Новини для українців всього свту

Thursday, Oct. 22, 2020

Владика Сапеляк: «Мій оптимізм — у тому, що Бог нас тримає й провадить»

Автор:

|

Червень 19, 2014

|

Рубрика:

Владика Сапеляк: «Мій оптимізм — у тому, що Бог нас тримає й провадить»

Владика Андрій Сапеляк

Осіннього дощового дня 2013 року літній чоловік, дуже скоромно вбраний, втомлено спираючись на палицю, зайшов у сіре від негоди за вікном приміщення Личаківської міґраційної служби Львова. На 93-му році життя владика Адрій Сапеляк, найстаріший єпископ Греко-католицької церкви, вирішив прийняти українське громадянство, просто пояснивши своє рішення позбутись усіх привілеїв і чималих статків за кордоном. Він — один зі засновників сучасної української Церкви, єпископ, що створив українську Церкву в Арґентині, чимало зробив для української семінарії в Парижі, а згодом – і в Римі. Як відомий діяч Вселенської Церкви, член комісії Східних Церков на II Ватиканському соборі, він будив світ до дій на благо України.

Чин Салезіян має в Україні свій план
— Ви покинули Італію й повернулися сюди. Що є в Україні такого, що так тримає за серце тих людей, котрі народилися в ній?
— Майже все своє життя я жив поза Україною. 18 років мав, коли виїхав. А повернувся, маючи 80. Для мене то є школа велика. І тим, що я є тут, дуже-дуже тішуся. Бачу, для мене то – дуже важне, щоби наша Україна йшла своєю дорогою. Не такою дорогою, як інші народи. Вирізняються українці з-поміж інших народів добротою. Великою добротою.
Але великим негативом України поміж народами є егоїзм — «Я!» Кожен українець про себе каже: «Я. Я. Тільки я. Щоби мені було добре». Французи кажуть: «Ми», італійці кажуть: «Ми». А ми, українці, не знаємо, як між собою жити. Ми — егоїсти. І тому ми – слабкі. Не маємо сили. Сила є в громаді. Ми громади не любимо. Індивідуалісти. Лише «Я». У «Ми» є сила.
Водночас, ми є народ аж настільки добрий, що приймаємо всіх, хто є сильний. А немає тої амбіції: ми є українці і нами рядять українці. Для нас це не є суттєво, тільки би була праця й добробут. В Італії, а також в Арґентині, як були вибори, то був рух великий. А тут ми погоджуємося на те, що нами будуть рядити ті, хто нас візьме. Ми не маємо ще бажання самостійності, бо погоджуємося, щоби нами рядили інші. «Так було все і тепер хай буде!» Нема руху. А там є. Боролися, але своїх вибрали. То є наша звичка.
— Але люди вийшли на Майдан!
— Але то — малий процент! Як порівняти з майже 50 млн, то не є багато.
— Але ж у кожному місті був Майдан!
— Але такий спокійний…
— Але ж людей убивали, владико!
— На Майдані в Києві. Але то також — кожен собі в хаті сидів, і тільки деякі поїхали. Ми ще не маємо рішучості, ми ще не є готові. Чин Салезіян, до якого я належу, має свій план: приготувати нове покоління зі своїми лідерами. І то сталося тепер. Щойно тепер зачинається. Отже, буде зміна в Україні, коли молоде покоління зрозуміє, доросте до самостійності.
— Усе життя ви були розчинені у світі, працювали для людей: розбудовували Церкву, змінювали світ навколо себе на краще. Але ви — теж українець! Ви ж прожили життя, не будучи українцем-егоїстом…
— Моє життя є високо поміж єпископами, папами. Я все був наверху, поміж усіма єпископами та націями.
— Тоді що вирізняло українських єпископів із-поміж інших єпископів світу?
— Ревність і доброта. Перед світом ми говоримо, що з нами зле чинять, щоби нам співчували й нас шанували. Але самі ми не маємо тої громади, тої сили до протистояння.

До священиків є застереження
— Ваше життя насичене не просто подіями, а важливими завершеними справами. Що з того, що ви зробили, ви вважаєте найважливішим?
— Те, що я присвятив своє життя Україні. Я відкривав Україну світові. Лише на Другому вселенському соборі мені надавали слово разів чотири чи п’ять. І моє слово було про Україну. Дякую Італії, за те, що вона мене так високо піднесла. Цю висоту, цей стан я використав, щоби зробити все можливе для України. І вони, італійці, знали про це й за це мене любили.
— А семінарія для українських священників? Від самого її започаткування ви чимало зробили…
— О, добре, що ви пригадали українських священників! Я маю до них застереження. Українські священики, порівняно з іншими, мають ту ваду, що вони обмежують своє життя Церквою. Не дивляться на народ як на націю. Вважають це політикою. По закінченні війни, коли ми її програли (ідеться про український спротив часів Другої світової), Папа зі своїми єпископами дуже вже жалував Україну. І вважав, що Україні треба салезіян Івана Боско. Бо салезіяни як священики дбають про святість, але вони є громадянами. А такого нема в українському суспільстві!
— Чекайте, був Майдан!.. На Майдані священики ставали з хрестами поміж протестуючими сторонами. Вони брали активну участь у протистоянні з владою, беручи бік народу в Революції гідності. Це були наші священики…
— Скільки їх було?
— Із 20. А таких, що йшли попереду бійців і лізли просто під кулі, — п’ятеро…
— А що таке п’ять священників — на тисячі? Священики мають виховувати чесних громадян. А ми того не маємо.
— Але ж вони вийшли, коли був бій…
— Вони не приготували народ! Навіть якби їх було не 20, а сто чи інше велике число! Вони повинні не самі це робити, а виховувати людей так, щоби в Україні народ був готовий до побудови гідного суспільства. Так, вони, ті священики, були готові, але народ не був…

Нам бракує Шептицьких
— Ви, напевно, тепер — єдина людина на світі, яка пам’ятає Андрея Шептицького…
— Так, я з ним розмовляв. Я про нього знав багато. Побачив уперше у Львові. Був з’їзд Маріїнських дружин. Шептицький мав промову до молоді. І ми мали щастя супроводжувати його у візочку, бо він пересувався вже саме так. Я представився й сказав, що їду до Італії вчитися на священика. Він дуже тішився.
— Які ваші перші враження від цієї людини?
— Це — одинокий великий вихователь громадян. Він не цурався політики. Нам треба таких Шептицьких. Аби громадянин, вихований священиком, сам ухвалював правильні рішення. Наші священики знають свою Церкву й родину. А о. Шептицький мав розуміння, що є він і народ. Треба виховувати чесних громадян, тоді буде зміна.
— Які в о. Шептицького були очі?
— Батька (посміхається). Як у батька. Нам бракує таких священників, як о. Шептицький.
— Ваше життя було насичене зустрічами з непересічними людьми, котрі важили багато в історії людства, багато для нього зробили. Яку із таких зустрічей вважаєте доленосною?
— З о. Шептицьким. Це — такий герой, що сам-один став проти цілого уряду Польщі. І виграв. Він мав підпору Папи.
— А Йосип Сліпий?
— Я був його правою рукою. Нас було 15. Я був секретарем синоду. Йосип Сліпий — то є воля. Люди відчули його і пішли за ним. Він є продовженням о. Шептицького.
— А Папа Римський Іван Павло ІІ?
— Ми були два приятелі. Так мене там і звали: «Приятель Папи» (усміхається).
— А як ви спілкувалися?
— Українською. Він вільно розмовляв українською, промови виголошував українською. Його мама була українкою. І те, що він розмовляв українською, — від мами. Я написав про нього книгу.

Щораз більше українці цінують християнство
— Як Другий ватиканський собор, в якому ви брали дуже активну участь, змінив світ?
— Він багато що змінив. Принаймні, загальмував, стримав світ від падіння. І ми маємо говорити наперед про те, що було б із світом, якби не було того Собору. Що би було з нами тепер без нього? Він зберіг світ від атеїзму. І йдеться не лише про атеїзм, а й про екуменізм та багато іншого. Собор потряс світом.
— Чи те, що відбувається в Україні, змінило ставлення людей до Церкви?
— Так. Стало більше християнської свідомості. Щораз більше українці цінують християнство. Ситуація отворяє очі на те, що спасіння наше – це Бог і Церква. У східній Україні я спостерігаю, як ми йдемо угору. І в Церкві з’явилась інтелігенція. Вона отворяє очі, звертається до Бога, до Церкви. А давніше інтелігенція вірою не цікавилася. То було для простих людей. Зараз же є великий інтерес до релігії.
— Що вас найбільше дивує в сьогоднішніх людях?
— В українцях? Прогрес великий. Інтелігентність у релігії. Перше були такі простодушні люди, котрі багато співали. Тепер більше думають.

Щасливий, що міг своє життя присвятити Україні
— Ви, прожили ціле життя для інших людей, для творення змін. Чи можете сказати, що ви — щаслива людина?
— Я щасливий з того, як жив. Бачу руку Матері Божої на мені. Вона була для мене й Матір’ю Божою, і водночас моєю мамою. І провадила мене через усе життя. Я щасливий з мого життя і з того, що міг моє життя присвятити цілковито Україні.
— Як у такий нелегкий для України час людям зберегти спокій, надію на краще? Окрім того, що молитися й ходити до церкви…
— Оті слова «ходити до церкви» — не дуже симпатичні для мене. Ходити до церкви – замало. Тепер наша інтелігенція не каже про те, щоби ходити до церкви. Вона хоче щось більше. Читати. Це – щось глибше.
— Що би ви побажали зболеним ситуацією українцям?
— Оптимізму. Не зневірюватися, бо над нами — Бог всемогучий. Того, що нам загрожує московський татарин, — не боятися. У них Бога немає. Це мине. Ми маємо таку певність, що так буде. Ми мали довгу історію, де не було такого, щоб українцями провадили українці. І прикро нам було жити. А ми вдержались під чужою владою. Ще й так, що нас стало майже 50 млн. Хто це втримав? Бог! 700 років ми були гноблені. По такім довгім часі нас би вже не було. Однак замість 5 млн нас є 50. І всі відчули себе єдиним народом, що прагне незалежності.
Ми зневірювались, але то була лише хвиля. Ми йдемо далі. І нас у тому підтримує Бог. Мій оптимізм — у тому, що Бог нас тримає і провадить. І він нами послуговує, щоби зберегти людство. Важливою є та наша доброта. Будьмо оптимістами. Ми йдемо все вище і вище. Позитивним є те, що будиться українська інтелігенція. Життя на землі — це випробування, що веде до Бога. Без жертв немає прогресу. Сам Христос пожертвував собою. Ті, принесені в жертву, — це біль, але вони вже там (показує на небо). А ті, хто їх убив, будуть там (стукає палицею по землі).
Розмовляла Світлана Хітрова, Західна інформаційна корпорація

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply