Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Jul. 18, 2018

Тризна без похорону

Автор:

|

Жовтень 26, 2011

|

Рубрика:

Тризна  без похорону

Так би можна було назвати появу книги Петра-Йосифа Потічного «Справа батька» (Анкастер. — Львів, 2011). Фундаторами книги є троє братів-близнюків Андрій, Володимир і Петро-Йосиф Потічні та їхні родини, а також Українсько-канадська фундація Тараса Шевченка. Тризна без похорону, оскільки родина знає, де похований батько, але похорону ніколи не відбулося, бо вбивці вкинули тіло разом з іншими помордованими політичними в’язнями в соляні шахти в урочищі Саліна біля Добромиля. Нині тут споруджено пам’ятник і пропам’ятний хрест, а на стор. 200 в книзі розміщено проектований меморіальний комплекс «Біль Саліни».

Тому поява книги про Петра Потічного є родинним пам’ятником батькові, дідові та прадідові. На 224 сторінках ми отримуємо надзвичайну документацію про трагедію Петра Потічного, який став жертвою совєтської окупації Західної України. Численні документи є свідченням того, як працювали державні органи безпеки (КДБ чи НКВС), як вони використовували поляків, аби звинуватити українців у націоналізмі.

Проф. Петро-Йосиф Потічний відомий у Канаді не тільки численними науковими працями, але і як невтомний трудівник, редактор і відповідальний редактор багатотомного «Літопису УПА». До надзвичайно цікавих і корисних видань належать і спогади П.-Й. Потічного My Journey (2008), які, на жаль, опубліковані лише англійською мовою. Ці спогади є оповіддю про життєву дорогу, яку довелося пройти матері з трьома дітьми. Петро-Йосиф пройшов через окуповані українські етнічні землі, через різні європейські країни, як юний боєць УПА пробрався аж до США, потім — Канади, і тут не тільки здобув освіту, але став видатним науковцем.

Книга «Справа батька» цікава й тим, що знадобилося понад 20 років у вже незалежній Україні, щоб отримати копії документів справи Петра Потічного, якого розстріляли совєтські «визволителі» в перші дні німецько-совєтської війни. У вересні 1940 року 37-річного батька трьох дітей-близнюків арештували, 22 червня 1941-го Петра Потічного розстріляли, а 1957-го — реабілітували. Смерть молодого батька в його найкращі роки була горем усієї родини, яка довго не знала, коли та як загинув Петро.

Завдяки впертій вдачі сина — дослідника та науковця — удалося не тільки розшукати справу замордованого батька, а й отримати копії документів, які є свідченням невинності Петра Потічного. Сільський учитель, котрий народився у селі Павлокомі, «прогрішився» лише тим, що належав до «Просвіти», яку совєтська влада оцінила як націоналістичну, і цього вже вистачило, щоби людину арештувати, звинуватити в антисовєтській аґітації та замордувати.

Незважаючи на те, що по батьковому боці Петро Потічний був напівпольського походження, хрещеним був у католицькому костьолі та дослужився в польському війську до звання капрала, для польських шовіністів він був зрадником. Польська влада переслідувала чоловіка після його одруження з Олександрою Федак. Петро був активним у «Просвіті» — турбувався, щоби була школа, щоби була бібліотека, про яку подбав ще його батько Йосиф. Саме активна діяльність у «Просвіті» стала причиною того, що польська влада його переслідувала — арештувала в 1938 та 1939 рр.

Українська освіта була однаково переслідувана за шовіністичної Польщі та за комуністичної московської окупації. Тому й окупаційний комуністичний режим у Західній Україні піддав репресіям саме тих, хто турбувався про освіту. Таким чином, уже в 1940 році комуністичний окупаційний режим запровадив «полювання» на людей, причетних до «Просвіти». До числа жертв потрапив Петро Потічний, «провина» якого полягала в тому, що був касиром у «Просвіті» села Павлокоми. Провадження «справи» Петра Потічного проходило винятково російською мовою, незважаючи на те, що на паперах стояла назва УРСР, що й свідчить про окупаційний режим у країні взагалі!

Отже, українська освіта була однаковою мірою переслідувана польськими шовіністами й імперськими комуністами-москалями. Тепер, коли вже знаємо, що ми, нащадки скитів — русини-українці, ґенетично ближчі до південних слов’ян — сербів, хорватів, і західних — чехів і словаків, можемо зрозуміти цю «братню опіку» окупантів! Тому стають зрозумілими намагання й нинішнього окупаційного уряду в Україні, коли найвищі державні посадовці намагаються позбавити народ власної історії, власних героїв, власної культури та мови, бо саме вони є елементами самобутности русинів-українців і позначають нас тисячолітніми ознаками.

Щойно через 70 років світ довідується про трагедію молодої сім’ї Петра Потічного, який залишив трійнят-сиріт у віці, коли вони найбільше потребували батька. Траґедія Петра Потічного є лише одною з десятків, а то й сотень тисяч, про які ми дізнаємося через сім десятиліть. А хто ще візьметься за розкриття «справи» батька, діда, прадіда, матері, бабусі, прабабусі, котрі стали жертвами кривавого режиму, який ще й досі не відійшов остаточно в минуле не тільки в Україні?

Автор книги «Справа батька» на перших 42 сторінках знайомить читача з короткою біографією свого татуся та деталями допитів і твердою позицією батька, який визнавав свою діяльність як касира в «Просвіті», але заперечував будь-яку антирадянську пропаґанду й участь у націоналістичних організаціях.

На особливу увагу заслуговує розділ «Додатки» (Документи карної справи № 50162, стор. 43—178). Висока якість друкованих документів справляє враження, що читач має справу з ориґіналами. Тут уміщено не тільки постанови на арешт, про обрання запобіжного заходу, анкети, протоколи допиту, обшуку, свідчення обвинуваченого, а й покази свідків, різні довідки, листи від організації «Меморіал» і листи від СБУ. Саме ця частина книжки П.-Й. Потічного укладена так, що матеріали самі розкривають читачеві справу пана Потічного. Їх упорядковано хронологічно, і читач може сам перечитати свідчення, які були спрямовані на те, щоби Петра Потічного певним чином звинуватити перед новими господарями. Коли придивитись ближче до документів, то стає очевидна їх актуальність нині в Україні, коли тут сидять понад 120 політичних в’язнів, якими громадськість мало цікавиться, коли «свідки» в процесі проти Юрія Луценка відмовляються свідчити, коли в українських судах обмежують захисників у виконанні їхніх законних обов’язків, коли порушуються основні права людини не тільки в судах, а й на вулиці.

У розділі «Фотоілюстрації» (стор. 179—200) уміщено світлини із життя родини Потічних. Троє братів-близнюків завдяки надзвичайним зусиллям мами Олександри виросли зі сиріт і влаштувались у житті кожен по-своєму, але батько, якого вони втратили десятилітніми підлітками, залишається їхнім символом порядности, незламности, певного характеру, найбільшим родинним пам’ятником.

Закінчується книжка «Покажчиком імен і назв» (стор. 201—207), «Списком скорочень та абревіатур» (стор. 208—210), «Списком фотоілюстрацій» (стор. 211—216), «Списком документів»

(стор. 216—221) і «Змістом» (стор. 222—224).

У час, коли в Україні демонструють перед світом свавілля судів, коли українська діаспора обурюється методами й способом провадження судів над політичними діячами, книга Петра-Йосифа Потічного «Справа батька» могла би послужити прикладом того, що справедливість хоч і з 70-річним запізненням, але таки перемагає! Звичайно, що сиротам-дітям вона вже не допоможе, але хоч онуки-правнуки знати­муть, що їхній дідо-прадідо був чесним патріотом, який став жертвою нелюдського окупаційного тоталітарного й імперського режиму.

Можна цілковито погодитися з автором книги в тому, що «тоталітаризм, як і кожна інша політична система, опирається на людей, які в різний спосіб забезпечують його розвиток та існування» (стор. 7).

Чи не нагадує нам це сьогоднішній стан в Україні, коли у Верховній Раді голосують «піаністи», коли «народні обранці» відгороджуються від народу високим залізним плотом, коли «народна» міліція йде проти народу, коли байдужість до долі сусіда, знайомого стає байдужістю до свого майбутнього?

Поява книги П.-Й. Потічного «Справа батька», її форма та система укладення є цілковитою новинкою в Україні. Можливо, вона заохотить і інших нащадків патріотів, які виростали без батька, матері й досі не знають, де та коли був страчений їхній родич.

Автор книги зазначає у вступі, що в Україні дуже повільно звільняють інформацію про минулі злодіяння над власними громадянами, але для нього це був урок для усвідомлення того, що декларації про права людини виборюються дуже важко та що їх потрібно не лише розвивати й охороняти, але й втілювати в життя.

 Йосиф Сірка

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...