Новини для українців всього свту

Thursday, May. 28, 2020

Стежками добра

Автор:

|

Лютий 19, 2020

|

Рубрика:

Стежками добра
Воїн НГУ приймає Святе причастя

Свій шлях до священнства я почав ще з дитинства. Й якби мені на початку хтось сказав, що Господь Бог визначить цей шлях як військового священника і поведе стежками російсько-української війни, я б, мабуть, цьому не повірив. Не повірив би, що почнеться війна, не повірив би, що буду у вирії цих подій лити сльози за загиблими та радіти перемогам живих. Але шляхи Господні несповідимі і ми, корячись Його Святій волі, йдемо ними.
Я народився і виріс у Дніпропетровську (тепер — Дніпро) в родині українських віруючих неподалік від православного храму. Моя мама постійно приходила до Божого храму, молилася за родину, допомагала нужденним, приводила мене і мою сестру до Церкви.
Коли я почав розуміти присутність Бога у своєму житті, то замислився про можливості, які Господь відкриває кожній людині, про те, ким я хочу бути і що маю зробити, щоб залишити після себе достойні плоди. Наше життя, як стріла, що летить до цілі розсікаючи простір, але якщо вона не влучить у ціль, та впаде у траву і загубиться. Я поставив собі мету стати священником і допомагати людям.
Отець Микола Срібняк (зараз — архієпископ Сумський і Охтирський Мефодій), благословив мене паламарювати та співати у церковному хорі. Тоді я й дізнався, що священники — це воїни Христові, котрі у своєму молитовному служінні захищають душі вірних Церкви, оберігають духовний мир людини.
Потім я навчався у Сумському духовному училищі, а згодом поступив на навчання до Львівської православної богословської семінарії. 2009-го мене висвятили у диякони, і того ж року — у священники.
З Луганщиною я познайомився 2010-го, коли тимчасово керуючим Луганською єпархією призначили єпископа Мефодія (Срібняка). Владика запропонував мені очолити канцелярію єпархії. На час нашого приходу в області було близько десятка парафій, які молилися у старих хатах і побутових вагончиках. Жодного типового храму
не було. Священники терпіли постійні утиски, їм погрожували братчики Московського патріархату, були
випадки підпалів наших храмів. Від влади ми чули, що наша Церква не популярна, що люди її не сприймають.
Але на освячення новозбудованого Свято-Троїцького собору у Луганську приїхали тисячі людей із майже усіх районів Луганщини.
За час церковного служіння військовим священником у зоні проведення антитерористичної операції (2015-2016) мені довелося побачити й особисто на собі відчути, що таке війна. Сьогодні священник відспівує бійця, з яким ще вчора пив чай і розмовляв про Бога, а вже завтра зустрічає волонтерів та артистів, котрі прибували на передову з концертами підняти настрій і надати духовну підтримку воїнам.
Як капелана солдати просять мене бути поряд із ними під час бойових дій. Якось із воїнами свого підрозділу я виїхав на армійському позашляховику зі Станиці Луганської вздовж Сіверського Донця до сусіднього підрозділу, щоб привезти туди харчі та боєприпаси. Бійці цього підрозділу попросили мене причастити та посповідати їх. До пункту призначення ми дісталися без подій, але коли поверталися назад до своїх, почалися щільні мінометні обстріли селища.
Старший машини вирішив об’їхати цю небезпечну ділянку дороги, але водій погано знав дорогу, і ми заблукали поміж зруйнованих війною будинків. Командир попросив мене вголос молитися, щоб усі в машині чули молитву. Я молився так гаряче, як, мабуть, не молився ніколи в житті. Вирішили знову повернутися на ту саму дорогу і там ми побачили, що біля дороги впали кілька снарядів і палають хати, і ми мали б бути біля них, якби не звернули з дороги. Всі зрозуміли, що сталося диво і ми залишилися цілими та неушкодженими. Після цієї події один із воїнів, котрий був невіруючим, увірував, а інші воїни всім розповідали: «З нами був священник, а через нього до нас прийшов Бог!»
Ще одна надзвичайна історія сталася зі мною у липні 2015 року, коли я спланував відвідати разом із військовим капеланом Валентином Серовецьким (він загинув 2016-го) лінію розмежування Луганської області. Нас просили освятити розташування, просили молитов за рідних. І вже пізно вночі ми поверталися у свій підрозділ, коли проїжджали через залізничні колії, наша машина опинилася на пагорбі і по нас почали стріляти з боку
ворога з кулеметів та автоматів. З боку українських військових почали також стріляти у відповідь і ми опинились під перехресним вогнем. Було дуже страшно. Ми вимкнули фари і навіть не тиснули на
гальма, щоб не було світла від нашого авто. І так доїхали до українського блокпосту. Їхали і голосно кричали «Слава Україні!», щоб нас ідентифікували, як своїх та не вбили. Пізніше знайшли лише один слід від кулі, що влучила у бампер.
Коли я прибув на Луганщину вперше, то побачив, що 60-70 % воїнів — це люди з Луганщини та Донеччини. Мене призначили капеланом у добровольчий батальйон особливого призначення «Луганськ-1». У
Сіверодонецьку мене особисто зустрів генерал-лейтенант Анатолій Науменко, який 2015 року керував Луганською поліцією та спитав, чи готовий я йти у бойовий підрозділ? Я без вагань відповів, що свій вибір я зробив та готовий іти разом із українськими воїнами пліч-о-пліч, куди покличе Господь. Чи знав я, що можу загинути? Так — знав, так — боявся, бо також жива людина, але хто інший, якщо не я. Це моє покликання й якщо буде воля Божа, я їй скорюся.
На Луганщині я побачив, скільки дітей залишилися сиротами внаслідок війни. У когось загинули батьки, когось батьки покинули та перейшли через лінію розмежування на той бік. Пригадую, як один хлопчик років восьми розповідав про свого батька, що той воює проти «укропів», і коли переможе, то забере його до себе. Мати
цього хлопчика померла від пияцтва. Батько ж його найкращого товариша служить в українській армії і час від часу ці діти сваряться один із одним, кажуть, що прийде один батько й уб’є іншого. А потім забувають про це і вже разом біжать до українських військових випрошувати набої та цукерки.
Російські найманці продають своє нікчемне життя за гроші й їх ніхто не згадає добрим словом, не пом’яне у молитві, не скаже спасибі. На жаль, це витратний матеріал російської шовіністичної імперської машини.
Навесні 2016 року луганці організували автопробіг із більш, ніж сотнею автівок на підтримку української армії та за справедливий мир. Цей захід розпочали молитвою за Україну та наших солдатів.
2017-го мене призначили військовим капеланом у 1-й полк Національної гвардії України (НГУ), в якому служу й досі. У місці постійної дислокації військової частини, за кошти родини Владислава Германа з Торонто та силами військовослужбовців НГУ, спорудили військовий храм на честь Великомученика Юрія Переможця, який освятили 24 грудня 2017 року голова Синодального управління військового духовенства, митрополит Черкаський і Чигиринський Іван та єпископ Дніпровський і Криворізький Симеон. Після освячення та святкового Богослужіння, всіх, хто брав участь у будівництві храму, нагородили церковними та військовими нагородами.
Молитвою та добрими справами ми підтримуємо зв’язок між українцями Канади та нашими українськими військовими. Вдячні кожному з вас за підтримку та добрі справи у розбудові України. З нами правда, з нами Бог, разом ми обов’язково переможемо.

Протоієрей Олександр Підгорний

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply