Новини для українців всього свту

Thursday, Aug. 22, 2019

Тиха правда життя видатної піаністки діаспори Галини Голинської

Автор:

|

Квітень 07, 2016

|

Рубрика:

Тиха правда життя видатної піаністки діаспори Галини Голинської

Галина Голинська

Таких, як вона, було багато, але вона була така одна. Пані професорка, як називали Галину Голинську, була не тільки піаністкою, дириґенткою хорів, оркестрів і педагогом, але й видатною культурно-громадською діячкою. Її внесок у музичне життя української діаспори Канади яснів благодійним цвітом, а дозрів благодатним врожаєм. Жодна мистецька імпреза в Торонто не відбувалася без її участі, а виступи хорів, постановки опер і оперет були збудником радощів і джерелом наснаги для тисяч українців.
Галина Голинська побачила світ 2 січня 1902 року в с. Підгайчики (тепер — Золочівського району Львівської області) в родині греко-католицького священика Якова Краснопери. Музичну освіту здобула у Вищому музичному інституті ім. Лисенка, де гри на фортепіано навчалася у Дарії Старосольської та Василя Барвінського, теорії музики — в Станіслава Людкевича, а вокалу — в професорів консерваторії ім. Кароля Шимановського Чеслава Заремби й Романа Любінецького.
Впродовж 1924-1925 рр. Галина працювала концертмейстером у проф. Заремби, де й зустрілася з відомим співаком Михайлом Голинським, за котрого вийшла заміж 1925-го. 21 березня 1926 року в них народився син Богдан, а невдовзі родина виїхала до Одеси, де співак виконував головні партії в Одеській опері. Після року перебування в Україні Галина повернулася до рідного дому й 1928-го народила доньку Мирославу. Ще два роки Михайло Голинський співав в оперних театрах Харкова та Києва, після чого повернувся в Галичину та став виступати у Львівській опері, а наїздами — у Варшаві та Берліні. У ці роки Галина була незмінним концертмейстером свого чоловіка.
1938 року Михайло Голинський виїхав на гастролі до США та Канади. Його поверненню в Європу завадила війна, тож і довелося залишитися там. Місцем свого оселення він обрав Торонто. Галина мешкала у Львові, де працювала корепетитором у театрі опери та балету, а навесні 1944-го з дітьми та майже всім складом колективу театру вирушила на Захід. «1944 року з сином Богданом і донькою Мирославою, — розповідала вона в інтерв’ю журналу «Наше життя», — та працівниками Львівського театру я виїхала до Кракова, а потім на Шлеськ до Опельн. Звідти з хором Городовенка доля загнала нас до Габльонцу, де ми працювали на фабриці. Кінець війни застав нас у Кемптені, що в Тиролі, де я дириґувала хором. Тут нав’язала контакт із чоловіком, який перебував у Канаді. Навесні 1947-го я з дітьми виїхала за океан».
До Канади Голинські летіли літаком. Зустріч із батьком була радісною та зворушливою. Михайло зі сльозами на очах обіймав своїх дітей, котрих залишив підлітками, а зустрічав дорослими людьми: Богданові на ту пору виповнився 21 рік, а Мирославі було 19. Всю дорогу від летовища до будинку Українського національного об’єднання (УНО), де вони мали розміститися, думки Галини повнилися світлими надіями. Прибувши на місце Михайло заявив, що діти будуть жити в найнятій ним кімнаті, а він із дружиною — в помешканні навпроти.
Затріпотіли серця, розгублено опустили голови додолу діти та Галина взяла себе в руки. За час перебування в таборах Німеччини бувало й важче. Жінка розпочала пошуки праці і робота знайшлася в організації УНО у Віндзорі (Онтаріо). Вже 13 листопада її було представлено культурно-освітньому комітету, з яким жінка підписала контракт на керування співочо-драматичним гуртком і хором «Сурма». Згідно з умовами, вона мала ставити одну виставу в місяць і здійснювати концертні виступи хору з нагоди важливих подій.
Уже 10 грудня 1947 року п. Голинська виступила з концертом. Наступним був вечір колядок 5 січня 1948-го. До участі у роботі в організованих нею імпрез доєдналися й її діти. Так, на «Святі вождів», що відбулося 20 червня, заключне слово мав Богдан Голинський, а Мирослава виступила як солістка. За рік вона здійснила 13 виступів хору й організувала десять вистав.
Справи культурно-освітньої роботи при УНО у Вінзорі йшли на високому рівні, тож керівництво культурно-освітнього комітету було задоволене нею, однак, виникли інші проблеми. Вступив до Торонтського університету Богдан, планувала стати співачкою Мирослава, тим більше, що Галині в Торонто запропонували керівництво змішаним українським народним хором. Тож 25 січня 1949-го Голинські виїхали до Торонто.
Уперше з хором Українського народного дому Галина виступила 18 березня 1949 року. У концерті взяли участь прибулі з Європи співачка Наталя Гриньох і композитор Юрій Фіала. Виступ відбувся в залі УНО.
Особливого успіху досяг керований п. Голинською хор у серпні 1952-го, коли здобув першу нагороду на щорічній Всеканадській міжнародній виставці в рамках фестивалю національних хорів. Особливо глядачам сподобався віночок українських пісень «Вулиця» Філарета Колесси.
Ще через два місяці Галина разом із скрипалем і дириґентом Іваном Ковалівим заснувала Український музичний інститут ім. Лисенка. Про це в часописі «Свобода» від 22 жовтня 1952 року писалося: «15 жовтня в рамцях «Рідної школи» при церкві св. Миколая в Торонто відкрито музичний інститут ім. М. Лисенка. Заняття відбувається двічі на тиждень. Учителями школи стали Іван Ковалів (скрипка й теоретичні предмети), Галина Голинська (спів), Ярослава Залуцька (ф-но), Олена Гердан-Заклинська (ритміка й танець). До школи вписалося 50 учнів».
Із 1953 року дириґентка працювала в УНО, де очолила мішаний хор «Боян». 15 листопада солісти хору взяли участь у постановці опери «Ноктюрн» Лисенка, прем’єра якої відбулася в залі УНО.
Ще через два роки п. Голинська заснувала музичну школу ім. Кошиця. З цієї нагоди в книзі «На шляху до національної єдності» зазначалося: «26 травня 1955 року відбувся річний попис учнів музичної школи ім. О. Кошиця при філії УНО. Брало в ньому участь понад 20 учнів і учениць класів фортепіано, скрипки й солоспіву. При школі є клас заавансованих учнів і серед них Соня Климець-Сахно, примадонна оперети «Гуцулка Ксеня».
Саме в її класі та під її керівництвом навчалася примадонна. Наставниця всіма силами сприяла розвитку цієї талановитої співачки, котра подавала неабиякі надії. Вона не тільки детально та дбайливо ставилася до «оздоблення» голосу співачки, але й робила для неї переклади відомих романсів, навчала теорії музики, сольфеджіо, культури співу, навіть писала свої власні пісенні тексти, серед яких були «Серенада» Шуберта, «Аве Марія» Гуно, «Збудись, дитя» Кюрана, «Ластівка» Крещендо, «Естелліта» М. Понсе та написала поетичний текст арії Ксені до оперети «Гуцулка Ксеня», музику до якого дописав автор.
Із особливим успіхом Галина Голинська здійснила постановки оперет «Гуцулка Ксеня» та «Шаріка» Ярослава Барнича. Першу з них екранізовав кінооператор і продюсер Богдан Солук. Під її мистецьким керівництвом було здійснено цілий ряд вистав, зокрема «Степовий гість», «Циганка Аза», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Лиха іскра», «Маруся Богуславка», «Ніч на Івана Купала», «Довбуш» та інші. Знали її й як акомпаніатора, котра виконувала музичний супровід Василеві Тисяку, Соні Сахно, Іраїді й Петрові Чернякам, Роксоляні Росляк, Стефанії Федчук, Андрієві Сороці, Віктору Шевелю й іншим.
Пам’ятною для українців Торонто стала святкова імпреза пам’яті Івана Франка, що відбулася 25 листопада 1956 року в найпрестижнішій і найбільшій у столиці Онтаріо залі «Одеон». Цього разу Галина Голинська дириґувала великим зведеним хором у складі 300 учасників, який урочисто виконав «Вічний революціонер» Лисенка, «Коваль» Гайворонського, а закінчив урочистим твором «Не пора, не пора» Січинського.
В останні роки життя Галина перебувала в Пансіонаті ім. І. Франка в Міссіссазі. Там і померла 10 листопада 1976-го. Службу Божу за покійною відслужили в похоронному закладі І. Неведюка. Тлінні останки покійної поховали на кладовищі Св. Володимира в Оквіллі, за 40 км від Торонто. В останню путь її проводжали син Богдан, донька Мирослава Андрушко, онуки Рома, Христя, Лариса, Ромко, шестеро правнуків, приятелі, учні, хористи хору «Боян». Прощальне слово над могилою виголосив Я. Білак, а Р. Стефанів кинув грудку з рідної землі. На останок, з додолу опущеними головами та сльозами на очах присутні слухали прощальні слова Богдана, котрий прочитав рядки власного вірша, що закінчувалися словами:
Ось і прийняла торонтська земля
Стомлене серце бабуні і мами.
Тільки прощальна пісня твоя
Ангелом смутку лишилася з нами.
А невдовзі в журналі «Наше життя» з’явилися короткі рядки некрологу, де писалося, що зі смертю Галини Голинської «в могилу зійшла людина великої музичної культури й вартісна працівниця культурно-мистецької ділянки, яка своїм талантом і працею збагатила музичне життя української діаспори в Канаді».
Тяга до музики передалася й її дітям. Задатки перспективної співачки були в Мирослави, вона брала участь у концертах УНО й навіть записала на платівку одну пісню. Довгі роки співав у хорах «Прометей» і «Боян» Богдан, котрий став ініціатором багатьох мистецьких імпрез. Власним коштом він видав батькові «Спогади» та двічі побував в Україні. Першого разу — 1990-го, в складі чоловічого хору «Бурлаки», а другого — як представник делегації благодійної організації «Діти Чорнобиля». Тоді ж Богдан Голинський побував у Дорі на місці колись побудованої батьком вілли «Мирослава» та встановив там кам’яну плиту пам’яті батька. Мирослава Андрушко співачкою так і не стала, вийшла заміж і виїхала в Маямі, де й досі проживає зі сином Романом і його сім’єю.

Анатолій Житкевич

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...