Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, Dec. 10, 2018

Як Москва й досі приховує свою неканонічність

Автор:

|

Листопад 21, 2018

|

Рубрика:

Як Москва й досі приховує свою неканонічність

Борис Годунов

Аби збагнути, чому московська Церква так активно не хоче допустити відновлення автокефалії в Україні, варто ознайомитися з її набуттям автокефалії. Зрозуміти можна московитів, якщо приглянутися до того, що вони вже століттями привласнюють собі не лише церковну історію України, але й історію української нації.
Свою історію Російська православна церква (РПЦ) виводила від хрещення Київської Русі в Х ст., незважаючи на те, що її існування починається лише після нападу монголів на Київ 1240-го, коли загинув київський митрополит Іосиф, а 1299 року місто втратило своє політичне значення. Митрополит Максим переніс резиденцію на північ, у місто Владимир, ближче до володарів Золотої Орди, але, як і раніше, митрополити називали себе київськими.
Наступні митрополити перебували вже в Москві, яка стала центром збору данини в ординському улусі. Київська митрополія залишалася в юрисдикції Константинопольського патріарха. Відокремлення Московської митрополії від Київської й її фактична автокефалія були самостійно довершені 15 грудня 1448 року шляхом поставлення Собором єпископів Великого князівства Московського єпископа Рязанського Іони «митрополитом Київським» (а фактично — Московським). Цей акт відбувся без благословення Константинопольського патріарха та визначається як розкол Київської митрополії. Десятьма роками пізніше московський Собор виразно маніфестував відрив РПЦ від Києва. Це було виявом довгого існування двох окремих східнослов’янських церков-митрополій: Київської (українсько-білоруської) і Московської (російської). Наступник Іони Теодосій вже називався митрополитом Московським (а не Київським) і всієї Русі.
Порвавши зв’язок з центрами східного християнства московська Церква щораз більше ставала знаряддям державної влади та не мала євхаристійного єднання з усім православним світом і 141 рік перебувала в схизмі. 1467-го Константинопольський патріарх спеціальною грамотою оголошує митрополита Теодосія в Москві розкольником.
Наприкінці XV ст., коли Москва частково звільнилася від підлеглості Золотій Орді, створюється концепція, що Москва — спадкоємець давнього та нового Риму — Царгороду й охоронець чистоти православ’я. Цьому сприяли також занепад Константинополя 1453 року, а ще перед тим — спроба поєднання Східних і Західних церков (Флорентійська унія 1439-го), коли в Москві не прийняли прихильника унії, Київського митрополита Ісидора. На цьому релігійно-обрядовому ґрунті спалахнув військовий конфлікт між Московським князівством та Новгородською республікою 1470-го, коли після смерті архієпископа Великоновгородського та Псковського новгородці звернулись до канонічного Київського митрополита, щоб той висвятив їм нового архієпископа. Великий князь московський Іван ІІІ, щоб цьому завадити, вторгся 1471 року в Новгородську республіку, а після Шелонської битви (14.07.1471) був підписаний Коростинський мир, за умовами якого Іван ІІІ домігся права призначати архієпископа у Москві.
Після цього й з’явилася концепція теорії III Риму в Москві, яка була сформульована в писаннях псковського ченця Філофея (1465-1542), про те, що всі православні землі тепер зібрані під владою єдиного православного московського царя; що два попередні Рими впали, третій — Москва, стоїть, а «четвертому не бувати» і негоже йому чинити насилля. Царя стали вважати за главою Церкви, що усталилося, починаючи з царювання Івана Грозного.
Із 1448-го по 1589 рік московська Церква не мала офіційного визнання своєї автокефалії й отримала його підступним чином. Правитель Борис Годунов запропонував Константинопольському патріархові Ієремії ІІ (Траносу) переїхати зі захопленого турками Константинополя до Московії. Владика приїхав на перемовини, але на місці виявилося, що Годунов хоче залишити у Москві власного митрополита, а Патріарху пропонує надати резиденцію у «стародавній столиці» — Володимирі-на-Клязьмі. Коли Ієремія на таке не погодився, Годунов став вимагати від нього надання Московському митрополиту титулу Патріарха. Цікаво, що ієрархи Московської митрополії навіть не брали участі у вирішенні цих питань. Зрештою, під тиском мирської влади та обставин (після піврічного тримання у Москві в неволі), 1588-го Патріарх Ієремія погодився на умови Бориса Годунова визнати Московський патріархат. 1721 року Петро І скасував московське патріархування, а замість нього церквою став керувати Святійший Синод під наглядом царського службовця.
Отже, від самого початку свого існування московська Церква не була установою, яка дбала про духовне життя імперії, але корилася примхам царя. Це не змінилося навіть у комуністичній імперії, СРСР, де патріарха й єпископів призначав новий «цар» — спершу Сталін, а потім генеральний секретар КПРС через своїх вірних посіпак — КДБ.
Тож не дивно, що московська Церква навіть після оприлюднення її історії ще намагається дурити світ (не лише православних) своєю канонічністю, а Україні відмовляє у праві на автокефалію. Ще більше дивує, коли представники РПЦ закидають неканонічність Українській православній церкві. А коли приглянутись до історії Московського патріархату, то виявимо, що її патріархат канонічним ніколи й не був. По-перше, постав цей патріархат не на основі церковних канонів, але на основі крадіжки чужої історії та завоювань за допомогою монголо-татарського війська (руйнування Новгородської республіки). По-друге, Московська церква ніколи томосу не отримувала, а тепер морочить українцям голову, мовляв їхня Церква неканонічна.
Московська пропаґанда стільки понаписувала брехні, що в ній важко розібратися не лише простим віруючим, а й навіть освіченим церковним ієрархам. Прикладом може слугувати митрополит Черкаський і Канівський УПЦ МП Софроній (Дмитрук), який визнає, що Українська церква після Переяславської угоди понад 20 років боролася, «щоб не йти в Росію. Вони (Російська церква) просто забрали, бо вони мали силу» («Митрополит УПЦ МП: за п’ять років автокефальна церква може стати єдиною в Україні». Святослав Хоменко, Віталій Червоненко — Бі-бі-сі, 16.11.2018). Сам митрополит переконаний, що Україна повинна мати патріархат, бо навіть країни, які часом за кількістю віруючих дорівнюють одній області України, мають свій патріархат.
Та найбільшим противником в Україні незалежної Української православної церкви залишається незнання власної історії — як церковної, так і світської. Тому дуже шкода, що після скасування Константинопольським патріархом синодального листа від 1686-го ще більшість владик УПЦ МП виконують вказівки Москви — іншими словами: слухають не свою рідну матір, а колишню мачуху. Рішення Синоду УПЦ МП 13.11.2018 про розірвання євхаристійного спілкування з Вселенським патріархом свідчить про те, що Синод лише повторив ставлення Російської церкви до Константинополя. Таке враження, що й сама УПЦ МП забула про свою матір-церкву і поводиться неканонічно, бо вона зараз вже підпорядкована Вселенському патріархові.
Надійним щодо розуміння потреби самостійної Української православної церкви є висловлювання митрополита Переяслав-Хмельницького і Вишневського, вікарія Київської митрополії Олександра (Драбинко), котрий після скасування Вселенським патріархом синодального листа 1686 року більше не почувається зобов’язаним перед РПЦ. Це гідний вчинок митрополита, котрому не можна закинути неканонічність, його освіта — закінчив Московську духовну семінарію (1994-1998) та Київську духовну академію (1998-2002), носій наукового ступеню кандидат богослов’я. Це вселяє надію, що всі церковні діячі УПЦ, зараз можна вже сказати, колишнього МП, усвідомлять потребу, справедливості та користі для народу незалежної Церкви в незалежній Україні.
Митрополит Олександр є прикладом того, що знання історії Української православної церкви є шляхом до звільнення від брехливого нав’язування імперської ідеолоґії, яка вчила і вчить ненависті — замість християнської любові до ближнього, помсти — замість прощення, брехні — замість правди, вбивати — замість рятувати, братовбивства — замість миру та любові та поваги, ненависті — замість толерантності, красти — замість давати.
Розривати євхаристійне спілкування з церквою-матір’ю не вкладається не лише у церковні канони, але й порушує четверту Заповідь Божу: Шануй батька свого і матір свою!

Йосиф Сірка

About Author

Meest-Online

Loading...