Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Sunday, Oct. 22, 2017

Собор без соборності

Автор:

|

Червень 30, 2016

|

Рубрика:

Собор без соборності

Патріархи

Масштабний з’їзд Церков східної гілки християнства, що мав підтвердити єдність духовних інститутів і до якого готувалися понад півстоліття, закінчився частковим ментальним розколом для світового православ’я, попри спільні заяви патріархів. Але легітимізації української автокефалії це може зіграти на руку.

Відсутність єдності від самого початку
Чотири з 14 помісних православних Церков відмовилися прибути на Собор. Пославшись на незадовільний рівень організації заходу та необхідність доопрацювати низку документів, що мають там розглядатися, з’їзд проігнорували представники Антіохійського (сирійського), Грузинського, Болгарського та Російського патріархатів. В останній момент підтримувати демарш передумали серби, таким чином залишивши саботажників у відчутній меншості.
Враховуючи географію відмовників, нескладно здогадатися, що головним ідеологом такого кроку стала Російська православна церква (РПЦ) на чолі з патріархом Кирилом. Він давно намагається поставити під сумнів історичний статус «першого серед рівних» Константинопольського колеги Варфоломія, апелюючи до власних кількості своїх парафіян (близько 90 млн із 300 млн у всіх канонічних церквах загалом). Однак цього разу виникає враження, що Кирило загрався.
Успішний шантаж РПЦ, що призвів до зняття з порядку денного найгостріших для неї питань про єдиний календар і порядок надання автокефалії, однаково скінчився відмовою від участі в Соборі. Якщо згадати ще й про перенесення заходу зі Стамбулу (колишнього Константинополя, вотчини вселенського патріарха) на Крит (Греція), яке також відбулося за наполяганням росіян, поведінка Кирила з погляду Варфоломія виглядає відвертим свинством. Присутні на острові делегати мали розглядати другорядні питання про шлюби між представниками різних конфесій, дотримання посту, православну діаспору тощо, поки відсутні владики з Москви повчають їх і всіляко критикують.

Відсутність єдності до самого кінця
Водночас навіть доволі прості та безконфліктні питання, що лишилися на порядку денному собору, обростали дискусіями. Попри заяву Варфоломія про досягнення консенсусу, який має свідчити про єдність, підписи усіх делегатів під офіційними документами з’являлися надзвичайно повільно. Особливо затягували з врегулюванням відносин «з рештою християнського світу», позаяк не всі були готові визнати існування інших християнських Церков, вважаючи православну єдино правильною. Казуїстика досягала апогею на рівному місці, коли, наприклад, грецька делегація виступала проти застосування до неї терміну «церква». Двері для саботажників, котрі не приїхали, вирішили залишити відчиненими, оголосивши, що вони можуть долучитися до прийнятих рішень пізніше, розуміючи, що навряд чи ті погодяться — для них цього Собору наче й не було. А якщо і був, то його Всеправославний статус вони заперечуватимуть з піною в роті.
У результаті головним підсумком масштабного дійства, на яке так довго чекали, за словами митрополита Німеччини, стало рішення про Великий собор як постійний орган Православної церкви. Не надто епічно, як на таку тривалу подію. Але те, що лишилося прихованим від сторонніх очей, на «підкилимному рівні» — заслуговує значної уваги та прискіпливого аналізу.

Українське питання
Доволі неочікуваний відкритий конфлікт між Варфоломієм і Кирилом несподівано дав шанс на позитивні зрушення в легітимізації української автокефалії, що постійно блокується з Білокам’яної. І хоча очікувати включення Української православної церкви (УПЦ) Київського патріархату до канонічних Церков у найближчій перспективі відверто не слід, бо питання, як уже згадувалося, банально зняте з обговорення, посипати голову попелом також не варто, бо синод Константинопольського патріархату не залишить його без уваги вже після Собору. Варфоломій тепер сам може шантажувати Москву українським питанням. Але хочеться вірити, що Константинопольський патріарх піде далі за звичайне вимагання. Зараз він має унікальний шанс убити двох зайців, послабивши конкурента та набувши союзника, адже давно не секрет, що більшість прихожан РПЦ живуть не на території Російської Федерації (РФ), а в Україні та Казахстані. Востаннє Константинополь та Москва в особі Варфоломія та попередника Кирила Алєксія досягали гострої конфронтації в 1990-х рр. в Естонії. Перший тоді прийняв під свою опіку Естонську православну церкву, що вийшла з-під впливу Росії за схожим із українським сценарієм. Це призвело до показового призупинення контактів між двома найбільшими православними патріархатами.
У цьому контексті важливе символічне значення має звернення українського парламенту до Варфоломія з проханням визнати акт 1686 року, яким Київську метрополію приєднали до Московського патріархату (МП), таким, що відбувся з порушенням канонів, отже — недійсним. «За» проголосували 245 народних депутатів, «проти» — 14 прибічників «руського міра» переважно з «Опозиційного блоку» (11). Депутати нагадали, що схожим чином Константинополь уже започатковував утворення Грецької, Сербської, Болгарської й Албанської автокефальних церков. Фактично таку підтримку з боку влади українська церква отримує вперше від стартових років незалежності. І сопливі заяви представників УПЦ МП, про те, що народні обранці, котрі втратили довіру народу, втручаються не в свої справи, коли їхній власний рівень підтримки серед громадськості — надзвичайно високий, лише підтверджують дошкульність такої ситуації для московських васалів. Врешті, дивно чути про недотримання догм відокремленості Церкви від держави від адептів гібридної війни на Донбасі, що неодноразово були помічені у різносторонній роботі проти України.
РПЦ поводить себе аґресивно та показово, як і світська влада в РФ. За словами білоруського теолога Наталки Василевич, вона апелює до своєї величі та розкоші, відверто насміхаючись та глузуючи з Варфоломія: «Ви були у нього в Стамбулі? Така скромна резиденція — нема на що подивитися. Хіба це світова Церква?». До дорогих годинників, авто, яхт і резиденцій Кирила йому, звісно, далеко. Але чи не забувають церковники російського світу при цьому, що йдеться про духовну інституцію, а не безглузді змагання нафтових шейхів. Не дарма у медіа з’явилася інформація, що кіпрський архієпископ Хризостом ІІ звинуватив РПЦ у єресі етнофілетизму — зраді церковних інтересів в ім’я інтересів правлячої верхівки. Шкода, але те, про що українці знають і відчувають на собі доволі давно, у світі починають помічати лише тепер.
Важко не звернути увагу і на хитрощі, до яких вдаються в РПЦ, використовуючи при цьому своїх ляльок в Україні. Зокрема з лав УПЦ МП звучить ідея про недопустимість надання автокефалії неканонічним УПЦ КП та Українській автокефальній православній церкві (УАПЦ), натомість представити Україну цілком здатна легітимна УПЦ МП, що існує, мовляв, у правовому полі. Свого часу аналогічно діяли в СРСР, коли делегували право участі в міжнародних організаціях кожній радянській республіці окремо. Таким чином, маючи єдиний центр прийняття рішень, вони отримували не один, а одразу кілька потрібних голосів, збільшуючи свій вплив. Але такого добровільного позбавлення себе частини впливу годі сподіватися від Варфоломія. Він чудово розуміє, про що йтиметься в такому разі.

Сподіватися на власні сили
Водночас покладати всі надії на милість однієї чужої людини було б надто типовою помилкою, що так часто повторювалася в історії нашої держави. Крім того, право Варфоломія на одноосібне рішення може заперечити все та ж РПЦ, що стоїть на позиції необхідності дотримання загального «консенсусу» у важливих справах, іншими словами — можливості накладати власне табу.
Перший Патріарх Київський і всієї Руси-України Мстислав казав: «Визнайте себе самі та наведіть лад у власному домі». Чим сильнішим і чисельнішим ставатиме український патріархат, тим більше шансів, що його не зможуть просто ігнорувати. Відсутність ефемерної канонічності як політичної категорії не має бути перешкодою для людини, що вірить у милостивого Бога і хоче розмовляти з ним однією мовою. Важливо також забути про внутрішні суперечності й об’єднатися з УАПЦ, про що так багато говорили одразу після Революції гідності, але чомусь практично забули зараз. Більше 15 млн парафіян у результаті такого кроку стали б відчутним аргументом для церковників, котрі захопилися політикою, принаймні, для початку. Загалом же півсотні парафій, що перейшли з московського патріархату до київського за останні два роки — це дуже мало. Треба, щоб потічок перетворився у повноводну ріку, якщо українці хочуть бути господарями у власному домі.
Останні соціологічні результати дають привід для обмеженого оптимізму. Згідно з опитуваннями, проведеними Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва», 44 % українців відносять себе до КП проти 21 % МП. Мабуть, не варто запитувати, в якому реґіоні останніх — явна більшість. Хоча це — яскрава ілюстрація тієї картини, яку приносить з собою «духовний» північний брат — війна, руйнація та ненависть.
Велика схизма 1054 року, що розділила християнство на західне та східне, відіграла надзвичайну роль в історії усього людства. Перший православний Собор майже за тисячу років потому не має жодного шансу бодай стати поруч за своїм глобальним світовим значенням. Але він може стати початком відновлення історичної справедливості для Церкви тієї частини світу, яка зараз зветься Україною. Завдяки їй теперішня православна верхівка, що загрузла в гріхах заздрості, гордині та жадібності, бодай якось виправдає своє існування. Бодай якось доведе, переставши гратися в політику та породжуючи своїми діями все більше атеїстів і просто зневірених, що рівність перед Богом — не пусті слова. Інакше духовних псевдопасторів чекатиме крах Содому та Гоммори. На цьому світі чи на іншому.

Роман Лихограй

Хроніка Всеправославного собору

Перший за понад тисячу років Усеправославний собор проходив на острові Крит (Греція) 17-26 червня ц. р. У ному взаяди участь представники десятьох канонічних Церков. Відмовилися від участі Антіохійська православна церква, Грузинська православна церква, Болгарська православна церква і, звісно, Російська православна церква (РПЦ).

Склад собору
Православний світ ділиться на 14 Церков, які одна від одної незалежні. Серед них немає єдиного лідера, як у Ватикані. З часів Візантії Константинопольський патріархат є «першим за честю» і саме він очолює список Помісних церков. Далі йдуть — Александрійська, Антіохійська, Єрусалимська, Російська, Сербська, Румунська, Болгарська, Грузинська, Кіпрська, Елландська, Польська, Албанська й Чехо-Словацька.

Українські православні
Українські православні не були представлені на Соборі через відсутність автокефалії. Зокрема, Українська православна церква (УПЦ) Московського патріархату належить до РПЦ на правах широкої автономії, УПЦ Київського патріархату й Українська автокефальна православна церква іншими Церквами не визнані. Російські церковники вважають їх незаконними, а на патріарха Філарета накладене прокляття (анафема). Таким чином, українські православні не брали участі в роботі Собору, незважаючи на те, що їхня кількість у світі є однією з найбільших. Єдиною можливістю українців заявити про себе могла участь РПЦ, але та відмовилась їхати на Крит.

Групи впливу
Константинопольський патріархат — це Церкви, які беззаперечно підтримують Константинополь: Александрійська, Єрусалимська, Кіпрська, Албанська та Чеська, яка нещодавно відійшла від московського впливу. Вони здебільшого мають стосунок до великої історії, відкриті для світу та не зазіхають на нові території. До сфери впливу Москви експерти відносять Болгарську, Сербську та Польську церкви. Ця група — лідер за кількістю вірян: 50 % православних світу мешкають на пострадянській території. Цим Церквам притаманна жорстка та тоталітарна манера керування.
Третя група — Антіохійський патріархат із центром у Сирії, Грузинська, Румунська та Грецька Церкви. Вони розвиваються по-різному: можуть пристати на будь-який бік або триматися осторонь залежно від обставин. Антіохійська, наприклад, ніби піддається впливу з боку Росії, але фінансується американською діаспорою.

Роль Вселенського патріарха
Повний титул очільника першої Церкви — Архієпископ Константинополя, Нового Риму та Вселенський патріарх. Наразі Константинопольську православну церкву очолює Варфоломій, котрий є громадянином Туреччини та зазнає політичного тиску з боку турецької влади. Вселенський патріарх вважає себе «старшим братом у світовій Православній церкві», представляє православних у світі і несе історичну, канонічну та теологічну відповідальність. Він має право скликати собори, підтримувати міжцерковні та міжконфесійні діалоги. Під час Всеправославного собору на Криті саме Варфоломій став модератором зустрічі, що викликало невдоволення РПЦ, де наполягають на своїй особливій ролі.

П’ята колона в Україні
Народні депутати, котрі не входять до парламентської більшості, спрямували дуструктивне звернення до Вселенського патріарха про збереження канонічного православ’я в Україні. Відповідний документ, підписаний 39 депутатами, оприлюднила прес-служба Опозиційного блоку.
Парламентарії у своєму зверненні висловили своє занепокоєння спробами змінити існуючий канонічний лад в Україні. У зв’язку з цим депутати попросили Варфоломія про моління за українців і благословення для них, України й УПЦ. «Для нас як народних депутатів українського парламенту є надзвичайно цінними ваші особисті зусилля щодо подолання розділення українського православ’я та затвердження на території України канонічного устрою, який є запорукою церковного світу, а отже — і стабільності в суспільстві й Українській державі», — йдеться у зверненні.

Реакція на автокефалію
Александрос Карлуцос, представник Константинопольського патріархату, негативно оцінив звернення патріотичних українських депутатів до патріарха Варфоломія з проханням надати автокефалію Православній церкві в Україні. «Вважаю, що це був зухвалий крок, навіть занадто зухвалий, з їхнього боку, — наголосив він, — Їхні політики не повинні мати жодного стосунку до питання визнання Церкви».
Представник Константинополя також додав, що Варфоломій залишає це питання під наглядом патріарха московського. «Вселенський патріарх визнає тільки патріарха Кирила духовним главою всієї Русі, що означає, певна річ, і України», — заявив о. Александрос. Він — клірик Американської архієпископії, котра входить до складу Вселенського патріархату. Цей священик також є одним із найвпливовіших людей, наближених до Варфоломія.

Підсумкова декларація
За підсумками Собору була прийнята спільна декларація. За нею, Православна церква є єдиною Церквою, а не федерацією Церков. Собор торкнувся і ряду інших питань:
1. Православна церква має намір вести діалог із іншими християнськими Церквами, але це не означає відступу від віри.
2. Учасники Собору засудили війни, військові втручання, вбивства, руйнування християнських пам’ятників, які відбуваються не тільки на Близькому Сході, але й в інших реґіонах світу. «Православна церква закликає всіх припинити військові дії на Близькому Сході, зупинити вигнання народів», — йдеться у посланні.
3. Церква висловилася і про шлюб: це — союз між чоловіком і жінкою.
Окремий пункт присвячений відносинам із державою — Православна церква не втручається в політику, але виступає на захист прав людини та вважає неприпустимим втручання держави в особисте життя громадян.

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...