Новини для українців всього свту

Thursday, Oct. 1, 2020

Церков все більше, а моралі менше. Чому?

Автор:

|

Січень 09, 2020

|

Рубрика:

Церков все більше, а моралі менше. Чому?

Україна 2018 року посіла 11-те місце за релігійністю серед 34 країн Європи. 31 % населення в Україні вважає себе дуже побожними. З них 22 % кажуть, що релігія є дуже важливою в їхньому житті, 35 % відвідують релігійні служби щонайменше раз на місяць, 29 % моляться щодня, 32 % вірять у Бога з абсолютною впевненістю.
За словами митрополита Православної церкви України Епіфанія в Україні з початку незалежності збудували 4 тис. православних храмів. На його думку, це свідчить про високу духовність українців. В Україні працюють близько 20 тис. священників, виходять у світ понад 50 періодичних релігійних видань, діє 96 вищих і середніх церковних навчальних закладів. Їхня чисельність з часів здобуття Незалежності збільшилась уп’ятеро. Зараз є 235 монастирів, кількість яких за роки незалежності України зросла більш, ніж учетверо.
Попри те в Україні зростає і злочинність. Жорстокі вбивства, зґвалтування та крадіжки відбуваються щодня. Ще один важкий злочин — корупція. За даними Global Peace Index, Україна позаторік увійшла у десятку найнебезпечніших країн світу. Так, за рівнем безпеки вона займає 154 місце із 163 країн, замикаючи таким чином першу дев’ятку найнебезпечніших, опинившись між Центральною Африканською Республікою та Демократичною Республікою Конґо. Як сталося, що в релігійній країні відкидають мораль та християнські цінності? Про це розповіли публіцист керівник громадської організації Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова Олег Баган і богослов Іван Гаваньо.
— Зараз в українському суспільстві відчувається повсюдне наростання жорстокості, цинізму, брутальності. Чому?
Олег Баган: — І причини цьому, на мою думку, є глибокими і глобальними. Передусім треба чітко визначити наші суспільно-культурні основи і позиції — Україна належить до сфери російської цивілізації, в яку ми поступово входили, починаючи від XVII ст., під впливом ідей наших же фанатиків православ’я (Йов Борецький, Єлисей Плетенецький, Захарія Копистенський та інші), котрі й привели Москву на нашу землю; від неї ми перейняли багато тепер визначальних для нас неґативних ментальних і поведінкових рис. Ця цивілізація поетапно охопила Лівобережжя, Правобережжя, Галичину та Закарпаття, і зруйнувала в цих реґіонах їхні органічні духовні, моральні, громадянські традиції. Головними властивостями й наступальними імпульсами цієї цивілізації деспотизм, отарний охлократизм, замасковане язичництво, соціальна брутальність, внутрішнє моральне рабство та примітивна забобонність. Саме цим українці «заразилися» вельми суттєво. Наша суспільно-культурна ситуація складна і загрозлива. Попри окремі позитивні традиції, панівними пріоритетами для більшості в нас є плебейське тяжіння жити «в масі», тобто тотальна безвідповідальність, громадянська хитрість і боязливість, беззаконня і тотальне злодійство, патерналізм і віра в брутальну силу як єдину спромогу вижити. Це те моральне тло, на якому від 1991-го, коли завалилася совєтська система, йшло розграбування багатств нашої країни посткомуністичною номенклатурою, промислово-фінансовими групами та бандитськими кланами.
— Ми спостерігаємо, як швидко і широко розбудовуються наші Церкви, але це чомусь не впливає на моральність суспільства, ситуація в якому погіршується. Чому?
Іван Гаваньо: — Моральність не є показником духовного стану. Ніколи не було часів, коли моральність була вищою або кращою, а тому говорити зараз про її кризу некоректно. Бо сенсом життя є те, щоб долати ці кризи та випробування. Те, що зараз є певні труднощі, означає, що не всі люди є християнами, не всі ними стали. Бо називатися християнином мало, треба ним бути і доводити це своїм життям. Людське життя — це процес того, як ми стаємо християнами. А вади і проблеми людства — природні. З точки зору богословської науки, кожна людина отримує від Бога дві речі: ваду і талант. Потрібно боротися з першим і розвивати друге. Щодо храмів, то не варто впадати у крайнощі. Будівництво храмів не змінить моральну та духовну ситуацію. Друга крайність — вважати, що храми нам не потрібні нам, бо найважливіше — бути моральним. Для мене дуже позитивним є коли сільська спільнота будує свій храм. Бо тоді люди об’єднуються, вони вчаться, що таке жертовність, спільнота стає учасником культурного будівництва. В Україні будівництво храмів має йти в унісон із доброчинністю. Коли громада зводить храми, піклується про потребуючих і дбає про національний розвиток своєї країни — це корисно. Коли ж церква будується з нехтуванням національних і загальнолюдських цінностей, це нічим добрим не закінчиться. От на Донбасі храм став найкращою ціллю для танків. І Господь може допустити те, що якщо ми будуватимемо церкви абстрактно, відірвано від наших інших завдань, то путінські танки можуть приїхати і до нас.
О. Б.: — Не треба забувати, що є основною сутністю наших Церков. Усі вони належать до православної традиції (і греко-католики також), а головною ознакою православ’я є обрядовість. Тому в нас вся вага в співдії Церкви з громадою кладеться на те, як виконується обряд. У католицизмі, як ментально-цивілізаційній антитезі до православ’я, головна вага кладеться на моральній перебудові вірянина. Саме з цього великого зусилля Заходу народилися знамениті західна дисципліна і витривалість характеру, сумлінність у праці і суворість у громадянських стосунках, повага до права і соціального ладу. А поки що наші Церкви радіють тому, скільки вони храмів звели, як багато свят відсвяткували згідно з каноном, скількох вірних збирають на масові молитви тощо. Про те, щоб реально боротися з викликами аґресивно-атеїстичного ліберального суспільства, майже не йдеться. Навіть більше: Церкви часто втікають від можливих зіткнень із аґресивними ліберальними антихристиянами, котрі відкрито руйнують духовні вартості. Водночас і не можна всю вину за аморальний стан суспільства перекладати на Церкви. Треба пам’ятати, що українське суспільство — це статистично переважно атеїстичне суспільство. Ми вийшли з безбожницької ери комунізму, і тому несемо в собі всі його тягарі бездуховності: меркантилізм, соціальний примітивізм, пристосуванство, антишляхетність, охлократизм тощо.
— В українських олігархів є «тенденція» зводити храми на території своїх маєтків. Як до цього ставитесь?
І. Г.: — Коли церкву будує якийсь олігарх, у цьому немає нічого корисного. Багато олігархів зводять храми через приховане почуття провини. І намагаються цим будівництвом заглушити голос почуття провини. Але з часом це може стати доброю справою, коли заможна людина дозріває до меценатства. Таким чином оцінює свої статки, як дар Божий і має бажання віддячити йому за це: посприяти розвитку культури, зробити свій внесок у розвиток народу.
— Чому весь цей неґатив упав саме на українські голови?
О. Б.: — Суттєві моральні зрушення в Україні не відбуваються, бо ми не покарали Велике Зло, яке десятиліттями панувало на нашій землі, — комунізм. Після 1991 року, коли розпався СРСР, в жодній із республік СРСР, крім країн Балтії, не почалися процеси з системної дискредитації ідей комунізму, всеохопного морального та правового осуду його традицій та учасників, притягнення до відповідальності можливих злочинців. Відтак усі постсовєтські країни поплатилися за це тим, що в свідомості їхніх народів утвердилося загальне переконання: будь-яка злочинність можлива, якщо вона йде від влади, або виправдовується загальним цинізмом в соціумі. І тоді задіяв вічний закон історії: непокаране зло модифікується, набирає нових форм і поширюється. Відмовившись 1991-го від реальної, принципової боротьби з посткомунізмом, ми впустили в наше суспільство безмежні потоки цинізму, безкарності, зухвальства і підлості, плодами яких можемо зараз «втішатися». Знаковими речниками всепрощенства і примирення стали Євген Сверстюк, Мирослав Маринович, Михайло Горинь. Тоді їхній авторитет і дуже активна діяльність дали результат: Україна завмерла в антикомуністичній дії, заросла баговинням мерзенної кон’юнктури та безпринципності. Все покрила фальшива політична теза, що будь-які спроби прищемити комуністів — це «полювання на відьом», зробивши на 1994 рік країну цілком безхребетною, віддавши країну на президентських і парламентських виборах посткомуністичним силам на чолі з одіозним Леонідом Кучмою. Отже, українці свідомо вибрали програму толерування зла, а не викорінювання його. Ми обрали такий принцип національного буття, який можна прокоментувати дещо видозміненою фразою Федора Достоєвського: «Якщо зло залишається непокараним, тоді все дозволено!» Саме ця фраза стала гаслом нашої епохи.

Марія Бойко, «Вголос»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply