Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Nov. 20, 2017

Степан Гіга: «Хоча найбільший заробіток дають вибори, я не беру участі у передвиборних турах»

Автор:

|

Травень 31, 2012

|

Рубрика:

Степан Гіга:  «Хоча найбільший заробіток дають вибори, я не беру участі  у передвиборних турах»

Про справжніх зірок і «одноденок», про нелегкий хліб співака та дітей, які обрали шлях батька, — розмова зі Степаном Гігою, співаком і композитором.

«Моїм дітям іще важче, ніж іншим»

— Які ваші останні здобутки?

— На Першому національному телеканалі я зняв свій сольний ювілейний концерт — повнометражне півторагодинне шоу. Планується кілька повторів цього дійства. Триває мій всеукраїнський гастрольний тур, організований на підтримку альбому «Усі гіти Степана Гіги». У січні ц. р. вийшов іще один новий диск — «Я прийшов у цей світ любити». Також виходять альбоми мого сина Степана Гіги-молодшого «Два крила» й доньки Квітослави Гіги — «Квітка-леґенда».

— Із якого міста розпочався ваш тур?

— З Івано-Франківської області. Протягом року в межах туру відбудеться понад сто концертів, заключний буде в Палаці «Україна» в Києві.

— Ви згадали своїх дітей. Стало традицією, що діти співаків, акторів ідуть дорогою батьків: сини Назарія Яремчука, Павла Дворського… Чи нащадкам митців іти шляхом батьків легше, чи, навпаки, важче, бо, як уважають, батько «проштовхує»?

— Моїм дітям іще важче, ніж іншим, тому що їх — двоє. Кожен має свою програму, інколи вони працюють у концертах зі мною. Проте якщо в ефір потрапляє Степан, то там уже не буде Квітослави, чи навпаки. Тому що це — нескромно й неетично. До прикладу, іде запис програми Михайла Поплавського «Наша пісня» — в одній програмі Степан і Квітослава виступати не можуть. Іноді відмовляюся від ефірів на їхню користь.

Квітослава виросла на сцені — від двох років їздила зі мною на гастролі. І Степан, щойно навчився ходити, подорожував зі мною. Їх не було з ким залишити. Бувало, Степан засинав під час концерту прямо під колонкою. Коли синові було чотири роки, купив йому пластмасову гітару. Він виходив зі мною на сцену й співав цілий концерт. Зараз уже онук Даніель, син Квітослави, починає співати. Мені вже стає страшно, тому що це — нелегкий хліб. Аби мистецтвом заробити на шматок хліба, потрібно багато працювати. Треба все життя трудитися над тим, щоби тебе люди поважали й любили, щоб ішли на твої концерти.

У нашій державі важко займатися мистецькою професією. Особливо молодим артистам складно пробитися в теле- та радіоефір. З’явилося багато проектів, які знаходять самобутніх виконавців, — «Х-фактор», «Голос країни»…

— Власне, кілька слів про ці проекти. Деякі молоді виконавці стають популярними й «тримаються на плаву», але є такі, яких називають зірками-одноденками…

— Проблема — у них самих. Вони відчули, що таке слава, і вирішили, що вже все зробили для того, аби бути популярними. Ні! Потрібно все життя гарувати. Я вже багато років на сцені й знаю: якщо збираюся раз на рік приїхати до Львова з концертом, то зобов’язаний львівським глядачам кожного разу привозити нові пісні, крім старих шлягерів. У цьому й полягає творчість артиста: непросто піднятися на певний рівень, але ще важче на тому рівні втриматися.

Повернення укра­їнців буде нескоро

— Ваші діти мають професійну музичну освіту?

— Квітослава має дві професійні освіти — музичне училище й Інститут культури та мистецтв. Степан зараз навчається в Івано-Франківську — у Прикарпатському університеті, на денному стаціонарі, а заочно — на юридичному відділенні в тому ж виші. Обоє закінчили музичну школу: донька — за класом фортепіано, син — за класом скрипки. Степан свою першу пісню записав у шість років, другу, яку я йому написав, — у сім, це — «Я встигаю бути всюди». У вісім переміг на дитячому проекті «Крок до зірок», потім став переможцем на Всесвітньому конкурсі й отримав титул «Юний містер світу».

У Квітослави — десятирічний стаж співачки. Їй цього року виповниться тридцять, Степанові — дев’ятнадцять. Я попере­джав їх, що кар’єра співака — важка стежка, умовляв зайнятися чимось іншим. Коли у Квітослави на очах з’явилися сльози й вона сказала: «Тату, тобі колись не забороняли стати співаком, чому ти нам забороняєш?» — відступив. Подумав: мені теж нелегко було. Сказав дітям: «Якщо вже обрали цей шлях, треба йти до кінця».

Степан добре грає у футбол, капітан ужгородської команди з баскетболу. Я йому кажу: «Якщо ти обрав професію футболіста, то повинен грати не за мішок цукру в якомусь селі, а за високий гонорар у столиці. Ким би не став, маєш так робити свою справу, щоби до тебе черга вишикувалася».

— Чимало висококласних спеціалістів покидає Україну, виїжджаючи в пошуках заробітків за кордон. Ви часто буваєте в Європі, Америці, даєте концерти для українців, які там живуть…

— Хотів би, щоб у Італію, Іспанію чи на Канари приїжджали не ті українці, які крутяться в серйозному бізнесі, а звичайні люди з України. Щоби вони приїжджали відпочивати зі своїми родинами. А італійці їздили в Україну заробляти. Не може тривати до безконечності так, як є, що наші вічно будуть розсіяними по світу. Вони звикли працювати, утримувати родини за будь-яких умов. Українцям слід ставити пам’ятники! Непросто кинути дітей, бачити своїх найдорожчих раз на кілька років. Молоді одружуються для того, аби бути разом, а не для того, щоби їхні діти росли без батьків. Я написав пісню «Троянди для тебе» — це пісня про імміґрантів. Усім, хто підходив до мене під час концерту, бажав: заробіть побільше грошей і повертайтеся додому.

— Чи політична ситуація в Україні сприятиме поверненню українців на Батьківщину?

— Я — не політик, не люблю розмовляти на ці теми. Хоча багато артистів в Україні займається цією справою. Мусимо виховувати дітей через мистецтво, через наші пісні прив’язувати молодь до свого краю. А давати оцінку політиці я не маю права. Але повернення українців буде нескоро. Хоча хотілося б… З іншого боку, зараз — період становлення держави. Після того, як колишній лад упав, неможливо миттєво зібрати все докупи, зробити так, аби всі були задоволені.

Державі потрібна «московія»

— Маєте життєве кредо?

— Як артист, я не маю права дурити людей, зловживати їхньою повагою. Скористатися довірою, щоби заробити гроші, — найнижче, що може бути. Тому не беру участі в жодному турі передвиборної кампанії. Хоча найбільший заробіток дають вибори. Хтось має займатися бізнесом, хтось — шоу-бізнесом, хтось повинен брати участь у проекті «Танці із зірками», а хтось — просто співати.

На кожному концерті згадую імена побратимів, колеґ, яких уже немає. Вони робили українське мистецтво. Ніхто про них зараз не пам’ятає. Маємо тільки великий шоу-бізнес, «малолєток», «звьозд». У нас на чолі не було намальованих зірок. Починали в цій державі робити щось, коли багато хто не хотів, щоб ми це робили. Іван Попович, Василь Зінкевич, Софія Ротару, Назарій Яремчук, Іво Бобул — люди, які вміли співати й робили це з усією щирістю.

Не шкодую, що поклав своє життя заради українського мистецтва. Тішуся з людської подяки, коли виходжу на сцену. Як співав «Яворину» й зала вставала, то знав: вона не для мене це робила, а для Назарія Яремчука, Івана Мацялка, Раїси Кириченко, Володимира Івасюка, Івана Миколайчука — тих митців, які піднімали українську культуру. Колись Ада Роговцева сказала в ефірі програми Гордона: «У цій державі для того, аби тебе визнали, потрібно спочатку померти». Чи потрібно тепер Миколайчуку, щоб його іменем назвали вулицю у Львові? Це потрібно нашій державі, історії, дітям, але коли він хворий у злиднях помирав — це не було потрібно нікому. Хто такий я, Степан Гіга, зі своєю «Явориною» — проти «Черемшини», яку весь світ співає? Та ніхто не знає, що в неї є автор. Бо державі це не потрібно. Їй потрібна «московія» на всіх каналах.

— Ви не вірите, що це може змінитися?

— Якби не мав віри, уже давно співав би російською й мав серйозні гроші, що мені не раз пропонували. Може, я — ідіот, але є ще таке поняття, як душа. Хіба мало наших українських артистів у Москві співає? Але чи багато наших дітей і внуків може наспівати українських пісень? Степан Гіга, Іво Бобул, Павло Зібров, Алла Кудлай на радіо й телебаченні нікому не потрібні. До нас люди ходили та ходять на концерти, а на радіо вважається, що ми — «неформат». Та ніхто не може пояснити, що таке «формат».

Розмовляла

Людмила Пуляєва, «Високий Замок»

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...