Новини для українців всього свту

Monday, Jun. 24, 2019

Учні принесли квіти на могилу Докії Гуменної

Автор:

|

Квітень 10, 2019

|

Рубрика:

Учні принесли квіти на могилу Докії Гуменної

Учасники вшанування пам’яті Докії Гуменної

Український прозаїк, літературний критик, публіцист Сергій Гречанюк написав із Києва: «Ви мешкаєте у Нью-Джерзі‚ отже, близько до знаменитого українського меморіального цвинтаря у Савт-Бавнд-Бруку. 23 березня минула 115-та річниця від народження нашої дуже особливої письменниці Докії Гуменної, то підіть‚ будь ласка‚ на її могилу і покладіть від мене і від моїх товаришів-літераторів букет квітів».
Прохання письменника почули в Школі українознавства (директор — Ярослава Данищук) при Українській православній церкві-пам’ятнику св. Андрія Первозванного й учні старших класів, вчителі Леся Ольшанівська та Галина Богуцька, о. Василь Шак та іподиякон Микола Зомчак принесли квіти соняшника на могилу письменниці. Леся Ольшанівська розповіла про життєвий шлях і творчу спадщину письменниці, о. Василь Шак відслужив заупокійну літію, а Марта Стефанів від імені школи поклала квіти до пам’ятника на могилі. Докія Гуменна брала участь у дослідженні трипільської культури, тож автор пам’ятника Оксана Лобачевська розмістила на камені орнаменти тієї культури.
Докія Гуменна народилася 1904 року в Жашкові (тепер — Черкаської області), померла 1996-го в Нью-Йорку. Її літературна спадщина становить понад 30 томів. Осип Зінкевич і Святослав Караванський писали про неї: «Докія Гуменна посідає чільне місце в українській літературі ХХ ст. Її творчість ніхто не викреслить із історії української літератури та з сердець тисяч читачів у 1920-х рр. в Україні й читачів її творів на Заході після Другої світової війни. У своїх творах письменниця показала дві сторони українського життя під кремлівською окупацією: погром українського села, включно з голодом 1933 року, літературне життя України 1920-1940-х рр. Бажання вчитися, пізнавати світ і духовно рости привело Явдоню Гуменну до Києва. Вона стає членом письменницької організації «Плуг», де продовжує свої літературні спроби, початі в педагогічному училищі. Молода дівчина-початківка спостерігає за майже всіма письменниками Києва того часу. Вона бачить їхню творчість, їхнє життя, їхні творчі проблеми цілком іншими від офіційних очима. Вона дивиться на літературний процес не через призму тодішньої партійної критики, а очима молодої, часом дуже наївної дівчини, яка раптом опинилася в столиці України. Вона веде щоденник, який поміг їй потім відтворити в повній щирості та точності події тих часів, зокрема, літературне життя.
Об’єднання «Плуг» уможливлює письменниці творчу подорож із умовою, щоб із того вийшов репортаж про життя і побут у перших сільськогосподарських комунах на півдні України та на Кубані. Після появи її нарисів на Д. Гуменну посипалися громи партійної критики у пресі, на письменницьких і партійних зборах та всіляких високих трибунах. Про одні збори, де їй просто влаштували погром, письменниця написала: «Дивляться на мене, як на звіра в зоопарку. Я сиджу, зціпивши зуби — де подітися? Встати й вийти? Ні, слухати треба! Я прилипла до стільця, не можу поворухнутися. Головне ж, я не почуваю себе винною ні в чому, за що мене тут судять. Що за дивна лавина наклепів суне на мене й заливає!» Авторці начепили цілий ряд ярликів: «спотворено зображала радянську дійсність», її твори були «ідейно шкідливі», вона виводила у своїх творах «куркулів, непманів, міщан і людей соціального дна», а за сучасною темою в її творах ховалися «чужі, а то й ворожі ідеологічні настанови». Навіть за часів «перебудови» в журналі «Вітчизна» (ч. 4, 1988) її назвали «найнебезпечнішим ворогом», що «заплямувала себе зрадою».
Яка ж її провина, що аж така кара? А ось яка: у своєму нарисі 1928 року («Листи із степової України», журнал «Плуг», ч. 10) письменниця побачила привид голоду, що висить над Україною. Її слова: «Тут на камені якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відбилася на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами? Нічогісінько не розумію. Не розбираю… Селянське господарство руйнується, занепадає… Яка кому користь із цього? А тут ще й привид голоду».
Гуменна, пройшовши жорна радянської системи, випростовується на повний письменницький зріст в українській літературі. Її гаслом стає «Я нічого не боюся». Воно допомогло їй витримати всю нагінку навіть на еміґрації. Докія Гуменна переборола не одні бар’єри еміґрантського нелегкого життя, будучи водночас письменником, видавцем і поширювачем своїх творів. Читач зрозумів її, підтримував, захоплювався нею, шанував, цінував і заохочував до появи нових і нових творів».
Відомий українознавець Микола Мушинка у статті про Докію Гуменну «П’ять разів «похоронена», а все-таки жива» («Сучасність», 1995, ч. 4) писав (я подаю уривки з великої за обсягом статті): «В українському фольклорі існує повір’я: якщо когось оголосять мертвим, а він живе, буде довго жити. Визначну українську письменницю, у 1920-х рр. члена літературного об’єднання «Плуг» Докію Гуменну вже п’ять разів оголошували мертвою, а вона живе і по сей день. Живе не у спогадах сучасників і нащадків чи в своїх творах (як належиться визначним людям), а в затишній квартирі в самому центрі Нью-Йорка. Уперше її було поховали на початку 1930-х рр., коли в радянській пресі жінку оголосили «куркульською провокаторкою», куркульською аґенткою, що заховала своє справжнє обличчя класового ворога та нахабно пробралася в літературу, «ворогом, який намагався в художній формі протиставити себе історичній вирішальній ролі партії, комсомолу, усьому процесу соціалістичного будівництва», куркульським трубадуром, «літераторкою з глитайсько-єфремовським обличчям».
У березні 1932 року її вигнали з «Плуга», перестали друкувати. І раптом вона зникла з Харкова. Ніхто з її харківських друзів і знайомих не сумнівався в тому, що її або вбили, або запроторили в якийсь сибірський табір. Улітку 1932-го вона виїхала в Туркестан, де зайнялася вивченням історії та давньої культури туркменів. До Харкова більше не повернулася, а після певного часу переїхала до Києва, де собі тихцем жила, бідувала, не беручи жодної участи в літературному процесі.
Вдруге вона «воскресла» під час німецької окупації Києва, зав’язавши несміливі стосунки з новоствореною Спілкою письменників України: одна із новел Д. Гуменної «Пахощі польових квітів» появилася на сторінках журналу «Літаври» (1941, ч. 3), що його редагувала Олена Теліга. Німці закрили «Літаври», розігнали Спілку письменників і всіх керівників розстріляли у Бабиному Яру біля Києва. Оскільки Докія Гуменна на людях майже не з’являлася, то в Києві подумали, що і її замордувало Гестапо. А в неї саме тоді смертельно захворіла мама. Докія відійшла від літератури, зосередивши всю увагу на найближчій людині. Поховавши маму, вона зі своїх комірчин (які часто доводилось міняти) нікуди не виходила, майже ні з ким не зустрічалася.
Втретє вона «воскресла» у Львові наприкінці 1943 року, опублікувавши на сторінках журналів низку оповідань і нарисів, написаних ще у 1930-х рр. Зі Львова дорога повела на Закарпаття, у Словаччину, Австрію, Німеччину, а 1950-го — до США.
Для української радянської літератури вона залишилася мертвою. Її післявоєнні твори в Україні взагалі не згадували, а довоєнні носили на собі печать оцінок 1930-х рр. А в часи горбачовських реформ її називали «найнебезпечнішим ворогом», «письменницею, що заплямувала себе зрадою» («Вітчизна», 1988, ч. 4). Та вона не переставала писати, заробляючи на хліб насущний здебільшого фізичною працею.
Учетверте «воскресла» Докія Гуменна, коли до Нью-Йорка почали вчащати українські літератори. Старенька бабуся, спираючись на палицю, приходила на зустрічі з Олесем Гончаром, Дмитром Павличком, Іваном Драчем, Миколою Вінграновським, Анатолієм Погрібним, Миколою Жулинським та іншими письменниками з України. Про неї заговорили на сторінках української преси, по радіо, на телебаченні. Обіцяли видавати й перевидавати її твори, та досі жодної її книжки не перевидали. Зате у хрестоматії української літератури Докію Гуменну «поховали» вже вп’яте, з дубовим хрестом на її могилі, на якому золотими літерами було викарбовано, що Докія Гуменна померла 1993 року.
Якби в інших народів була така письменниця, з неї би зробили національну героїню: писали монографії, знімали кіно- та телефільми, вручали державні нагороди. А ми її на Батьківщині «заживо поховали», не перевидавши за роки самостійності жодної книжки».
Спомин київського письменника Сергія Гречанюка про Докію Гуменну дарує надію, що її книжки усе ж прийдуть в Україну.

Ларіон Костенко

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...