Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Sep. 24, 2017

Валерій Гнатенко: йому судилося прожити тільки 40 років

Автор:

|

Квітень 27, 2017

|

Рубрика:

Валерій Гнатенко: йому судилося прожити тільки 40 років

Валерій Гнатенко належить до числа художників, котрі творчо почали працювати у 1970-1980-х рр. Органи КДБ намагалися придушити будь-які опозиційні рухи, дисидентські у боротьбі за громадські права в СРСР. В Україні панувала тоді російська мова. Окупант вважав, що українська мова безперспективна, бо земля України була опанована росіянами понад 50 років. Такої ж думки були й самі українці. Та не всі.
Валерій Гнатенко, коли влітку 1967-го їхав потягом із Львова до Одеси, став на захист зовсім незнаних йому дівчат, котрі розмовляли між собою українською. Йому тоді щойно минуло 20 років життя. Але він обрав для себе шлях не бути пристосуванцем. Гнатенко хотів бути особистістю.
Народився мистець 16 березня 1947-го в місті Рені Одеської області. Буджацькі степи, що охоплюють південну частину Одещини, чари рідного краю та його природи завели Валерія до малярства. Перші уроки малювання здобув у Дитячій художній школі у Білгород-Дністровському в 1960-1964 рр., після цього став студентом Одеського державного художнього училища.
Анатомія людського тіла, з якої Валерій робив перші зарисовки, дали йому основний фундамент для майбутньої самостійної творчості. 1970 року Гнатенко скінчив свої студії й одружився з львів’янкою Стефанією Гулик, активною учасницею правозахисному руху Одесі, і переїхав до Львова, де став студентом Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва факультету художньої кераміки на вечірньому відділені. Не марнуючи дорогий для себе час, художник працював у науково-реставраційних майстернях, які дали йому багато досвіду та наповнили його творчими планами на майбутнє. Навики реставраційної техніки завели до села Кути біля Олеська, де з іншими фахівцями, займався над відновленням іконостасу місцевої церкви. У вільний час ходив навкруги села на етюди, а також робив зарисовки зі селян села. Він зумів швидко налагодити контакти зі старожилами, слухав їхні життєві враження та навчався жити з усіма дружньо. З одного літнього дідуся виконав олійною технікою на полотні картину «Пан Бляшко» (1972).
Знавець реставрації монументального мистецтва Гнатенко, разом із іншими художниками у 1971-1976 рр. реставрував й інші історичні пам’ятки — в Успенській церкві у Львові, у церкві св. Онуфрія у Дрогобичі, розписи в Ужгородському замку, у Вірменському соборі в Івано-Франківську, у Скиті Манявському та деінде. Саме ці зайняття, ця реставраційна робота, додали багато чого до його творчості. Він став незалежним від офіційних мистецьких спілок, завданням яких був диктат малювати за вказівками партії та правилами «соцреалізму».
Мабуть, комусь із чиновників не сподобалася робота Гнатенка. У січні 1972 року в його квартирі провели обшук і звинувачено господаря в антирадянській пропаганді. Півроку тривали допити КДБ вже хворого батька однорічного сина Назара. Запропонували допомогти лікуватись за співпрацю з органами КДБ. Друзі уникали зустрічей із ним, але більша частина співпрацівників стала на його бік.
Виключення з інституту не зашкодило Валерієві займатися образотворчим мистецтвом і роботою в місцевому виробничому комбінаті. Мистці Львова, картини яких містили в собі нові стилістичні напрямки, позбавлені трафаретності-шаблонності, різнилися від одеських. У львівських відчувався модернізм, привезений із Парижа Романом Сельським.
Одеситові прийшлось абсорбувати нові мистецькі ідеї. Мистецтво Олекси Новаківського, котрого особливо поважав, дуже вплинуло на Гнатенка. Його «Автопортрет із піднесеними руками» — зовсім експресивних кольорів. З обличчя портретованого виринає смуток із сльозами на ньому. Можливо, його особисте, не зовсім веселе життя, спонукало художника намалювати такий твір, в якому бачимо натяки на страждання, подібні до Христових. Мистець намагався відобразити внутрішній стан людини, замість зовнішньої подібності. Психологізм вабив Гнатенка більше, ніж зовнішня привабливість моделі. На зеленого кольору папері увічнено портрет професора Туркевича (1972). 1972 рік для Гнатенка став майже трагічним. Кадебісти вимагали, щоб він зрікся дружини. Замість того, щоб покинути її мистець, той узявся намалювати її портрет. Обрав для нього лишень голову, зображену фронтально, зі замріяним обличчям і душевним спокоєм, ба навіть усмішкою. Портретовану дружину Валерій хотів бачити веселою. Інакшою собі її не уявляв. Жінка ж була для нього музою.
Відмінний від попереднього портрета дружини, створений олівцем на папері, Валерій намалював олією на полотні, тільки роком пізніше. Для посилення психологічного стану Стефанії, її було зображено з цигаркою у правій руці близько уст. У цьому випадку жінка не позувала маляреві. Таку її запам’ятав, коли сиділа у львівській кав’ярні у спілкуванні з кимось, таку передав на полотно своїми пензлями вишуканих кольорів.
До числа портретів художника, виконаних у 1970-х належать «Портрет Люди Дашкевич», «Портрет батька», «Портрет Алли» (сестри Валерія), «Портрет Ігоря» й інші. Лінійною виразністю силуету та стилізацією рисунка завершені роботи, подібні до своїх портретів, у котрих виступають фігури людських постатей. Компоновані вони передусім у фронтальних позах, легких до сприйняття глядачем. До цієї категорії слід назвати такі твори маляра, як «Чоловік з квіткою», «Жінка в червоному» та «Жінка із свічкою».
У творчому доробку Валерія Гнатенка пейзажні твори займають першість. Вони наповнені винятковими кольорами, сміливими й енергійними мазками, що свідчать про душевний неспокій довголітньої хворої людини, а також про непевні часи тоталітарної системи, яка довгі роки непокоїла Валерія та його дружину. Подружжя понад десять років домагалося виїзду за межі України — до США, або Канади, щоб нарешті там встановили правильний діагноз недуги, яка проявилася в чоловіка під час військової служби. Поїхати туди не дозволили.
Попри всіх негаразди Валерій старанно і наполегливо працював, використовуючи різні техніки, як у живописі, так і графіці. Він творив краєвиди не для того, щоб комусь вони подобалися, а радше для впертого бажання жити і відтворювати природу з її багатством кольорів і малярських форм, що були в традиції, скажімо, у колишній Асоціації незалежних українських мистців — товаристві, заснованому у Львові 1931 року, і ліквідованому совєтською владою 1939-го. Шукаючи для себе «стильовий простір», Валерій виїжджав з міста Лева, і малював на пленері, на повітрі з природним освітленням натури. Малював не для ринку, а для ідеї, для якої своїми думками творив енергійними рухами пензля, динамізмом, інколи емоційним експресіонізмом. Можна назвати такі його втори, як «Село Дора» (1977), «Бесарабські солонці» (1981), «Чорні дахи» (1981), «98-й двір» (1982), «Ворохта» (1982), «Подвір’я. Село Пістинь» (1984), «Цвинтар в Пістині» (1984), «Ранок. Село Либохора» (1984), «Вечір в Либохорі» (1984) та кілька інших картин з циклу «Пейзажі Либохори». Цікаві пейзажі майстра тим, що вони зовсім індивідуальні методом творчості, в які вкладав «живі душі». В одній із них зображено жінку, низько похилену над мидницею, в якій пере білизну, а в іншій, крім велосипеда під парканом, бачимо самотню дівчину в червоній сукенці, що стоїть зі зложеними руками перед дерев’яною хатою з номером 98.
На початку 1970-х рр. львівське графічне мистецтво набуло величезного значення. Багато його представників зверталося тоді до української літературної класики, а також до поезії, співзвучної сучасності. До традиційної графічної техніки, що так успішно процвітала у Львові, долучився і Валерій Гнатенко. Тушшю і пером створив роботи «Жінка», «Цирк», «Спокій», «Акт», «Паяц», «Натурниця», а також кілька ілюстрацій до роману Павла Наніїва «Тричі продана». Малярська творчість Гнатенка була доповнена «Натюрмортами яворівськими мотивами» та «Натюрмортами у червоній гамі І і ІІ». Художник не належав до славетних малярів світу, бо не мав жодної виставки за життя, хоч намалював близько 300 робіт, однак не закінчив навчання в інституті. Був мистцем з Божої волі, абсолютно безкомпромісним, не подаючи руки тим, хто не вартував побачення з ним.
3 травня 1987 року львівські друзі прощалася з майстром, котрий помер 30 квітня, залишивши по собі миттєвий проміжок часу, наповнений неповторним власним змаганням для збагачення українського образотворчого мистецтва. У першу річницю смерті художника у Львівському музеї українського мистецтва відбулася посмертна виставка його творів.
У березні 1988 року Стефанія Гнатенко приїхала до Америки із 17-літнім сином. Привезла з собою картини чоловіка, якими збагатила виставку, відкриття якої здійснилося 17 лютого 1990 року в Українському музеї в Нью-Йорку.

Павло Лопата

 

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...