Новини для українців всього свту

Thursday, Oct. 22, 2020

Сторінки з історії всесвітньо відомого романсу

Автор:

|

Квітень 18, 2013

|

Рубрика:

Сторінки з історії всесвітньо відомого романсу

У пісень, як і в людей, – свої долі. Деякі з них з’являються й тут же зникають, інші – ще довго не сходять зі сцени, звучать у програмах радіо й з екранів телевізорів, а найулюбленіші стають народними піснями. У чому ж криється їхній успіх? Залежить це від тексту пісні або від мелодії, чи, можливо, вирішальну роль відіграє актуальність теми та потреби часу? Мабуть, усе це разом є вагомим і потрібним. Однак коли в тексті вірша йдеться про щось лагідне, задушевне, хвилююче, то він раніше чи пізніше стане піснею. Так було й із відомим романсом «Не питай, чого в мене заплакані очі» Івана Огієнка — історика, поета, людини енциклопедичних знань, титанічної працьовитості й відданого патріота України.

Це був один із перших віршів молодого поета, навіяний юнацькою романтикою. Уперше його було опублікованому в київській газеті «Громадська думка» 1906 року. І були там такі слова:
Не питай, чого в мене заплакані очі,
Чого завше втікаю я в гай
Та блукаю по темних лісах до півночі,
Не питай, не питай, не питай.
Було в цих рядках стільки душевної теплоти й інтимної лірики, що стали вони народною піснею. Власне, до народного варіанту пісні ввійшла тільки ця перша строфа вірша, хоч кожна із чотирьох, написаних автором, заслуговувала на те, аби їх заспівали.
Тепер важко сказати, чому саме так сталося, але в літературі є чимало випадків, коли наслідок результаті народних переробок літературного твору оригінальний текст або доповнюється новими строфами, або ж із часом віддаляється від авторського. Так трапилося з віршем Т. Шевченка «Нащо мені чорні брови», у якого, коли він став піснею, з’явилося нове закінчення. Подібне спостерігається й у текстах віршів Г. Сковороди, С. Руданського, М. Старицького, прикладом цього є відомі пісні «Стоїть гора високая» Леоніда Глібова, «Сонце низенько» Івана Котляревського чи «Чорнії брови, карії очі» Костянтина Думитрашка.
Ще більшим свідченням таких змін є варіант популярної зараз пісні «Час рікою пливе», де одночасно використано тексти Івана Франка та Богдана Лепкого. Небажаним є й явище, яке сталося з знаменитою піснею-танго «Гуцулка Ксеня», яка має два різних варіанти текстів. Один із них створений автором музики композитором Ярославом Барничем, цей текст добре відомий в українській діаспорі, а другий, допрацьований і більше знаний в Україні, був створений самодіяльним композитором зі Стрийщини Романом Савицьким. Це призвело до того, що зараз виконавці співають варіант Савицького, зазначаючи автором тексту й музики Ярослава Барнича.
Та все ж при порівнянні слів вірша й пісні «Не питай, чого в мене заплакані очі» виникає цілком закономірне запитання: як могло статися, що вони не збігаються? Зрозуміло, що потреби в переробці чи доповненні тексту були викликані самою його будовою, де починаючи від другої строфи автор припустився зміни розміру та ритміки. Так, уже в другій стрічці куплету замість восьми складів є дев’ять, а в третій замість 13 — лише сім. Ось авторський текст:
Не питай!.. Хоч і палко тебе я кохаю
І довіку кохатиму, миле дитя.
Тільки рідному краю
Я віддам своє вільне життя.
Але, замість того, щоби шукати доповнення тексту для вирівнювання ритмічності, невдоволені виконавці пішли шляхом створення зовсім іншого варіанту, далекого від оригіналу:
Не питай, чого в’яну і сохну, як квітка,
Бо так щиро кохаю тебе.
Ти покинув мене, сиротину,
На посміх, поговір для людей.
Так же було замінено й третій, останній, куплет пісні, де замість авторського тексту виник такий варіант:
Не питай, бо нічого тобі не скажу я, —
Бачив ти мої сльози і сум,
А нещирі слова та байдужі
Не розвіють тяжких моїх дум.
Тут перемогло явище фольклоризації твору, яке в процесі усного побутування суттєво відійшло від першоджерела та зазнало невиправданих змін. У такому випадку багато залежало від географії поширення пісні та характеру її виконавців. Так, у різних місцевостях України, а особливо – на Поліссі та в Галичині, стали народжуватися свої варіанти пісні. Зупинити це було неможливо. І як добре, що це не вплинуло на творчість Івана Огієнка як поета, а згодом — ученого, педагога, державного, громадського діяча, мовознавця, літературознавця, перекладача, редактора та видавця, ректора університету в Кам’янці-Подільському та міністра освіти за часів «Директорії», а в останні роки життя – ще й православного митрополита. Навіть тепер важко сказати, у якій із цих сфер він залишив найпомітніший слід.
І все ж таки віршеві Огієнка «Не питай, чому в мене заплакані очі» надзвичайно пощастило. Його, як народну пісню, неодноразово вміщували в різноманітних збірниках народної творчості, що періодично виходили в українських радянських видавництвах, які в примітках, звісно ж, подавали за безіменний. Як вірш його опубліковували у збірках «Старовинні українські народні пісні та романси» (Київ, 1959) й «Українські народні романси» (Київ, 1961), «Пісні літературного походження» (1978) і включали до серії збірок «Українська народна творчість», яку впродовж низки років випускав Інститут етнографії та фольклору імені М. Рильського спільно з видавництвом «Наукова думка».
Один із варіантів пісні «Не питай, чому в мене заплакані очі» було надруковано у збірці «Пісні Тернопільщини» Степаном Стельмащуком і Петром Медведиком. Що ж до творчості Івана Огієнка, то варто нагадати, що він залишив після себе величезну наукову й художню спадщину, про яку пересічний читач в Україні майже нічого не знає. Не досліджено цей пласт творчості й літературознавцями. А він, безперечно, – цікавий, самобутній і різнобічний.
У незалежній Україні вийшло кілька його праць, але все-таки про нього, як про непересічну особистість, і досі відомо дуже мало. Важливо зазначити, що його антологію «Українська муза» було перевидано 30-тисячним накладом лише 1993 року в київському видавництві «Обереги» разом із ґрунтовним науковим коментарем Федора Погребенника.
Окрім «Громадської думки» й «Української музи» поетичні твори Івана Огієнка публікувалися в періодичному україномовному виданні «Нова громада», у поетичних збірках «Терновий вінок» і «Розвага». Під деякими віршами стоїть його літературний псевдонім «Іван Рулька».
Додамо, що Іван Огієнко залишив по собі величезну наукову та художню спадщину, про яку пересічний читач в Україні мало поінформований. Лише за десять перших років перебування Огієнка в Канаді у відновленому виданні «Нашої культури» вийшло 29 його праць. Серед них – «Історія української літературної мови», «Українська церква за час Богдана Хмельницького», «Іконоборство». До фундаментальних досліджень його робіт слід додати й серію життєписів про видатних діячів українського православ’я та цикл філософських містерій і поетичних легенд на релігійну тематику та драматичних творів. Словом, трапилося так, що за межами України про нього знали набагато більше, ніж у рідному краї.
Отже, той, хто був із народом, хто дихав із ним одним повітрям в унісон, — із народом буде навічно, але на жаль, і Іван Огієнко все ще не повною мірою посів належне йому місце в пантеоні національної слави. Радянська бюрократія зробила все, аби скомпрометувати його славне ім’я, а нинішній владі він усе ще ні до смаку, ні до часу.
Уперше в радянські часи пісню «Не питай, чому в мене заплакані очі» з нотами було вміщено в другому томі видання «Українські народні пісні», підготовленому до друку Інститутом мистецтвознавства, фольклору й етнографії АН УРСР і опублікованому 1955 року видавництвом «Мистецтво». На жаль, упорядники цього видання З. Василенко та М. Гордійчук не вказали ні автора пісні, ні першоджерела, звідки її було взято.
В українського народу є немало пісень-романсів, які здобули загальне визнання. Зокрема, це – «Дивлюсь я на небо» Владислава Заремби, «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна» Михайла Старицького, уже згадана «Гуцулка Ксеня» й «Ох, соловію» Ярослава Барнича, «Червоні маки» Івана Недільського, «Марічка» (слова Михайла Ткача, музика Степана Сабадаша), «Солов’їний романс» Анатолія Кос-Анатольського, «Намалюй мені ніч» Мирослава Скорика, «Я знов тобі» на слова Ганни Чубач і «Хтось не прийшов в вечірній час» (слова Олександра Олеся) Богдана Весоловського, низка творів Степана Гумініловича тощо.
Варто зауважити, що останніми десятиліттями відбувається ренесанс сучасного українського романсу, а з ним оживає й діамант Івана Огієнка, який і тепер так чудово виконують в Україні Марія Стефюк, Христина Вівчар, Ольга Чубарева, Олег Скрипка, гурт «Океан Ельзи», дует у складі Ірини Семененко й Ангеліни Швачки та піаніст Костянтин Віленський. Звучить він і в кінофільмі «Гроза над полями» (режисер Ю. Лисенко). Полюбляє співати його й студентська молодь.
Так склалася доля одного з ранніх юнацьких віршів Івана Огієнка, що протягом більш ніж 70 років диктатури пролетаріату він побутував у народі як «пісня літературного походження невідомого автора».
Іван Огієнко (митрополит Іларіон) помер 29 березня 1972-го, на 91-му році життя, і похований на кладовищі Ґлен-Іден у Вінніпезі. До речі, коли його ховали, то вкинули в могилу грудочку землі з рідного Брусилова та не забули заспівати рядки з його поезії, які дали початок народженню безсмертної пісні. І тепер, коли ми чуємо в концертних залах, в ефірі радіо й телебачення його «Не питай, чого в мене заплакані очі», то знову й знову слова та чудова мелодія пісні проникають нам у душу й торкаються найпотаємніших струн нашого серця.

Анатолій Житкевич

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply