Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Nov. 22, 2017

Що проповідує Церква, крім Євангелія?

Автор:

|

Січень 06, 2016

|

Рубрика:

Що проповідує Церква, крім Євангелія?
Митрополит Андрей Шептицький

Митрополит Андрей Шептицький

Хоч би що говорили про відділення Церкви від політики, суб’єктність Церкви як організації й її вплив на політичне й економічне життя не викликає сумнівів. Спрощуючи до примітивного, можна сказати, що Церква в Україні «поза політикою» такою ж мірою, як і бізнес.

Представництво інтересів вірян
Церкви мають моральний авторитет (який неймовірно зріс під час Революції гідності, а війна з Росією остаточно визначила, хто є хто), можливість комунікувати з величезною кількістю вірян. Церква представляє їхні інтереси перед органами державної та місцевої влади, тим самим виконуючи функції нормальної політичної партії (чого бракує самим українським політичним партіям). Більше того, Церкви намагаються впливати на ухвалення загальнодержавних рішень і політичного курсу країни (як приклад — звернення Блаженнійшого Святослава з приводу підготовки державного бюджету) і мають для цього усі організаційні й економічні передумови.
Це може викликати застереження в частини громадян, але було б дивно, якби вони діяли інакше. Тим не менше, Церкви, достоту як Леонід Кучма в період розквіту своєї монархії, декларують, ніби перебувають «над процесом».
Тому питання, що Церква проповідує, крім Євангелія, продовжує залишатися актуальним. В політичному сенсі сучасна Україна має досвід різноманітних «християнських демократів», орієнтованих радше на вигідну співпрацю з іноземними партнерами й експлуатацію позитивного образу політика-християнина-сім’янина, ніж на просування християнського вчення в політичну площину. Загальноприйняте твердження, що Церква змінює суспільство, але не втручається в політику. До таких практик належать капеланство, антиалкогольні кампанії, освітні й екологічні програми, допомога потребуючим, пропаганда цінностей сім’ї та батьківства-материнства тощо.
Однак трапляються випадки участі священиків у виборах. Не таємниця, що різні Церкви «патронують» різні політичні сили (згадати хоча б тісну співпрацю УПЦ МП з реґіоналами), а при місцевих радах існує інститут капеланства.

Християнські лобісти
Формально всі Церкви декларують свою українськість. Але в УПЦ МП ця українськість — малоросійська, а в УПЦ КП та УАПЦ — патріотична. УГКЦ, яка є частиною Католицької церкви, теж позиціонується в основному як українська Церква, а не католицька. Остання має найбільший потенціал для пропагування західних цінностей, який міг би бути використаний, зокрема, у політичному сенсі, для протистояння впливові «руського міра». Тим більше, що історія УГКЦ містить епізоди співпраці з політичними партіями католицького спрямування в першій половині ХХ ст., а приналежність до Католицької церкви передбачає більшу самостійність у стосунках із державою.
Цей досвід не варто недооцінювати, зважаючи на те, що ідеологія більшості політичних партій України (якщо вона є взагалі) і так застрягла в 1930-х рр. Та й сама УГКЦ, як свідчить досвід минулих виборів, досі не дала відповіді на два запитання, актуальні зараз так само, як і майже сто років тому: чи є Церква самостійним політичним суб’єктом і наскільки священики вільні у своєму виборі політичних симпатій.
Папа Бенедикт XVI пояснив, яку політичну участь він вважає допустимою для священнослужителів. «Якщо втручатися у сферу політики означає робити політику, тоді — ні. Вони мають бути священиками, пасторами, імамами, рабинами. Їхнє політичне втручання — непряме, вони проповідують цінності», — сказав він. Логічно, що якщо не можна брати участь у політичному процесі, то має ж бути якась світська політична сила чи хоча б позапартійна структура, яка береться захищати християнські цінності. І Церква мала б підтримати цих людей.
Це було б принаймні чесніше, ніж щоразу «дотримуватися нейтралітету», а потім співпрацювати з переможцями. Але весь цей час Церква зберігає «рівновіддаленість» від усіх політичних партій.
Політична партія чи партії клерикального спрямування могли б стати учасниками обговорення таких дражливих питань, як побудова пам’ятників чи нових сакральних споруд. Бо незрозуміло, хто і що відстоює у питанні скверу Святого Юра чи стежки Митрополита Андрея у Винниках. Усі ключові політичні гравці зберігають «нейтралітет», Церква так само послуговується «активістами», а в результаті маємо протистояння «фанатиків» із «екстремістами» на фоні «обурених мешканців». Лобіювати — це нормально, головне — нормально лобіювати.

Зона відповідальності
Зрештою, є проблема переходу громад з-під юрисдикції УПЦ МП. Є Почаївська і Києво-Печерська лаври і безліч інших, менш знакових об’єктів. Є, врешті-решт, передане УПЦ МП під завісу каденції Януковича приміщення на вулиці Пекарській у Львові. Самим Церквам втручатися в ці процеси «не пасує», влада теж робить вигляд, що питання — не до неї. Можна перевести всі ці речі у цивілізоване русло, а можна і далі продовжувати використовувати «активістів».
Це щодо суб’єктності Церкви у політичному житті. Натомість якщо говорити про цінності, то тут питань — ще більше. І головне з них — де пролягає тонка межа між «вселенським універсалізмом», національною належністю і «руським міром»? Якщо ми декларуємо прагнення інтегруватися в європейський простір (а УГКЦ, УАПЦ і УПЦ КП активно підтримали Євромайдан), то чи не варто скорегувати розмови про «духовний занепад Заходу», які до дрібниць повторюють тези московських батюшок про «гнилу Європу» та «благочестиву Русь»? Для УГКЦ питання — ще складніше: як поєднати конфесійну належність до Риму з обрядовою та національною єдністю з православними?
Сучасна історична політика УГКЦ робить наголос на постаті митрополита Андрея Шептицького. Але є одне але: історичні умови діяльності митрополита суттєво відрізняються від сучасних. Стратегічною метою митрополита було об’єднання всіх православних Російської імперії в Унії з Римом. Й УГКЦ дуже добре надавалася до такої справи. Іншою суттєвою відмінністю від сьогодення є те, що століття тому галицькі українці опиралися польській асиміляції, тож східний обряд та юліанський календар були важливими елементами національної ідентичності. Навряд чи зараз є сенс так само активно протиставляти себе «латинським впливам Заходу».

Своя партія, чи підтримка чужих?
У процесі «відродження» історичної свідомості греко-католиків, яка будується довкола доробку Митрополита, на другий план відійшла інша частина нашої історії. Мова про тих, хто ставив належність до Католицької церкви вище за дотримання «національного обряду». Щоб зрозуміти відмінності у підходах обох груп, варто порівняти фундаментальні праці двох греко-католицьких ієрархів: «Як будувати рідну хату» Митрополита Андрея і «Українська проблема» станіславівського єпископа Григорія Хомишина. Остання, оскільки містить чимало справедливої критики на адресу українського національного руху, зараз так само не надто популярна, як і в часи своєї першої публікації.
Для нас, у контексті розмови про клерикальну партію, може стати в нагоді історичний досвід Галичини першої половини ХХ ст. Тут не потрібно винаходити велосипед. Єпископ Хомишин був прихильником активної участі священиків у політичному житті, але під прапором єдиної клерикальної партії. Натомість Митрополит Андрей схилявся до ідеї, що священики можуть підтримувати світські партії, які не є ворожими до Церкви. А для координації зусиль мала б існувати понадпартійна громадська організація. Обидві моделі могли б бути прийнятними — все одно це краще за публічне «дистанціювання» від політики та кулуарні домовленості.
Стосовно питання, наскільки священики вільні у виборі своїх політичних симпатій, то зараз є купа партій «за все хороше проти всього поганого». Такої розкоші не було сто років тому. Зараз навіть комуністи вважають себе православними, що вже говорити про соціал-демократів чи лібералів.
Тим часом користаються з такої можливості, здебільшого, особи, для котрих внутрішній моральний імператив «не вляпатися в політику» звучить майже нечутно. Результати спостерігаємо під час кожних виборів.
Головною проблемою позиції «поза політикою» є її нещирість. З одного боку, ми чуємо про те, що політика — брудна справа, і Церква — поза нею А з іншого — бачимо капеланів у місцевих радах і незрозумілі маневри навколо громадських просторів. Ми чуємо про «занепад Заходу», але не бачимо відмови від західного способу життя з його матеріальними благами та надійним автопромом. Якщо не відбудеться зміна підходу, може статися банальне «голосування ногами» великої частини парафіян, як це вже відбувається у парафіях УПЦ МП.

Назар Кісь, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...