Новини для українців всього свту

Monday, Jul. 13, 2020

Святослав Гординський мав рацію

Автор:

|

Червень 03, 2020

|

Рубрика:

Святослав Гординський мав рацію
Святослав Гординський

50 літ тому, Святослав Гординський (1906-1993), поет, перекладач, маляр, іконописець і мистецтвознавець, у своїй довідці «Про одну історію російського мистецтва» для часопису «Терем» писав: «Одночасно малярі з України внесли західні елементи в російське малярство: Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський, Антін Лосенко, перший президент імперіяльної Академії мистецтв у Петербурзі (в книзі цього не згадано. — Авт.). В цьому періоді російська національна енергія була скерована на територіяльні здобутки й експансію імперії, тож російських мистців і архітектів було обмаль. У висліді, російське мистецтво було творене українцями, німцями, французами, італійцями й англійцями».
Висловивши таку думку, він виявив слушність, бо мав на ці твердження обґрунтовані підстави. Свідчать про тих неросійських мистців багато, пребагато прикладів, які мені вдалося знайти. Чесності та порядності у Росії щодо осіб неросійської національності, завжди бракувало. Як держава неслов’ян, вона з давніх-давен привласнювала та підпорядковувала, а то й крала не лише українських велетнів у медицині, чи музиці, а в представників образотворчого мистецтва, скульптури й архітектури.
Відомий російський мовознавець Микола Трубецькой (1890-1938), не вагаючись стверджував: «Культура з часів Петра І в Росії є органічним продовженням не московської, а української культури, яка мала в собі європейські елементи. Українізація московської духовної культури відбулася на межі XVII та XVIII ст. Російський народ перетворювався на мавпу, яка безперервно наслідувала все інше».
Росія пишається Максимом Березовським (1745-1777) — видатним українським композитором як російським генієм, котрого через гарний голос 13-річним заманили до Петербурзької придворної капели, згодом, через його українство, прирекли на злидні та довели до відчаю покінчити життя самогубством. На цьому прикладі можна сказати про те, що будь-яку музику в Росії переслідували як «бісівську спокусу, котра відволікає людей від віри».
Іван Тургенєв (1818-1883), російський письменник, також твердив: «Багато чого до Росії приповзло зі Сходу, а ще більше ми перетягнули зі Заходу, то чого ж говоримо про російське самостійне мистецтво?». Це й справді так, бо сам московський Кремль будували італійські архітектори Аристотель Фіораванті з міста Болонья, Марко Руффо, П’єтро Антоніо Соларі, Алевіз Фрязін і Бон Фрязін. Будувати його почали російські майстри Кривцов і Мишкін, але перші кремлівські споруди завалилися навіть без землетрусу. Красну площу, розташовану біля Кремля спершу як торгову, змінили за проєктом О. Бове, аж ніяк не московита.
Одного з основних представників архітектури в Росії — Варфоломія Растреллі (Бартоломео Франческо, 1700-1771), народженого в Парижі італійського походження — вважають російським архітектором. Він перебудував і прикрасив Великий палац у Петерґофі, перебудував Єкатерининський палац, збудував Смольний монастир, Зимовий і Строґанов палаци в Петербурзі й інші павільйони поза містом, а також так зване Царське село як резиденцію для дружини Петра І Катерини І. Зовсім не російської національності в Росії були й І. Герберґ, Ф. Шехтель, В. Гельфрейх, І. Бланк, Ж. Делабарт, А. Шлутер, А. Лангман та інші. За їхніми проєктами будували московські башти, мости, вокзали, будівлі для музеїв і житлових кварталів тощо.
6 серпня 1717-го на березі ріки Нева розпочали будівництво катедри св. Ісаака за проєктом Йоганна Матарнові, другої з черги, вже кам’яної, бо перша, дерев’яна, збудована 1710 року, не встояла. Але й ця згоріла 1763-го. Через п’ять років розпочалося будівництво нової катедри за наказом Катерини ІІ, яку присвятили пам’яті царя Петра І за проєктом Антоніо Рінальді. Однак, і цей задум вповні завершити не вдалося, бо вимагав величезних витрат. Довести будівництво катедри до кінця доручили Вінчензу Бренна, й двері її відчинили 1802 року. Але й цей храм простояв лише сім літ. За його перебудову піднявся інженер Антоніо Бентакур, котрий зайнявся пошуками найкращих архітекторів. З Франції він запросив Авґуста Монферрана (1786-1858). Улітку 1816-го той прибув до Петербурґ, де два роки працював над різними проєктами, а головно — над рисунками для катедри св. Ісаака. Будівництво тривало чотири десятиліття, над оздобленням храму працювали Карл фон Нефф, Лео фон Клензе, Лорензо Ґіберті, Макс Емануель Айнміллер, Чарльз де Стеубен, Цезаре Мусеїні та Йосиф Герман, серед них були майстри скульптори, малярі та майстри по мозаїках і рельєфних роботах. У тому ж Петербурзі, заснованому царем Петром І 1703 року, працювали Доменіко Треззіні, Джованні Маріо Фонтана, Джіакомо Кваренґі, Йоган Брауштейн, Авґуст Бетгенкорт, Карл Оперман, Ґотфрід Шейдел, Леон Карбоньєр, Ґабріель Ламе, Антуан Модюп, Філіп Лемер, Джін-Батісте Валлін де ля Мотге, А. Парланд і П’єр Клапейрон. Не потрібно підказувати, якої національності вони були, бо спровадили їх усіх до Росії з-за кордону. З-поміж них треба вирізнити Карла Россі (1775-1849), чия мати була італійською балериною. Його вважають автором величезного Михайлівського двірця в Петербурзі та площі навколо нього, який зараз вважають Російським державним музеєм, збудованим у 1819- 1825 рр. У 1820-х і 1830-х К. Россі працював над реалізацією своїх проєктів для обширного ансамблю Олександрійського театру з пишною аркою перед ним, для Державного історичного музею, «Військового музею-галереї 1812 р.» та ряду інших будинків у Петербурзі.
У жовтні 1962-го в Москві офіційно відкрили музей, присвячений «Бородінській битві 1812 р.». До його приміщення потрапила панорамна картина художника-баталіста Франца Рубо, народженого 1856 року в Одесі в сім’ї французьких поселенців під назвою «Бородіно», намальована на початку ХХ ст., а також картини П. Баджетті «Перехід через Неман», П. фон Гессе «Битва біля Валутиної гори», А. Венхадзе «Смертельне поранення генерала Багратіона на Бородінськім полі», А. Дезарно «Переслідування козаками відступаючих французів», Д. Доу «Герой війни 1812 р. Денис Давидов». Уж згадані художники, певна річ, також не російської національності.
Не буде зайвим згадати, що Вільґельма Кюхельбекера зарахували до списку російських поетів, як і Миколу Гербеля, а Ґеорґа-Вільґельма Тімма, за походженням латиша, — до російських художників, Ґеорґа-Вільґельма Ріхмана, народженого в Естонії, — до російських фізиків, Карла Бера, також народженого в Естонії, — до російських антропологів і географів та Крістіана Ґольдбаха, німця за походженням, — до російських фізиків. Скульптора А. Кампіоні, автора пам’ятника царю Петру І в саду міста Переславль (1852), Отто Коцебу, відомого мореплавця, Кюй Цезаря, чий батько був французом, а матір — литовкою, Лева Лаґоріо, Є. Лансере та його сина Є. Є. Лансере, Германа Лароша, Генріха Леєра, Жанну Лабурб, Мартина Лядова (справжнє прізвище Мандельштам), Ісаака Левітана, Франца Лефорта, Емілія Ленца, Петра Лесґафта, Вітуса Берінґа та багатьох інших визначних особистостей Росія залучила до списку російських і надала їм російську ідентичність.
Ці приклади явно свідчать про тенденцію Росії привласнювати собі різних знаменитих осіб, не народжених росіянами. Вказує і те, що в лоні одного і того ж самого російського народу та його держави, опинилися вони вкраденими і воз’єднаними для збагачення російської культури і науки, щоб Московія таким чином змогла називатися Російською імперією. Навіть її експансія як азійської Орди на українські території, землі Кавказу, Швеції й інших держав, чиї війська всяких «грабували все аж до цвяхів у дверях», вказує на те саме.
Як відомо, літературна творчість москалів у XIV і XV ст. стояла нижче від літератури Києва XII ст. Чужинці зробили московську літературу вищою, яка поєднувала Московію зі Заходом. Але щоб вона насправді була вищою, їй довелося підпорядковувати різних іноземних вчених, аби наповнити ними вакуум справжніх російських. Присвоїли як піонера свого друкарського мистецтва в Москві В. Гатона, данської національності, потім самі ж його втопили в річці Москва, а привезене ним друкарське приладдя спалили. З другого, русина Івана Федоровича (бл. 1510-1583), також відомого книгодрукаря зробили росіянина, назвавши його «Фйодоровим». Варто ще й нагадати про Феофана Прокоповича (1681-1736), народженого в Києві, студента Києво-Могилянської Академії, котрого визнано як російського церковного діяча, сподвижника царя Петра І, як і Лаврентія Горку (1671-1737), народженого у Львові церковного діяча, вченого та письменника в XVIII ст. На завершення можна заявити, що сотні інших, якщо не тисячі, неетнічних росіян оголосили російських, бо Росія потребувала їх, імпортувала та поріднила, й досі ними хизується як «своїми».

Павло Лопата

About Author

Meest-Online