Новини для українців всього свту

Sunday, Aug. 25, 2019

Війна в Україні й дві стратегії віросповідання

Автор:

|

Січень 29, 2015

|

Рубрика:

Війна в Україні й дві стратегії віросповідання

Патріарх РПЦ Кирило

З анексією Криму Російська православна церква (РПЦ) сіла на шпагат. З одного боку, необхідно зберегти позиції Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП) в Україні, а з іншого — мобілізувати «рускій мір» на війну. Путін сплутав главі РПЦ всі карти: активна гра Церкви на одному полі викликає руйнівні ефекти на іншому. Війна в Україні поставила перед патріархом Кирилом проблему пріоритетів, а перед УПЦ МП — питання про самовизначення.
РПЦ сакралізувала свою «інакшість, винятковість і істинність». Ці визначення накидають їй обов’язок жорсткого протистояння Заходу й усій його цивілізації. За заявою предстоятеля РПЦ, «гуманістичні ідеали прав і свобод суперечать прагненню віруючої людини всіма силами захистити своїх близьких і свій народ від гріха віровідступництва». Наприклад, боротьба за громадянське суспільство є одним із симптомів деградації. Ідеал державного устрою, із точки зору РПЦ, — абсолютна монархія.
Минулий рік відзначився в Україні високою громадянською активністю та вибухом релігійності. Коли в смертельному бою зійшлося два образи світосприйняття, стало очевидно, що лінія поділу пролягла всередині однієї Церкви. УПЦ Київського патріархату (КП), Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Римо-католицька церква (РКЦ), Українська автокефальна православна церква (УАПЦ), лютерани, юдеї, мусульмани, баптисти й інші конфесії були об’єднані Майданом громадянського опору; а ієрархи УПЦ МП не могли розраховувати на єднання своєї пастви навіть у молитві.
УПЦ МП і раніше не надто відрізнялася солідарністю в питаннях суспільних орієнтирів і цінностей. Але тут в одних храмах миряни й клірики молилися про заступництво та допомогу, а в інших — люди закликали на їхні голови прокляття.
Незважаючи на іміджеві втрати УПЦ МП не позбулася якоїсь значної частини пастви. Позаяк регулярна частина парафіян судить про Церкву не з публічної сфери, а з власних парафій. Кожному приходу — своя версія УПЦ, а сама УПЦ — гарант єдності різниці парафій.
Результати минулого року свідчать, що на місцях Церкву представляють цілком адекватно. Немає реакції предстоятеля на суспільно-важливу подію — парафіяльні клірики дадуть коментар за власним розумінням. Якби стався скандал, в ієрархів напоготові є клеймо: «політичне православ’я». Таким чином, єдність УПЦ МП зараз забезпечується публічною невдачливістю офіційної Церкви (заяви митрополита Онуфрія — на межі ізоляціонізму) і гнучкою кадровою політикою на місцях.
Разом із тим, можна констатувати: УПЦ МП переживає кризу авторитету та впливу, її здатність служити «Богу і людям» опинилася під знаком запитання. У програмному документі «Основи соціальної концепції Української православної церкви» записано: «Церква повинна пройти через процес історичного кенозису, виконуючи свою спокутну місію. Її метою є не тільки порятунок людей у цьому світі, а також порятунок і відновлення самого світу». У цьому сенсі криза УПЦ МП — наочне свідчення процесу кенозису: Церква, як і Христос, іде до людей через приниження та самозречення. Процес відбувається безперервно та в ім’я торжества християнського світу вимагає від Церкви змін.
УПЦ МП не готова повернутися обличчям до Заходу (що для неї традиційно), вона більше не може сподіваннями і думками звертатися на Схід («рускій мір» шумно потонув). У ситуації гострого внутрішнього конфлікту аполітичність УПЦ МП — не лицемірство, а вимушена стратегія.
Від самого початку УПЦ КП була симетричною відповіддю РПЦ. Там — Церква росіян, тут, в Україні, — Церква українців. Там — патріарх, і тут — патріарх. Як і РПЦ, Київський патріархат стурбований національно-культурним проектом і претендує на вагому політичну роль. Так само, як і московська Церква, УПЦ КП несе заряд антагонізму й так само не терпить прямих конкурентів. Революція гідності, російська аґресія і пов’язаний із ними підйом патріотизму вселили в патріарха Філарета ілюзію, що тепер він легко наверне прихожан у УПЦ, а нова влада йому в цьому допоможе.
Погляд на єдину українську Церкву як на інструмент національної ідеології сформувався під впливом експансії «святої Русі». Здавалося, тотальній пропаганді русизму необхідно протиставити настільки ж тотальну контрпропаганду. Але для оформлення дієвої та послідовної ідеології українцям забракло згоди та часу. А останні події засвідчили, що українське суспільство й без її допомоги здатне визначати актуальні загальнонаціональні сенси та мету. Місце ідеології посів пафос перетворень, за яким стоять ідеали та цінності.
Чи потрібна Україні офіційна ідеологія, чи потрібна Україні провладна Церква? Може, єдина помісна Церква для українців є важлива не як інструмент політики, а як символ духовної єдності?
Патріарху Філарету не варто покладатися на підтримку з боку влади: внутрішній конфлікт УПЦ об’єднує Україну, а єдність УПЦ КП її розділяє. УПЦ КП за інерцією веде щодо УПЦ МП лінію на витіснення, а та знову таврує «розкольників». УПЦ МП бракує чіткої патріотичної позиції, а УПЦ КП — євангельської терпимості. Тим не менш, підстав для загострення міжконфесійного протистояння немає.
Можна припустити, що Москва спробує дестабілізувати ситуацію. Наприклад, організує спецоперацію зі синхронного «врегулювання» статусних питань: УПЦ КП переходить під омофор Константинопольського патріарха, а УПЦ МП отримує від РПЦ автокефалію. Ініціатива, зрозуміло, повинна виходити від Константинополя.
Попри те, що всі публічні дискусії кліриків щодо проблеми автокефалії гасяться, УПЦ МП усе ж вивчає таку можливість. Через анонімне анкетування духовенству пропонують висловитися «за» чи «проти». Місцеві єпархії надають протилежні результати. Це наводить на думку, що вибір значною мірою зумовлений позицією єпископа. Отже, якщо рішення про автокефалію прийде згори, її буде підтримано. «Згори» означає — від патріарха Кирила, із його подачі, і аж ніяк не з ініціативи українських єпископів, а тим більше всеправославного тиску. Тобто, для патріарха й для частини УПЦ МП важливо те, як це буде виглядати.
Якщо УПЦ отримає автокефалію в ситуації, яка відкидає перспективу об’єднання з УПЦ КП, вона залишиться у сфері активного впливу РПЦ.
Взаємні конфронтаційні випади шкодять не тільки українським Церквам, а й усій Україні. Час вимагає від Церков взаємної довіри, щирого бажання об’єднатися й узгоджених дій.
Група стратегічної розвідки Geostrategy
http://geostrategy.ua/node/951

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...