось на початку 1920-х до «Сурми» зайшов агент від компанії звукозапису «О’кей» і запропонував свої послуги у виданні платівок із українськими піснями. І треба ж було саме в цей час з’явитися Павлові Гуменюку, котрий мав майстерню музичних інструментів і керував невеличким оркестром. Тут же й домовилися про співпрацю. Невдовзі вже весь Нью-Йорк танцював під українську музику та пісню. 30 літ п. Гуменюк був так званим королем фольклорної музики в Америці.
Частими гостями у «Сурмі» були хористи Українського національного хору Олександра Кошиця. А найчастіше її відвідував тенор Йосип Давиденко, котрий 1924 року, після розпаду хору, виступав у театрі на Бродвеї. Довгі роки п. Мирон шкодував, що цей відвідувач забрав у нього найкращу продавщицю, красуню Віру Барчанівну, котру переконав, що вона вроджена співачка. Разом вони наспівали добрий десяток платівок.
Навідувався до «Сурми» й маестро Кошиць. У своїх спогадах про нього п. Сурмач розповідав, що коли розбився Український національний хор, Кошиць подався до Голівуду, купив там собі посілість і прожив сім років.
Насправді, це не зовсім так. Але та допомога, яку власник «Сурми» надав славетному маестро, була значною, а найперше — в організації 1942 року хору, який під орудою Кошиця здійснив запис 27 хорових композицій і випустив десять платівок. І хоч платівки вийшли дещо шипучими, виконана робота певною мірою задовольнила маестро.
1928 року крамницю відвідала славетна Соломія Крушельницька. «Мав я до діла із Соломією Крушельницькою, — розповідав п. Сурмач у своїх спогадах, — яка в 1928 році гостювала в Нью-Йорку й зайшла до «Сурми». Я запитав, чи має які свої платівки? Але вона все залишила в Італії. То я зв’язався з компанією «Колумбія» й запитав, чи не випустила б вона кілька платівок із наспівом цієї славної української співачки. Все вийшло спершу добре, але вмішався брат Крушельницької та ще один експерт із Волині. Вони вибрали невідповідний репертуар, замість класичних і народних пісень в гарній обробці».
17 лютого 1928 року Мирон Сурмач запровадив першу в Америці українську радіопрограму, вагомою квіткою якої був конкурс української пісні за участю хорів міста та його околиць. Яскравим видом пропаганди української музики він вважав радіобали. Відбулося їх близько 30. Це були невеликі за обсягом бали, на яких лунали голоси кращих співаків української Америки, грали оркестри, звучали українські танго та фокстроти.
1929-го до крамниці зайшов високий, симпатичний чоловік. За його плечима в чохлі було щось подібне на гітару. Це був Василь Ємець із своєю знаменитою бандурою. Коли Мирон почув його гру, то вже не міг ні відірвати очей, ні забути тих звуків. Саме з того часу в «Сурмі» з’явилися в продажі бандури.
Бував у «Сурмі» й Василь Авраменко. Уперше він появився там 1930 року та все любив розповідати, що коли заходив у крамницю під звуки пісні «Ой Дніпре мій, Дніпре», то в нього аж дух перехоплювало.
Часто бував у «Сурмі» композитор Михайло Гайворонський. А коли 1932-го до США на два місяці приїздив співак Михайло Голинський, то вони бували тут щодня.
М. Сурмач листувався з багатьма відомими письменниками, поетами, художниками, видавцями, котрі мешкали на берегах Америки й в Україні. Про багатьох із таких він залишив гарні спогади у своїй книзі «Істрія моєї «Сурми», виданій 1982 року в Нью-Йорку.
Мирон був ініціатором зборів українських бізнесменів, входив до складу комітету, який, починаючи від 1927-го, проводив свої зібрання саме в «Сурмі». Він і сам брав у руки бандуру та виступав на сцені з відомими оперними співаками, а найчастіше з Левом Рейнаровичем. Американська преса називала його «амбасадором доброї волі». Востаннє на телебаченні виступив у 93 роки. Сталося це 26 червня 1986-го в програмі четвертої мережі Ен-бі-сі.
Останні роки свого життя книгар жив на своїй віллі «Сурмачівці», де мав велику пасіку. Одним із його сусідів був президент Ніксон, а Рональд Рейган із дружиною Ненсі радо частувалися медом із його пасіки.
Він помер 12 травня 1991-го на 98-му році життя (народився 8 січня 1893-го) в Нью-Йорку. Панахиду за покійним було відправлено в похоронному закладі Петра Яреми, літургію відслужили в церкві св. Юра, а тлінні останки поховали на кладовищі св. Андрія Первозванного в Бавнд-Бруку. Прощальне слово над гробом виголосив співак і музичний критик Теодор Юськів-Терен, котрий наголосив, що це був не просто бізнесмен, а людина високих інтелектуальних здібностей, великий патріот України, меценат, культурно-громадський діяч, покровитель і приятель багатьох видатних діячів музичного мистецтва. Про його «Сурму», де працювало 20 осіб, знали далеко за межами Нью-Йорка.
На превеликий жаль, торік крамниця «Сурма» перестала існувати. Її було продано. Ще два роки, й вона відзначила б свій 100-літній ювілей. Тож не судилося здійснитися заповіту старого Сурмача, що «Сурмачівка» існуватиме доти, доки житимуть Сурмачі.

Анатолій Житкевич

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...