Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Friday, Nov. 17, 2017

Тихе життя колоратурного сопрано

Автор:

|

Лютий 07, 2013

|

Рубрика:

Тихе життя колоратурного сопрано

Був час, коли їй аплодували стоячи та кричали «Браво!», що луною віддавало в кожному закутку театру. А подарувати квіти чи поцілувати ручку в білій рукавичці першому колоратурному сопрано Харківського театру опери та балету було високою честю для кожного із шанувальників її таланту. Мова йде про оперну співачку Олену Шишацьку, яку доля закинула до заокеанської Філадельфії, де її життя стало тихим і невеселим.

Вона з’явилася на світ 1904 року в Журавлівці — мальовничій околиці Харкова. Її батьками були Микола й Ганна (із Богуславських) Шишацькі. У роки Оленчиного дитинства батько працював на хімічному заводі, а мати була домогосподаркою. Крім неї в родині було ще двоє хлопців, які по закінченні школи обрали професію залізничника. До революції Шишацькі жили досить заможно. Олена все згадувала два ґанки та широку терасу їхнього будинку й розкішний сад, де росли кущі рідкісних сортів винограду. Це було найбільшим батьковим захопленням. Другим – була музика. У своїй колекції музичних інструментів мав скрипку, фісгармонію, трубу та гітару. А мати не тільки любила музику та пісню, а й мала найкращий голос у церковному хорі.
У Журавлівці була школа, до якої вона ходила з радістю й навіть співала в хорі. Та коли десятирічною дівчинкою в літньому театрі «Тіволі» Олена побачила балетну виставу, то вирішила, що стане балериною. Однак цьому завадив нещасний випадок. Якось узимку вона обморозила кінцівки ніг, і це призвело до операції й назавжди позбавило її можливості займатися балетом. Але десь на межі цих років у юнки з’явився голос, і вчителі заохотили її до навчання співу. Сама природа посприяла тому, що після мутації в Олени сформувалося правдиве колоратурне сопрано, до того ж таке колоритне, що 1922 року її прийняли до Харківської консерваторії (клас М. Чемезова), пізніше реорганізованої в музично-драматичний інститут.
Десять літ навчалася Олена оперного співу, і, коли отримувала диплом, Гнат Хоткевич вручив їй ще й ноти романсу «Соловейко» Кропивницького-Заремби, на обкладинці якого написав: «Олені Шишацькій — майбутній зірці Харківської опери!» Так і сталося. 1932-го Олену взяли до Харківського Державного академічного театру опери й балету. Узяли, бо знали її вартість. Ще 1927 року вона дебютувала тут у партії Джульєтти з опери «Казки Гофмана» Ж. Оффенбаха та здобула одне з призових місць на конкурсі молодих співаків у Москві. Тоді ж їй гарантували навчання в Московській консерваторії, а для заохочення «випустили» з групою молодих співаків на виступи до Берліна та Парижа.
У Європі Олена побувала, але від пропозиції залишитися на навчання в Москві категорично відмовилася. Вона мала бажання служити мистецтву рідної України, тим більше що в Харківському театрі саме почався процес відродження українського мистецтва. На його сцені українською мовою йшли опери «Князь Ігор», «Севільський цирульник», «Казка про царя Салтана», «Сорочинський ярмарок», «Аїда», «Кармен», «Фауст», «Мадам Батерфляй», «Євгеній Онєгін», «Винова краля» і навіть «Намисто мадонни» Е. Вольф-Феррарі. У той же час вона зустріла своє кохання – архітектора Григорія Карапетяна, із яким створила сім’ю, а невдовзі в них народився син Олексій.
Та не все так м’яко стелилося, як хотілося. Одна річ – життя на сцені, а інша — поза її межами. Україною повзли роки тотального голодомору, після чого почалися масові арешти української інтелігенції. Одного з вечорів 1936 року арештували Г. Карапетяна. Так Олена більше й не побачила чоловіка.
Серце розривалося, а їй іншого не залишалося, як співати. За 11 років роботи в Харківській опері Олена Шишацька виступила в операх «Травіата», «Ріголето», «Гугеноти», «Царева наречена», «Мадам Батерфляй», «Фауст», «Севільський цирульник», «Тарас Бульба». Її партнерами по сцені були Іван Паторжинський, Марія Литвиненко-Вольгемут, Михайло Гришко, Олександр Неділько, Іван Кученко, Микола Горохів, Микола Середа, Віра Гужова й інші. І кожен із них ставився до неї з великою повагою. Вона була улюбленицею численних шанувальників і фанатів опери. Такого, як у неї, колоратурного сопрано давно не знала українська сцена.
«Добре пам’ятаю Олену Шишацьку в кількох операх, — писав у своїх спогадах Н. Тритяк. Пам’ятаю голос і створений нею образ виконуваних партій. Таких співачок у моєму житті зустрічалося небагато. Щоби зберегти своє враження свіжим упродовж багатьох років, моє естетичне почуття мало бути досить сильним, а це міг створити тільки мистець із уродженим талантом. І саме до таких належить Олена Шишацька. На жаль, розвиток її таланту, що тільки наближався до повної зрілості, було зупинено історичним катаклізмом із назвою «війна».
Не було спокою за панування радянської влади, не краще стало й за німців. Нічого не залишалося, як сподіватися на краще. Тією надією вона вважала Західну Європу, тож восени 1943-го разом із багатьма співаками, музикантами, хористами й обслуговуючим персоналом Харківського театру опери та балету вирушила в дорогу.
Її шлях проліг через Полтавщину, Поділля, Галичину, Польщу й зупинився в Німеччині, де жінка заробляла на харчі в робочих таборах, а після війни разом із сином перебувала в так званих таборах ДіПі – для переміщених осіб. Якийсь час Олена Шишацька була учасницею створеної в Берхтенсгадені оперної студії «Орлик», де співали переважно наддніпрянці О. Неділько, О. Коваль, П. Тимченкова, Т. Федорович, П. Подригуля й інші. Згодом ця студія ввійшла до складу Українського оперного ансамблю Богдана П’юрка. Тут Олена співала головні партії в операх «Наталка Полтавка» М. Лисенка, «Катерина» М. Аркаса, «Севільський цирульник» Дж. Россіні, «Ріголетто» Дж. Верді. Вона частенько виступала перед інтернаціональною аудиторією та вояками американської армії, а коли мала вільну годину, то вела клас фортепіано при таборі містечка Даллінгена.
1951 року О. Шишацька еміґрувала до США й оселилася у Філадельфії. Тут співачка й «скуштувала» еміґранського життя, яке тільки на відстані виглядає привабливим і рожевим. Мабуть, це й призвело до того, що вона замкнулася в собі й своєму домашньому затишку. Після тривалих поневірянь в Україні та Європі їй хотілося лише спокою.
Єдине, що вона могла робити, це навчати дітей гри на фортепіано в музичній студії Зої Маркович, із якою співачка була в досить приятельських стосунках. Але в такому разі її фінансові доходи були б значно меншими. Щоб якось утримувати зв’язок із улюбленою справою, Олена лише зрідка виступала як концертно-камерна співачка. Один із її перших виступів на сцені відбувся 22 березня 1953-го на Шевченківському концерті в залі Горожанського клубу Філадельфії. Гарно тоді прозвучали в її виконанні «Садок вишневий коло хати» М. Лисенка, «Сонце гріє, вітер віє» Г. Хоткевича, «По діброві вітер виє» (музика народна) та «Плавай, плавай, лебедоньку» К. Стеценка. Музичний супровід їй забезпечила піаністка й композитор Зоя Маркович. Востаннє на сцені Олену Шишацьку-Караян українська громада бачила й чула 8 грудня 1974 року в залі Українського народного дому в Нью-Йорку на концерті пісні та гумору.
Слід нагадати, що українське музичне життя Філадельфії на той час було досить наповненим. Тут діяли філія Українського музичного інституту, музична студія Зої Маркович, Український драматичний театр Володимира Блавацького, «Театр у п’ятницю» Володимира Шашаровського, мішаний хор «Кобзар» під орудою Антіна Рудницького, хор «Прометей» під керуванням Михайла Длябоги та більш ніж десять церковних хорів. Що ж до музичних мистців з України, то їх було тут понад цілу Америку, зокрема родини Савицьких, Оранських, Андрусівих, Лаврівських, Федорових та інших. У Філадельфії жили й працювали їй добре знайомі ще з Харкова співаки Олександр Неділько, Антоніна Піддубна-Лисенко, Віра Цебенко й Іван Гош із Дніпропетровська, композитор В. Грудин із Києва та ціла «золота когорта» акторів.
У Філадельфії часто виступав Український оперний ансамбль Лева Рейнаровича, капела бандуристів імені Т. Шевченка під керівництвом Григорія Китастого та балетна школа Роми Прийми-Богачевської. Можливо, що серед слухачів цих мистецьких колективів була й Олена, але особливо не показувалася. Єдиною її радістю була робота із жіночим тріо «Соловейки», де вона займалася вишколенням вокального співу. За межі Філадельфії співачка виїздила рідко й особливих контактів із мистцями музичного мистецтва не підтримувала. Її сина Олексія Карапетяна всиновили багаті вірмени, і завдяки їм він закінчив університет у Моргантавні (Західна Вірджинія), змінивши прізвище Карапетян на Картер. По закінченні університету він одружився з американкою та мав із нею доньку. До матері навідувався нечасто, а коли приїздив, то вона дуже втішалася онукою. Згодом Олексій, якого вона називала Аліком, захистив дисертацію й став професором прикладного мистецтва університету.
Імовірно, співачка так би й залишилася для України забутою, якби 1983 року стараннями журналіста Володимира Біляєва на світ не з’явилася невеличка 40-сторінкова книга «Олена Шишацька». Ось кілька рядків із неї: «З Оленою Шишацькою я познайомився 1954 року у Філадельфії. Вона винаймала кімнату в будинку письменника Зосима Дончука, що поблизу катедри Української православної церкви на перехресті Північної 7-й вулиці й вулиці Беркса. Згодом ця вулиця перетворилася на «нетрі», й співачка переїхала в район Логен, де знайшла помешкання в будинку на вулиці Йорк, по сусідству з будинком Спілки української молоді Америки. Її помешкання було на другому поверсі, а на першому мешкали письменниця Оксана Керч і її чоловік Володимир Куліш (син видатного українського драматурга Миколи Гуровича Куліша). Це була вигідна дільниця, бо поблизу було кілька українських крамниць, банк і інші установи. У будинку СУМА Олена Шишацька працювала над постановкою вокальної техніки дівочого тріо «Соловейки», мистецьким керівником якого була композитор і піаністка Зоя Маркович».
Останні роки життя її й справді були сумними та тихими. Власного житла вона не мала й часто міняла місце проживання. Не було в неї й надійних друзів. Вона так і померла самотньою, і ховали її чужі люди, а в пресі з’явилося лише одне коротке повідомлення від імені Об’єднання мистців української сцени, де сповіщалося: «Ділимось сумною вісткою зі своїм членством та українською громадою, що в середу 20 липня 1988 року відійшла у вічність член нашого об’єднання блаженної пам’яті Олена Шишацька-Карапетян — оперна співачка, колишня солістка Харківської опери. Покійну буде поховано на українському цвинтарі Св. Андрія Первозванного в Бавнд-Бруку (Нью-Джерзі)».

Анатолій Житкевич

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...