Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, May. 21, 2018

Симон Вожаківський — дириґент, громадський діяч і публіцист

Автор:

|

Травень 03, 2018

|

Рубрика:

Симон Вожаківський — дириґент, громадський діяч і публіцист

«12 грудня 1971 року з ініціативи Об’єднаного комітету нью-йоркських американсько-українських організацій, Українського визвольного фронту й Асоціації діячів української культури, хорів Метрополітарної округи в залі «Фешн-інституту» Нью-Йорку відбувся концерт-маніфестація до 50-ліття трагічної смерті композитора Миколи Леонтовича.
В імпрезі взяли участь хори з Лонґ-Айленду, Ірвінґтону, Ньюарку, Перт-Амбою, Елізабет, Джерзі-сіті, Бавнд-Бруку, Нью-Йорку та Філадельфії, загалом 400 осіб. Левову частку організації цієї митецької імпрези вніс хор ім. М. Леонтовича з Ірвінґтону та його керівник Симон Вожаківський, який в газеті «Свобода» від 7 жовтня 1970-го писав: «Тут, на вільній землі Вашинґтона, ми, нeoбмежено користуючись свободою слова і друку, повинні не допустити, щоб заросла тропа до славного Миколи Леонтовича. Вважаю, що відзначаючи 1971 року свято соборності й державності, його слід пов’язати з 50-річчям від дня смерті сл. п. М. Леонтовича, укладаючи пpoгpaму з двох частин. У першій із них зберегти характер державницький, а в другій — здійснити виконання творів Леонтовича, або наповнити програму його творами, адже композитора було вбито саме в день 22 січня». У своїй статті автор закликав підтримати ідею всіх українських мистців, поетів, письменників, членів хорових колективів, громадських організацій і наукових установ.
Симон Вожаківський народився 1911-го в с. Янополі на Херсонщині в родині священика. Із чотирьох синів у сім’ї він був наймолодшим. І всі були співучими та голосистими. А щоб вони мали можливість займатися музикою, батьки купили для них фісгармонію. Згадуючи про родину уже в дорослому віці Симон писав: «Пригадується, коли мої три рідні й двоюрідні брати та сестри з’їжджалися до нас (тобто до батьків) на відпочинок, то ділилися враженнями про твори Леонтовича, які вони виконували хорами в своїх учбових закладах». Особливо запам’ятався йому вечір, коли влітку 1919-го приїхав на канікули старший брат-семінарист Микола. Він зібрав усіх біля фісгармонії, посадив біля себе восьмирічного Симона й узявся грати та співати «Щедрика», після чого — розставив усіх по партіях і пісня задзвеніла на всю силу. «Цікаво, що й на батька вплинув «Щедрик», — згадував маестро, — бо також включився до співу, хоч у приватному житті ніколи не співав світських пісень, а лише церковні, релігійні».
Настав 1926 рік. Більшовицька влада розпочала відкриту боротьбу зі служителями Церкви. Тож батьки вирішили відправити Симона до сина Миколи в Вінницю. Якось під час репетиції учнівського хору, де він навчався, вчитель розповів хористам, що Микола Леонтович загинув від кулі червоноармійця. І треба ж було Симону крикнути: «Я б цього червоноармійця убив би!». Ці слова йому нагадали 1929-го та вигнали зі школи, а вчителя заарештували. Та того ж року хлопцеві якимось чином вдалося вступити до Харківського інституту соціального виховання, де функціонували чотири відділення й зокрема факультет комдитруху. Тут, крім предметів організації культурно-масової роботи, навчали музики та керівництва хорами.
Додому на Херсонщину хлопець навідувався рідко, бо коли мав вільний час, то заробляв собі на життя фізичною працею. Знав, що батькам живеться важко, але допомогти нічим не міг. Так було аж до закінчення інституту. А коли 1933-го отримав диплом про вищу освіту, негайно рушив у дорогу. Їхав і думав, що як приїде в село, то буде працювати там у школі, організує хоровий колектив. Але те, що побачив, залишилося біллю на все життя. Значно пізніше в своїй статті «Чи можна забути Москві?», опублікованій в газеті «Гомін України» від 29 червня 1983 року, Вожаківський писав: «Приїхав я у своє село Янопіль і зайшов до сусіда Петра Жабокрицького, який сидів під своєю хатою. Він мене впізнав і, ледве підіймаючи руки, показував піти в хату, промовляючи смертельним голосом: «Хліба, хліба, їсти, їс…» і навіки замовк. Я зайшов до хати. На печі лежала Петрова дружина в напівподертій одежі, а дитина, пару місяців від роду, тримала в роті мамину грудь. Вони були обоє мертві. Я з жахом побіг до канцелярії колгоспу, де мені сказали: «То не ваша справа. Ми знаємо самі, що робити».
І вже наступного ранку Симон попрощався з батьками та виїхав із села. Працював у школах на Катеринославщині, Черкащині, Кіровоградщині, керував хорами, вивчав переважно народні пісні та твори релігійної музики, за його переслідували чекісти. Але вижив, чого не скажеш про його братів, хорових дириґентів Олександра й Миколу, котрих 1937-го чекісти розстріляли. Того ж року розстріляли й батька, о. Петра.
На початку Другої світової війни на Кіровоградщину стали прибувати похідні групи ОУН. Однією з них керувала Уляна Целевич, котра зуміла пробудити в Симона революційно-визвольний дух українського патріота. Невдовзі за його допомогою на Херсонщині було створено загін УПА, що здійснював диверсійну боротьбу як проти німецьких окупантів, так і більшовицьких посіпак.
У серпні 1943 року Вожаківський виїхав на Галичину, а звідти до Німеччини, де після війни перебував у таборі переміщених осіб і був одним із співорганізаторів відновленої на чужині Спілки української молоді (СУМ), а 1949-го еміґрував до США, оселився в Ірвінґтоні, а 1961 року переселився до Ньюарку.
На американській землі проявив себе на посаді заступника голови правління в час І-го та ІІ-го конґресів СУМ, а 1952-го його обрали головою головного товариського суду СУМ. Того ж року він видав «Правильник для юнацтва СУМ Америки». Та які б обов’язки не доводилося виконувати, йому все хотілося мати справу для душі, якою була музика та пісня. За першої же нагоди Симон приступив до керівництва церковним хором церкви св. Трійці в Ірвінґтоні та заснував громадський хор ім. М. Леонтовича. Тут уже йому ніхто не вказував, що співати, де співати та якого напрямку дотримуватися. Сотні концертів відбулися в Ірвінґтоні, Ньюарку та ближніх до них міст за участю його хору ім. М. Леонтовича.
Але був у чоловіка ще й хист до публіцистики. Першою в його доробку з’явилася історико-дослідницька праця «Д. С. Бортнянський — український композитор». 1982 року в Нью-Йорку було видано науково популярний збірник «Микола Леонтович: на пошану великого українського композитора», що вмістив 14 науково-дослідницьких статей.
У своїх статтях дириґент протестував проти заміни текстів творів «Льодолом» і «Літні тони» авторства Григорія Чупринки текстами Вадима Сосюри. «Ми мусимо сказати правду цілому світові, — писав Вожаківський, — щоби не допусти спотворення надбань нашого композитора. Микола Леонтович відмінний від усіх інших композиторів своєю ориґінальною індивідуальністю. В його oпpaцюванні мальовнича колоритність національної пісні дає глибоко відчути внутрішній зміст мелодії, який у інших композиторів не завжди зрозумілий». Виступав мистець і проти замовчування більшовицькою владою творів композитора церковного змісту, а найперше — «Літургії св. Івана Золотоустого», вперше виконаної 12 травня 1919-го в залі катедри св. Миколая в Києві.
Гострій критиці піддав дириґент нові видання, а найперше книгу «М. Д. Леонтович: малюнки з життя» Василя Дяченка, де були перекручені події, явища, факти з біографії композитора та вперто стверджувалося, що Леонтович зростав на комуністично-революційному ґрунті. Словом, у цій книзі все поставлено догори цапки, щоб применшити саму суть величі нашого національного генія.
Вожаківський — автор статті «Українські композитори переслідувані Москвою» (1982) та збірника «Пісні та романси на тексти українських поетів (1988). Він дописував до газет «Свобода», «Шлях перемоги», «Національна трибуна», журналу «Вісник». За його головування в СУМА почалося видання журналу «Крила», згодом реформованого в «Крилаті».
У статті «Московія — винищувач української музичної культури» Симон ганьбив посадових осіб, котрі допомагали Москві нищити українську культуру й історію. Чого могла навчити молодь пісня зі словами «Україна — сестра, і сестра Білорусь вільним плином Дніпра возвеличують Русь». «За що вони возвеличують Русь? — питав автор. — За знищення українських церков, чи розстріли мільйонів трударів землі?».
1978 року підчас ХІ конґресу СУМ у Нью-Йорку Симону Вожаківському надали звання почесного члена цієї організації. Він — автор кількох музичних композицій і маршів для молоді. До останніх днів життя маестро очолював комісію у справах культури та науки Українського комітету Америки. Помер Симон Вожаківський 6 червня 1984 року в Ірвінґтоні (штат Нью-Джерзі). Похований в українському Мавзолеї-пантеоні у Вашинґтоні. Симон Вожаківський був великим патріотом України, вірним сином свого народу, захисником його мистецьких надбань, провісником і вихователем молоді на засадах української музики та пісні.

Анатолій Житкевич

About Author

Meest-Online

Loading...