Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 22, 2017

Спогад про єпископа УГКЦ Теодора Майковича

Автор:

|

Квітень 12, 2012

|

Рубрика:

Спогад  про єпископа УГКЦ  Теодора Майковича

Світлий богослов, знавець церковного права, неперевершений проповідник, душею відданий душпастир, невтомний трудівник у Божому винограднику, патріот України та рідної батьківської землі Закерзоння, великий приятель молоді, її улюблений учитель і катихет — це лише деякі характеристики священика Теодора Майковича. Якщо би Господь Бог не покликав свого вірного слугу до себе, 2012-го йому виповнилося би 80 років. Народився майбутній священнослужитель 6 січня 1932 року в селі Репеді неподалік Сянока на Лемківщині в хліборобській сім’ї Марії з Гаргаїв і Івана Майковича. Навчання розпочав у рідному селі, а згодом — через брак українських шкіл — продовжував учитися в школі римо-католицьких черниць у Команчі біля Сянока. 1947 року сім’я Майковичів розділила долю 150 тис. українців Закерзоння, яких тодішня польська влада горезвісною акцією під назвою «Вісла» у варварський спосіб, позначений тисячами смертей мирного українського населення, тортурами, ув’язненнями, запроторенням у концентраційний табір Явожно, спаленими селами, зруйнованими святинями, позбавленням церковного, суспільного та приватного майна, депортувала на колишні німецькі землі, що після Другої світової війни ввійшли до складу Польщі й до яких уживається термін «зємє одзискане».

Родина Майковичів опинилася в селі неподалік Бартошиць в Ольштинському воєводстві. Жадібний до науки, юний Теодор уступає там до ліцею. 1951 року він отримує атестат зрілості. Мріє стати священиком. Зрозуміло, що тоді в Польщі не було жодної греко-католицької духовної семінарії, тому Т. Майкович розпочинає навчання в римо-католицькій духовній семінарії оо. Пальотинів у Вадовіцах — родинному місті Папи Римського Івана Павла ІІ.

Згодом Теодор переходить на студії до духов­ної семінарії в Ольштині. Тут зазнає великого тиску з боку вчителів і латинського кліру, які в різних формах пробували переконати молодого, здібного й енерґійного кандидата на священика, щоби той змінив віровизнання на римо-католицьке. Винесена з родинного дому міцна віра та відданість українській традиції допомогли вистояти й залишитися собою.

Студії завершив висвяченням у сан, що відбулося 24 червня 1956 року в місті Любліні. Одразу після того молодий священик був скерований на душпастирську роботу в римо-католицьку парафію Св. Якуба в Ольштині, згодом він стає парохом римо-католицького костелу в місцевості Рашель Вармінського воєводства. О. Теодор завжди хотів служити рідній УГКЦ і своєму українському народові й увесь час готувався до того.

Він налагодив міцні зв’язки зі старшими високоосвіченими, патріотично налаштованими українськими священиками, зокрема о. Василем Гриником, колишнім професором духовної семінарії в Перемишлі, у якій викладав обрядовість, аскетику, Новий Заповіт, патрологію й історію Вселенської Церкви. Від нього о. Майкович черпав знання й навчався греко-католицького обряду. Благотворний вплив на молодого священика мали також о. Мирослав Ріпецький, о. Євстахій Хархаліс і о. Іван Яремін.

Кілька років о. Майкович наполегливо намагався отримати дозвіл служити в греко-католицькому обряді й щойно 1962 року такий дозвіл отримав від примаса Польщі кардинала Стефана Вишинського. Тодішній генеральний вікарій для греко-католиків у Польщі о. митрат Василь Гриник посилає о. Майковича на душпастирську роботу до греко-католицької станиці в Пєнєнжно, де він в 1962–1967 рр. віддано працює серед депортованих українців.

1963 року о. митрат Василь Гриник засновує станицю УГКЦ у селі Рашелі й посилає туди о. Майковича. Таким чином, до 1967 року о. Майкович оточує пастирською опікою дві відлеглі від себе станиці УГКЦ, несе рідну віру, рідне слово та надію зацькованим, позбавленим усього українського, призначеним на скору й тотальну полонізацію, депортованим із рідних земель українцям. На богослужіння приїжджають люди з відлеглих місцевостей, аби помолитися в рідному обряді, зустріти односельчан і родичів, розкинутих по північно-західних землях Польщі.

1967 року о. митрат Гриник призначає о. Майковича своїм помічником і переводить до Перемишля. Усі церкви в Перемишлі на той час перебували або у власності римо-католиків, або були закритими, або використовувалися державними органами не за сакральним призначенням. У тому числі й кафедральний собор Св. Івана Хрестителя, що був власністю греко-католиків з 1785 року, 1946-го був забраний в українців і переданий латинським ченцям ордену босих кармелітів. Після наполегливих звернень о. митрата Василя Гриника греко-католикам дозволили відправляти богослужіння в римо-католицькому костелі Найсвятішого Серця Ісуса, але лише у визначені дні та години. Головним користувачем там була римо-католицька парафія, а ми були лише найманцями. Польське середовище й римо-католицький клір Перемишля дуже неґативно ставилися до греко-католиків і до українців загалом.

Авторці цієї статті випало на долю в 1961— 1981 рр. жити в Перемишлі. Пам’ять зберігає пакості, які чинили римо-католики, черниці, що обслуговували костел, і парафіяни. Ось деякі приклади: часто бувало так, що о годині, коли мало відбуватися наше богослужіння, костел був зачинений і о. митрат Василь Гриник разом з о. Теодором Майковичем, а з ними й люди — довго стояли, часто на морозі або спеці, перед дверима й чекали, аж прийде черниця та відчинить двері костелу. Із тієї причини богослужіння правилося пізніше, а тоді входила черниця й демонстративно гасила свічки перед обличчям священика або вимикала електрику. Скарги до перемиського єпископа Іґнація Токарчика були марними. Навпаки, часто о. митрата Гриника та о. Майковича викликали на неприємні розмови до єпископа. Ставилися вимоги виголошувати проповіді польською мовою, на що ніколи не погоджувався о. митрат Василь Гриник. Одна з його відповідей була: «Буду служити богослужіння в стайні, але не зречуся свого обряду й своєї мови».

Наші священики, зокрема о. Майкович, були під постійним наглядом служби безпеки, їх шантажували та провокували. Потрібна була велика мужність, сміливість і сильний дух, щоби вистояти. Таким велетнем духу був майбутній єпископ о. Теодор Майкович, пильний учень і послідовник великого патріота української Церкви й народу о. митрата Василя Гриника. Поборюючи всі труднощі, він віддано працює в Перемишлі й допомагає о. митрату Гриникові у вікаріаті. Після десятилітнього перебування в небутті було покликано до життя Перемиську душпастирську станицю, у якій віддано працює о. Майкович. В 1970—1980-х рр. зусиллями о. митрата Гриника й о. Майковича відновлюються душпастирські станиці на Закерзонні. Над деякими з них душпастирську опіку обіймає о. Т.Майкович, це — Команча, Устрики Долішні, Вільхівець, Устє Горлицьке, Куляшне, Лосє та рідна Репедь. Аби дістатися тих віддалених сіл, треба було докласти неабияких зусиль, але для о. Майковича не було речей неможливих. Він також веде катехизацію серед дітей і молоді, стає улюбленим учителем, який уміє заохотити молодь до науки.

Пам’ятаю, як мої сини радо бігли на уроки релігії до о. Майковича, бо після уроків отець ішов з учнями пограти в копаного м’яча. 2 вересня 1975 року преосвященніший патріарх Йосиф Сліпий підніс о. Теодора Майковича до гідності митрата. Після несподіваної смерті о. митрата Василя Гриника (31.05. 1977) о. митрат Майкович обіймає посаду пароха душпастирської станиці Св. Івана Хрестителя в Перемишлі. Попри всі ці обов’язки о. Майкович знаходить час на власну науку. В 1969—1971 рр. він студіює церковне право в Люблінському католицькому університеті. 1975-го в тому ж університеті він закінчує богословські студії. Довгими роками українці греко-католики домагалися повернення їм колишнього їхнього собору Св. Івана Хрестителя, але всі їхні старання були даремними й такими залишилися дотепер.

Намагаючись полегшити долю українців Перемишля й околиць, Папа Римський Іван Павло ІІ під час свого візиту до цього міста 2 червня 1991 року взамін за колишній собор Івана Хрестителя передав костел Найсвятішого Серця Ісуса в постійне користування вірним УГКЦ. Так ми нарешті перестали бути найманцями. Тепер ця святиня носить ім’я Івана Хрестителя. Того самого 1991 року, після 46 років небуття, рішенням Апостольської столиці було відновлено Перемиську єпархію та призначено до неї єпископа, яким став о. митрат Іван Мартиняк. А о. митрат Теодор Майкович, окрім обов’язків пароха, обіймає пост генерального вікарія для українців греко-католиків у Польщі та канцлера Єпископської консисторії. Обсяг обов’язків — величезний, але енерґійний і повністю відданий справам Церкви та громади вірян о. Майкович працює, мабуть, понад власні сили, що дасться взнаки в майбутньому. З його ініціативи відновлюються душпастирські станиці, убезпечуються від знищення церковні споруди в Хотинці, Устриках Долішніх, Нових Садах, Поздячах, Репеді. Будується нова церква в Команчі.

Поза рідною Репеддю, Перемишль стає для нього найсвятішим місцем на землі. 1996 рік вносить великі зміни в структури УГКЦ у Польщі та в особисте життя о. митрата Теодора Майковича. Своєю буллою від 1 червня 1996 року Папа Римський Іван Павло ІІ підняв Перемиську єпархію до ранґу митропольної архієпархії Перемисько-Варшавської з осідком у Перемишлі та призначив кир Івана Мартиняка митрополитом. Одночасно була встановлена друга Вроцлавсько-Ґданська єпархія з осідком у Вроцлаві для УГКЦ і українців, яких не з їх волі, а з волі польського комуністично-шовіністичного режиму було кинуто на «зємє одзискане».

Поєднані Перемисько-Варшавська та Вроцлавсько-Ґданська єпархії творять Перемисько-Варшавську митрополію з митрополитом первосященним кир Іваном Мартиняком з осідком у Перемишлі. Першим єпископом нової Варшавсько-Ґданської єпархії було призначено о. митрата Теодора Майковича. Єпископська хіротонія відбулася 12 червня 1996-го в Перемишлі, а інґрес — 3 серпня 1996 року у Вроцлаві. Піднесення до такої гідності, звичайно, тішило, але о. Майковичу аж ніяк не хотілося покидати Перемишля. Із жалем у вже тоді хворому серці прощався він із громадою вірян Перемищини, Лемківщини, з якими ділив долю свою й долю багатостраждальної УГКЦ. На запитання, чи повернеться колись назад, запевняв, що вернеться на свою рідну землю якщо не живим, то, напевно, його тіло спочине в тій землі, де прийшов на світ. Незважаючи на проґресуючу хворобу серця владика Теодор Майкович на новому місці праці з притаманною йому чесністю та повною відданістю організує єпархіальну роботу, відвідує греко-католицькі парафії й станиці. Своєю лагідністю, добротою, любов’ю, веселою вдачею несе розраду та надію депортованим українцям і в короткому часі завойовує їхню довіру, любов і пошану, але, на превеликий жаль, програє битву з недугою серця.

Після операції з транс­плантації серця в клініці кардіології в Кракові 9 травня 1998 року Господь Бог покликав владику кир Теодора Майковича до нової праці у Своєму небесному винограднику. Похоронні відправи відслужили спочатку у Вроцлаві, а відтак у кафедральному соборі Івана Хрестителя в Перемишлі. Згідно з його волею, тлінні останки отця поховано в рідній землі, на цвинтарі в селі Репеді, біля його батьків Марії й Івана Майковичів, що також повернулися зі заслання на батьківщину. Українці втратили справжнього патріота, а УГКЦ — свого вірного сина. Знаючи світлої пам’яті владику кир Теодора Майковича, переконана, що він і в небі не дармує, а своїми молитвами випрошує у Всевишнього Владики Неба й Землі та у Пресвятої Богородиці заступництва й усяких Божих ласк для українського народу та Церкви. Хай пам’ять про вірного сина лемківської землі, з якою не бажав розлучатися навіть після смерті, буде вічною.

 Анізія Путько-Стех

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...