Новини для українців всього свту

Wednesday, Aug. 21, 2019

Роздуми про радрузьку святиню на Любачівщині

Автор:

|

Грудень 01, 2011

|

Рубрика:

Роздуми  про радрузьку святиню  на Любачівщині

У наш час небагато знайдеться тих славних меценатів, які хотіли би жертвувати частку своїх доходів на громадські потреби. Зате маємо помітне число могутніх олігархів як у Верховній Раді (ВРУ), так і в уряді України, котрі здобули свої маєтки здебільшого незаконним шляхом і живуть y великиx достатках та розкошах, і становлять вони так звану новітню буржуазію, яка наживається на трудовому народові. Ця космополітична «братія» свої капітали та коштовності в основному зберігає в зарубіжжі. Для неї чужі інтереси суто українські й те, що в страшних злиднях в Україні животіють численні незахищені осиротілі діти й опущені старці. Я вже не згадую про те, що ця група заможних багатіїв не включається в інвестиційний потік неприбуткових інвестицій, які мають національно-духовну значимість. А такі потреби в Україні існують, як рівно ж поза її межами, де вимагається негайних коштів на збереження пам’яток української культури. Цього року мені пощастило з дружиною відвідати цікаві місця в Західній Україні, і на підставі побаченого зродилися в мене спонтанно вищенаведені думки.

Понад те, проїжджаючи Польщею, ми мали змогу цього року побувати на Українському фестивалі в Кошаліні й на «Лемківській ватрі», яка традиційно відбувається в Ждині, біля Горлиць. Але головне — те, що ми відвідали українські етнічні землі Закерзоння, які після Другої світової війни Сталін подарував Польщі. Проїжджаючи через Холмщину, Лемківщину й Надсяння, ми на власні очі побачили численні зруйновані церкви та цвинтарі, а також численні могили, у яких спочивають українські жертви, закатовані реакційним польським підпіллям в 40-х рр. минулого століття. Із тривогою ми відвідали місця, де стояли в минулому наші церкви та де існували села, цвинтарі й історичні пам’ятники, а тепер ці святі місця значною мірою поросли дикими хащами, деревами та бур’янами. Серед побаченого на нас велике враження справило село Радруж на Любачівщині, у якому дивом збереглася доволі ориґінальна оборонна старовинна дерев’яна церква Св. Параскевії, що заслуговує на детальніше обговорення. А скільки таких святинь наших загинуло безслідно! До речі, про храм у Радружі опубліковано кілька польськомовних і україномовних статей у часописах і в Інтернеті. Отже, церква стає об’єктом зацікавлення не лише як історична споруда та як джерело церковно-архітектурного мистецтва, але й тим, що вона існує. У цій церкві є щось неповторне, і нею цікавляться не тільки релігійні достойники, мистецтвознавці, а й туристи й люди, які хочуть знати історію цієї землі.

Ця земля в наш час стає джерелом роздумів, вона зворушує й надихає до творчості. Стояти на такій прицерковній площі — неоцінений привілей, адже думки про цю святиню не просто зворушують кожного українця-християнина, але й зміцнюють набожність усіх тих, кому пощастило побувати в тому місці. Справжня історія починається саме тоді, коли ми ідентифікуємо себе з такими цінностями, а головне — коли напишемо про них і познайомимо з ними інших. Цю історію конче треба передавати світові. Це — справді приголомшуючі скарби нашого духу. Церква — це те ядро й ці віхи, за якими легко пізнати культуру народу. Такі об’єкти, а зокрема храми Божі, цінні працею будівничих, працею всіх поколінь, а в тому числі душпастирів, без яких вони не мали би глибинної духовної цінності. Наші душпастирі воювали за душі вірних, разом із народом страждали під ярмом ворожих наїзників. Хоча обличчя цієї землі достатньо змінилося, а все ж таки вона нас манить, кидає виклик і змушує заново пережити ці великі події, які відбувалися тут у минулому, але віддзеркалені в нашому сьогоденні. Тут — наші історичні підвалини, тут від непам’ятних часів жили наші пращури й тут спочивають вони. Здається, ця земля й старовинна дерев’яна церква немов розказують нам пережиту історію та сучасну тугу за тими, хто тут жив і боронив її перед ворожими наїздами. У неї — своя пам’ять, значно тривкіша за пам’ять самих людей. Боже, як би хотілося повернути цій святині справжнє життя! Відродити ці святочні величаві торжества й велелюдні прицерковні зустрічі. Відомо, церква — це не лише стіни й дах, але віра та життя. Ніщо не може рівнятися із Церквою, вона є верхов­ною формою релігійного змісту, який є синтезом людської моралі й віри в позаземне життя людини. Вдивляючись у церкву, можна відчути, скільки тут протягом історичного часу відбулося щирих молитов, скільки охрещених було дітей, скільки вінчалося весільних пар, урешті, скільки тут відбулося похоронних відправ і прощань.

У селі Радружі було побудовано дві церкви. Оборонну церкву Св. Параскевії освячено 1580 року. Зараз вона є однією з найстарших в Перемишльській єпархії. Загалом, збереглася й дерев’яна церква Вознесіння Господнього в селі Улючі, споруджена 1510 року. У с. Посаді Риботицькій існує мурована церква Різдва Пресвятої Богородиці, збудована в ХV ст., церкви в Хотинці, Кругелю Великім, П’яткові й Поздячі — це вже церкви, споруджені в ХVI i XVII ст.

Але церква в Радружі, як і дзвіниця, має своєрідний, унікальний стиль. У наш час сюди приїжджають люди з різних сторін і країв, щоби її побачити, люди прибувають також, аби тут помолитися, подякувати Богові за ласки й просити Милосердного Господа про подальше спасіння. Протягом століть ця церква була нашою християнсько-національною захисницею й нашим духовним дороговказом. Із її існуванням пов’язана низка різних переказів, які переповідаються з віку у вік, із покоління в покоління. Ось пригадаймо один із них. Відомо, що церква в Радружі мала оборонний характер, оточена муром, вона служила для місцевих жителів охороною від зовнішньої загрози. 1672 року на село Радруж напав сильний татарський загін султана Мехмеда ІV, який хотів захопити в ясир місцеве населення, однак люди встигли схоронилися в церкві. Коли вже ситуація була безвихідна й виникла небезпека, що нападники її здобудуть, тоді до них із церкви вийшла дружина місцевого війта Марія Дудневич, яка, рятуючи своїх односельчан, добровільно за них погодилася піти в ясир. Була це жінка неперевершеної вроди, її ніжність, привабливість становили жіночий ідеал краси. Узята в полон як невільниця, потрапила вона до достойника турецького, який, щойно глянувши на неї, занімів від враження та безмежно в неї закохався. Щоби здобути її прихильність, він намагався всіляко їй догоджати, наділяв її великим багатством. Близько 27 років Марія перебувала в неволі, та врешті повернулася до свого Радружа. А повернувшись, побачила, як церква за цей час підупала. Вона без вагання більшу частину свого маєтку, який привезла зі Стамбула, передала на відновлення та ремонт церкви.

Цей переказ трохи нагадує історичну постать Роксолани (1506—1558) з Івано-Франківщини, яка була в неволі й стала наложницею султана Османської імперії Сулеймана І Пишного. 1518 року, під час нападу на місто, її захопили в полон кримські татари. Згодом дівчина потрапила до султанського гарему. Як дружина султана, вона мала великий вплив на османську політику щодо України-Русі. Згодом її син Селім ІІ засів на турецькому престолі й разом із мамою відіграв позитивну роль у допомозі Україні. Роксолана своєю діяльністю привернула увагу численних митців, зокрема письменників і живописців, які присвятили їй низку творів.

Коли описуємо церкву в Радружі, годі оминути увагою дуже прикру й болючу подію, яка тут відбулася 1944 року. Польський реакційний загін Армії Крайової прибув до села й учинив кривавий злочин. У жорстокий спосіб кати замордували місцевого пароха УГКЦ о. Василя Гучка. Вони катували його та ще живим розіп’яли (прибили цвяхами до плоту). Тіла дружини й доньки о. Василя Гучка злочинці вкинули у вогонь палаючої плебанії. Крім о. Гучка та його сім’ї, бандити тоді вбили ще 12 мешканців Радружа, більшу частину села спалили. У той період українці переживали смертельну трагедію. Досить згадати, що поблизу Радружа 6 квітня 1946-го ці самі зловмисники напали на с. Гораць, у якому закатували 135 жертв, у тому числі неповнолітніх дітей, жінок і чимало старців. Серед замордованих був убитий і Гриць Лебедович, директор місцевої школи, який усе своє життя присвятив доброму вихованню нашої молоді. Зрештою, у ті роки польські кати по-звірячому позбавили життя кілька тисяч українських селян на Закерзонні, а лише в Перемиській єпархії вбили 86 греко-католицьких священиків.

Перед Другою світовою війною в селі Радружі жили понад 2 100 парафіян і кілька польсько-українських мішаних родин, українців після війни було депортовано на терени УРСР, а решту населення — силоміць переселено в межах акції «Вісла» 1947 року на північно-західні понімецькі землі.

На тлі цієї святині коротко згадаймо історію села Радружа, розташованого неподалік осади Горинця на Любачівщині. Тут у мальовничій околиці лісів у 1940-х рр. квартирував курінь УПА леґендарного командира Івана Шпондака (Залізняка), який обороняв селян від неминучої смерті, адже без допомоги УПА жертв було би значно більше. Неподалік у лісі біля Мриглодів-Верхрата був розташований партизанський штаб командування УПА на Закерзонні, очолюваний Ярославом Старухом (Стягом). Через село Радруж перепливав потічок Радружка, води якого вливалися до річки Папєрня й далі впадали до річки Любачівка.

Крім того, в околиці є чимало джерел із мінеральними оздоровчими водами, знаними за лікувальними властивостями в цілій Польщі. У близькій осаді в Горинцю існує оздоровчий санаторій, де лікуються хворі, головно на ревматичні недуги.

Перші письмові згадки про Радруж знаходимо 1444 року, де сказано, що тут у той час жило близько 500 осіб, в основному українсько-руської нації, які займалися хліборобством і випасом худоби. Починаючи від XV ст. на село нападали татарські орди, завдаючи селянам великої шкоди та чинячи спустошення. Ці землі належали до Київської держави, згодом — до Перемиського, Белзького українсько-руського князівств. На жаль, історія так склалася, що вони потрапили в польську займанщину й перебували під владою Речі Посполитої. Радруж зачепила також визвольна боротьба під проводом гетьмана Б. Хмельницького.

Боротьба в XVI ст. — першій половині XVIII ст. започаткувала розвиток національного життя в Україні, у якому допомагала українська еліта. Серед інших прославилися такі постаті, як князь Костянтин (Василь) Острозький, князь Юрій Слуцький, Єлизавета (Галшка) Гулевичівна. Однак більшість українських феодалів, верхівка духовенства в умовах панування Речі Посполитої віддалялися від національної культури — мови, традицій, православної віри, наступало відчуження й полонізація. Щоби зарадити тому, 1596 року було укладено унію у Бересті, яка викликала поділ суспільства й полеміку в релігійному житті. Один з українських публіцистів — Мелетій Смотрицький — у полемічному трактаті 1610-го «Тренос» («Плач») сильними словами передав скорботу Православної церкви за династіями, які раніше були віддані вірі своїх пращурів, а зараз її покинули. Однак згодом Греко-католицька церква ставала все більш національною й ідентифікувалася з українською нацією. Її запеклим ворогом, у першу чергу, була Московщина. Зрештою, і ненабагато солодшою для нас була польська римо-католицька віра.

Тепер іще аґресивнішу диверсію запроваджує в Україні Московський патріарх Кирило (Гундяєв), Він із крайньою лютістю воює проти вірних Української православної церкви Київського патріархату. Ця тема — широка її не вдасться охопити в межах цієї статті.

На завершення наведу кілька думок зі статті, яка була поміщена в польській газеті Rzeczpospolita, де написано про світове вирізнення греко-католицької церкви з XVI ст. у Радружі в Підкарпатському воєводстві в Південно-Східній Польщі. У 40-х рр. минулого століття мешканців Радружа було виселено, переважно на Львівщину, і храм стояв покинутий. Літургійні події відбуваються тут кілька разів на рік. Це — одна із чотирьох дерев’яних церков на українсько-польському пограниччі, що збереглися найкраще, унікальна в європейському масштабі. Тепер як єдина споруда на території Польщі потрапила до престижного списку Всесвітнього фонду пам’ятників (World Monuments Fund). Тут поміщено безцінні об’єкти, варті порятунку та фінансової підтримки. І хоча фонд не призначає грошей, а займається промоцією, це збільшує можливість здобути засоби на її відновлення. На цю тему знаходимо інші публікації в часописах і Інтернеті.

 Ярослав Стех

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...