Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 21, 2018

Видатний піаніст Борис Максимович

Автор:

|

Березень 01, 2018

|

Рубрика:

Видатний піаніст Борис Максимович

Він виростав вундеркіндом. І як же було йому не бути таким, коли батько — професійний скрипаль, а мати — піаністка. В одному зі своїх інтерв’ю піаніст казав: «Коли згадую своє дитинство, то перед моїми очима оживають музичні іграшки: металофони, сопілки, губні гармоніки, маленькі скрипки, а над ними великим чорним птахом стояв рояль. Я й подумати не міг, що є люди, які цього не мають». Вже в три роки Боря, як звали його батьки, підходив до роялю та прислухався до набраних пальчиками звуків і мати почала привчати сина до послідовності звуків, а небавом давати справжні уроки гри на фортепіано. Вже через рік він виконував невеличкі п’єси, а з шести років почав свої виступи на сцені.
Його дитинство минало в Києві, де він з’явився на світ 18 червня 1906 року. Коли хлопцеві виповнилося десять років, його прийняли до школи обдарованих дітей. А 1924-го вступив до Київської консерваторії.
1928 року консерваторію було закінчено й Борис розпочав діяльність концертного піаніста. Виступав у Києві й інших містах України. Працював викладачем у Київській консерваторії і тричі (1930, 1931, 1935) ставав лауреатом Всесоюзних конкурсів піаністів-виконавців у Ленінграді. Не набагато змінилася його діяльність і за німців, хіба що довелося виступати ще й перед окупантами. Та після поразки німців під Сталінградом все різко змінилося. Влітку 1943-го почався виїзд українських мистців на Захід. 20 липня 1943 року піаніст у брудному товарному вагоні виїхав до Львова. Якийсь час виступав із концертами у Львові, Дрогобичі, Станіславові, Коломиї та Самборі. Музикознавець Василь Витвицький писав: «З Максимовичем я зустрічався ще у Львові й не раз мав нагоду слухати його майстерну гру. Він — піаніст новітнього типу, для якого питання суверенного технічного опанування фортепіанної клавіатури є тільки однією частиною виконавського мистецтва. Для нього не менш важливе повне знання й розуміння його в усій різноманітності форм і стилів».
З літа 1944-го Борис Максимович жив у Відні (Австрія). У перші ж дні після закінчення війни, виступив на сцені з симфонічним оркестром під орудою відомого дириґента Г. Вайсбаха, а невдовзі розпочав великий тур містами Австрії, Німеччини, Нідерландів, Англії, Франції. Часто виступав перед американськими та французькими воїнами. 5 квітня 1948 року піаніст виступив у Мюнхені, а 7 грудня — в залі кінотеатру «Меркурій».
На початку осені 1950-го Борис Максимович еміґрував до США й оселився в Детройті (штат Мічиґан). Уже через два тижні після прибуття в ефірі радіо WWJ прозвучали кілька виконаних ним творів, а 15 жовтня відбувся концерт в українському народному домі. Про цей виступ, знову ж таки Василь Витвицький, котрий також оселився в Детройті, писав: «Наш піаніст дійшов до таких висот технічної вправності, де навіть дуже складні проблеми фортепіанної техніки розв’язуються без напруги з подивом гідною плинністю. Його гра відзначалася точністю, чистотою, прозорістю та пластичністю».
Ще більшого резонансу набув концерт, що відбувся 19 листопада в «Детройт-Арт-інституті», де його слухала переважно американська публіка, в числі якої було немало професорів консерваторій і студентів музичного факультету Детройтського університету. «Саме завдяки цьому концерту, — писала Юлія Шустакевич, відома артистка, співачка та видатна громадська діячка, — було проламано стіну упередження американців до українства. Публіка мала вечір високого зворушення та милої несподіванки, бо це було відкриття великого таланту й нічого меншого понад це. Борис Максимович є піаністом високої європейської міри, яких у нинішніх часах зустрічається не багато».
Не менш захоплююче відгукнулися на його мистецьку майстерність американські критики. Дж. Дорсі Келеґен із «Детройт-Фрі-Прес» писав: «Дуже великий новий талант було представлено нам у особі Бориса Максимовича, котрий здійснив у Детройті свій перший формальний виступ. В його грі ми почули велику могутню силу. Але це торкається не лише динаміки звуків, бо з поміж могутності тонів ми чули голос благословенної теплоти й емоцій. У його виконанні «Токката» Р. Шумана була наповнена найграндіознішою піаністичною експресією, яку ми коли-небудь чули. Він розмовляв з нами через своє фортепіано голосом Бога. У «Петрушці» І. Стравінського піаніст розкрив своє знання модерних ідіомів. У цьому новоприбулому українському піаністі Детройт придбав артиста незрівняного таланту». А дуже гострий і вимогливий критик Гарві Тейлор із «Детройт Таймс» зазначив, що «мистецтво піаніста взяло його за серце. Борис Максимович є незнаним у цьому краю, однак таким він надовго не залишиться».
Зрозуміло, що українська спільнота Детройта захоплено сприйняла піаніста. Василь Витвицький згадував, що у взаєминах із мистцями він був тихим і скромним, але коли сідав за фортепіано та виконував свою програму, то іскри сипалися з-під його пальців.
23 травня 1951 року Борис Максимович виступив у Нью-Йорку. Концерт відбувся в «Тавн-голі». Публіка зустріла його бурхливими оплесками. І вже наступного дня після концерту в газеті «Свобода» зазначалося: «Відомий молодий український піаніст Борис Максимович, який здобув собі широку славу та найбільші признання в музичних колах Європи й частково вже теж і в Америці, дав вчора свій перший концерт перед добірною та вибагливою публікою в «Тавн-голі». Зал було заповнено повністю. Серед публіки було 80 % американців».
1 березня 1952-го піаніст виступив із концертом у «Тавн-голі» вдруге. Цього разу виконав програму з творів романтиків і сучасних композиторів, котрі більше відповідали його характеру, в т. ч. композиції Скрябіна та Стравінського. Не обійшлося й без музики Ф. Шопена, Ф. Ліста та Л. Ревуцького. А 30 листопада того ж року Борис Максимович виступив із концертом у Торонто. Це відбулося в залі Українського національного об’єднання. В програму увійшли твори Бетховена, Шопена, Ліста, Ревуцького, Блуменфельда й інших. «З дивовижною легкістю Борис Максимович виконав «Пастораль», «Сонату», «Капріччіо» італійського композитора Скарлатті», — писав про його гру Петро Волиняк, редактор журналу «Наші дні». І додав, що своєю грою «піаніст правдиво передав мужність Бетховена, романтику Шопена й віртуозність Ліста».
1 лютого 1953 року в Детройті відбувся великий симфонічний концерт української музики, програму якого склали увертюра з опери «Тарас Бульба» М. Лисенка, симфонічна поема «Україна» П. Печеніги-Углицького, фортепіанний концерт В. Косенка, «Танець і пісня» В. Витвицького, друга та третя частини другої симфонії Л. Ревуцького та український танець із опери «Золотий обруч» Б. Лятошинського. Концерт відбувся в «Мюзик-голі», зала якого вміщає понад 2 тис. глядачів. Організатором цього небувалого на американській землі явища був Богдан П’юрко, дириґент і громадський діяч. У концерті Борис Максимович виступив як соліст оркестру та виконав концерт для фортепіано з оркестром Віктора Косенка.
У пресі зазначалося, що «піаніст виконав концерт вдумливо, глибоко і поетично. Свідомість, що він кільканадцять років тому перейняв від композитора інтерпретацію цього твору, ще значно збільшувала увагу виступу нашого мистця-піаніста». Варто погодитися, що створення українського Детройтського симфонічного оркестру з 90-х музикантів стало явищем небуденним не лише для української спільноти, але й для всього американського музичного світу.
Успішними були виступи Б. Максимовича в Торонто (1956), Чикаґо (1958) та Нью-Йорку (1958, 1962), під час яких він виконував твори українських композиторів М. Лисенка, Н. Нижанківського, Л. Ревуцького, А. Гнатишина, а також Л. Бетховена, Р. Шумана, А. Скарлатті, Ф. Ліста, Ф. Шопена, П. Чайковського. Він був першим виконавцем фортепіанного концерту В. Косенка. Інколи піаніст виступав і в ролі акомпаніатора, зокрема дружині Вероніці Богаченко-Максимович, Лідії Черних (меццо-сопрано) і відомому баритону Михайлові Мінському.
Починаючи від кінця 1960-х Борис Максимович цілком віддався педагогічній діяльності та все рідше виходив на сцену. Одним із останніх виступів піаніста був концерт, що відбувся 25 жовтня 1969 року. Це було в Аудиторії гайскул ім. Г. Форда, де мистець у супроводі Скандинавського симфонічного оркестру виконав «Фортепіанний концерт сі-бемоль мінор» П. Чайковського. Дириґував оркестром П. Паре. У пресі зазначалося, що публіка сиділа на цьому концерті так тихо, як тільки могло бути. А після останнього акорду всі встали й своїми тривалими оплесками домоглися від нього виконання етюду для лівої руки Ференца Блуменфельда.
Бог дав піаністові довгий вік. Борис Максимович пішов із цього світу 3 січня 1994-го в Детройті, місті, в музичну культуру якого він вклав море сил і весь потенціал свого таланту. З 1954 року й майже до кінця життя вів клас гри на фортепіано в Детройтській філії Українського музичного інституту Америки, де працював разом із композиторами та педагогами Богданом Сарамагою, Василем Витвицьким, піаністкою Мартою Тарнавською. Був почесним членом музичного факультету Університету Вейн (Детройт).
Борис Максимович був одним із найкращих піаністів українського роду. На жаль, цей благородний артист так і не набув світової слави, а визнання від своїх співвітчизників йому було замало. Його оцінили хіба що учні, серед котрих була й концертна піаністка Марія Лончина.

Анатолій Житкевич

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...