Новини для українців всього свту

Wednesday, Aug. 21, 2019

Він жив музикою й для музики

Автор:

|

Грудень 29, 2011

|

Рубрика:

Він жив музикою  й для музики

В 1977 році вийшов у світ «Український фортепіанний альбом» визначного піаніста, композитора, публіциста, педагога та громадського діяча Романа Савицького. У передмові до нього писалося: «Дорогі діти! На вашому фортепіано з’явилися нові ноти. Розкрийте й спробуйте грати. Яка чудова музика! Тут наші гарні колядки, і якщо ви їх навчитеся, то на Різдво вся родина стане довкруг фортепіано, усі будуть співати, а ви — Ромчику, Міко чи Улянко, — будете тими найважливішими. Ви ж будете акомпанувати».

На жаль, коли з’явилася ця збірка, її автора вже не було серед живих, але й дотепер уже онуки тих перших акомпаніаторів перегортають сторінки цього альбому й акомпанують опрацьовані піаністом колядки та щедрівки своїм ровесникам, батькам, дідусям і бабусям. І радіє від цього душа мистця.

…Роман Савицький народився 11 березня 1907 року в Сокалі на Львівщині. Його батьками були катехит гімназії о. Іван Савицький і Володимира з Косоноцьких. Це була високоінтелігентна сім’я, у домівці якої часто лунала музика. Очевидно, що саме це й сприяло тому, що в Романа вже в трирічному віці виявили гарний музичний слух, пам’ять і відчуття ритму.

Маючи сім років, хлопчина почав навчатися в гімназії рідного міста, а коли йому виповнилося дев’ять, його батькові надали посаду в Самбірській гімназії. Тож подальші успіхи в науці Романа пов’язані саме з нею. Там же він учився гри на фортепіано в учителів Ю. Ілевич і В. Вебера. Музика давалася хлопчині легко та невимушено й уже за короткий час він міг добре читати нотний текст музичних творів, але частіше все ж підбирав мелодії на слух, прикрашаючи їх своїми імпровізаціями. Та коли хлопцеві виповнилося 11 літ, помер батько й родина опинилася у великій скруті.

Аби допомогти матері, яка з великими труднощами утримувала сім’ю, Роман улаштувався на роботу в міський кінотеатр, де забезпечував музичний супровід для німих фільмів. І так — дві години щодня. Але це приносило йому своєрідну користь, бо невдовзі юнака почали залучати до участі у святкових концертах у гімназії, чим він завойовував авторитет між гімназистів і професорів. Якось на уроці математики учитель так і сказав йому: «Ти, Романе, знов понаписував якісь нісенітниці, математика-науковця з тебе не буде, але ти вчора гарно грав на концерті Шевченка, дістанеш із математики «добре».

Гімназію Роман закінчив 1923-го. На той час він уже був акомпаніатором хору «Самбірський боян», а за рік став його дириґентом, водночас навчався музики у Вищому музичному інституті імені М. Лисенка у Львові. Тут хлопець потоваришував із Богданом П’юрком, що був таким же фанатом музики, як і він сам. Обидва навчалися гри на фортепіано у Василя Барвінського — людини високої моралі й визначного композитора, бути студентом якого вважалося дуже престижним. Роман був просто в захопленні від уроків у знаменитого маестро. Пізніше, згадуючи свого вчителя, він казатиме: «Ані одна нотка в його композиціях не є зайвою, бо кожна з них — це окремий світ, якого Василь Барвінський не віддав би за гори золота».

Пишався успіхами свого вихованця й сам професор. Він вірив у цього хлопця як в обдарованого піаніста. Так, у посвідченні, виданому 1927 року, В. Барвінський писав: «Оцим засвідчую, що

п. Роман Савицький брав у мене протягом чотирьох літ (1923/4 — 1926/7) науку гри на фортепіано як елев вищого музичного інституту імені М. Лисенка у Львові. За весь той час виказав він не тільки визначні піаністичні спосібності, але й визначався також незвичайною пильністю, серйозністю й належав до кращих елевів і був справжньою окрасою пописів вище згаданого інституту». У цьому ж документі В. Барвінський відзначив побажання на подальші студії свого талановитого учня в музичних закладах Західної Європи. Це здійснилося завдяки меценатству митрополита Андрея Шептицького. Саме за його фінансової підтримки 1927-го Роман Савицький почав навчатися в Празькій консерваторії (клас проф. І. Гежмана).

Слід нагадати, що 1925 року Р. Савицький покинув навчання в інституті та вступив на філософський факультет Львівського університету, але за рік знову повернувся до проф. В. Барвінського.

Навчаючись у Празі, Роман неодноразово відвідував матір і приїздив до Львова, не оминаючи Святоюрського собору, де його приймав митрополит Андрей, який майже завжди зустрічав хлопця словами: «Ну, як, Романе, поступи робиш? Фортепіано пильнуєш?». І тоді Роман виймав із кишені документ, перечитавши який, митрополит розпливався в усмішці й діставав із шухляди щедрість, що була ґарантією продовження навчання на наступний рік.

28 червня 1928 року консерваторію було закінчено. Однак Роман вирішив здобути ще й диплом при Школі майстрів у класі фортепіано проф. Вільяма Курца. Це забрало ще чотири роки, і лише 23 червня 1932-го цю школу було закінчено, а вже 2 жовтня того ж року він виступив із концертом у Самборі, де виконував твори Й. Баха, Л. Бетговена, Р. Шумана, Ф. Ліста, Ф. Шопена та В. Барвінського. Присутній на цьому концерті композитор А. Рудницький у газеті «Мета» від 16 жовтня 1932 року писав: «Савицький — піаніст, який володіє не тільки технічним апаратом своїх десяти пальців і фортепіанної клавіатури, але й своїм мозком і пам’яттю. Це — піаніст, який на концертній естраді почувається зовсім вільно». А поет Богдан Кабарівський присвятив йому віршовані рядки зі словами: «Грай ще, грай ще — буди, воскрешуй тони, віки відтворюй, у вічність шли їх зов!»

Здобувши освіту, Р. Савицький повернувся в Галичину загартованим піаністом і став працювати в Самбірській і Стрийській філіях Львівського вищого музичного інституту імені М. Лисенка. Його наступний концерт у Самборі відбувся 26 жовтня 1936-го в залі «Музичного товариства» й засвідчив високу майстерність піаніста. А за рік він одружився з Іванкою Терешньовською, тоді ще поетесою-початківцем. 9 березня 1938 року в них народився син Роман.

У квітні 1938-го, коли у Львові відзначали 30-ліття композиторської діяльності Василя Барвінського, Роман був задіяний у складі камерного тріо та секстету. Із цього приводу в журналі «Українська музика»

З. Лисько писав, що «піаніст Р. Савицький був увесь час найбільше заангажований і був душею цілого концерту». А 5 березня 1939 року в залі «Атлантик» (тепер — театр імені М. Заньковецької) у Львові на Шевченківському концерті до 125-річчя уродин поета він виконав концерт фа-мінор Василя Барвінського. Оркестром дириґував Микола Колесса. Це була успішна прем’єра й велика перемога композитора В. Барвінського та піаніста Р. Савицького. Того ж року він став доцентом, а згодом — деканом фортепіанного відділу Львівської консерваторії.

За радянської влади, в 1939—1940 рр., піаніста примусили здійснити концертний тур Україною, а за часів нацистської окупації він працював на радіо, де був музичним керівником і учасником камерного тріо (Р. Савицький, Р. Криштальський і П. Пшеничко), а також продуктивно співпрацював із пресою як музичний критик. Якось в одному зі своїх дописів про відомого буковинського оперного співака Ореста Руснака він писав: «Перебуваючи весь час між чужими, Руснак відчував велику тугу за своїм рідним краєм, за його чудовою природою. Це стало його великою трагедією». Писав це мистець і гадки не мав, що таке чекає й на нього.

Навесні 1944-го Роман Савицький разом із дружиною Іванкою й сином Романом виїхав на Захід. Важкими були їхні дороги. Але вижили. Бог поміг! У Німеччині, куди вони прибули, мистець не поривав із музикою, виступаючи з концертами, а після війни очолив музичну школу при таборі переміщених осіб у містечку Берхтенсгадені та був членом управи організації «Об’єднання українських музик», створеної 1946 року.

То був період непередбаченості, коли кожен із мешканців табору надіявся на еміґрацію в одну зі за­океанських країн. Очікувала цього й родина Савицьких. І такий час настав. 4 травня 1949-го військовим кораблем «Дженерал Блек» Савицькі прибули до США й оселилися у Філадельфії.

Нове життя Роман Савицький розпочав із того, що виступав як піаніст одночасно в українському й американському сере­довищах, а ще частіше — як акомпаніатор. Йому випало забезпечувати музичний супровід співакам В. Тисяку, К. Тарановій, Є. Винниченко-Мозговій, О. Руснаку, Н. Андрусів, І. Приймі, Є. Зарицькій, М. Скалі-Старицькому, І. Гошу, З. Дольницькому, М. Дуді, скрипачці О. Сімович, віолончелістці Х. Колессі й іншим.

А згодом мистець повністю віддався справі організації Українського музичного інституту (УМІ) в Нью-Йорку. 29 серпня 1952-го він очолив групу ентузіастів, яка взялася за підготовку документів на право заснування навчального закладу й написання відповідних програм. І вже у вересні цього ж року УМІ розпочав свою переможну ходу Америкою, невдовзі відкривши свої філії у Філадельфії, Честері, Ньюарку, Ірвінґтоні, Пассейку й Елізабет. 1953-го до них приєдналися музичні відділи в Баффало, Клівленді, Лорейні, Балтиморі, Трентоні, Нью-Гейвені, а з 1957-го — у Вашинґтоні, Чикаґо та Детройті. Загалом УМІ мав 13 філій.

Роман Савицький, якого було обрано директором цього навчального закладу, день у день чесно й сумлінно виконував свої функції керівника. І хоч скаржився, що тижнями не сідає за фортепіано, але й далі брав якнайактивнішу участь у його роботі, ще й був членом цілої низки українських і американських музичних організацій. Серед його найвизначніших учнів числяться Б. Весоловський, М. Шлемкевич, Ж. Кравців, Р. Огородник, Н. Недільська. Він є автором музики до вистави «Спляча царівна» за сюжетом казки І. Савицької, яку неодноразово ставив театр В. Шашаровського у Філадельфії, і дуже популярної «Прелюдії на тему української народної пісні «Засвистали козаченьки».

Улітку 1959 року п. Роман відвідав Європу. У листі до Василя Витвицького він писав: «Хотілось би побачитися з Вами й поділитися враженнями з моєї прецікавої літньої подорожі. Але це мусимо відложити до особистого побачення». Він усе ще був сповнений ідей, задумів, творчих починань і позитивних емоцій, однак на заваді стала та непередбачена й неждана гостя, що все перерізала невмолимою косою. Це сталося 12 січня 1960 року. Він залишив цей світ у повному розквіті життя й таланту. Поховали Романа Савицького на українському цвинтарі Св. Марії у Філадельфії. А 6 травня 1962 року там було відкрито пам’ятник за проектом В. Січинського, кошти для якого було зібрано учнями й професорами УМІ. На відкритті монумента полум’яне слово про мистця виголосив Зиновій Лисько. Наостанок присутні, яких було понад 200 осіб, злили свої голоси в один суцільний хор і заспівали «Вічную пам’ять».

«І ось, тепер, по довгих, довгих літах, — писала Іванна Савицька, удова мистця, — коли засвітилося сонце, вигнанець повернувся до свого Львова, повернувся у звукозаписах до того самого радіо, на якому працював музичним керівником у 1939 — 1944 рр.». Додамо, що не тільки до міста Лева повернулося чесне ім’я мистця. Воно повернулося до всієї України! 2007-го при Трускавецькій школі мистецтв було засновано обласний конкурс юних піаністів імені Романа Савицького. Книги й статті про нього нерідко з’являються в українській пресі. Сприяє цьому і його син Роман Савицький-молодший — відомий бібліограф, музикознавець і публіцист.

Анатолій Житкевич

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...