Новини для українців всього свту

Monday, Aug. 26, 2019

Повернутій церкві в Перемишлі минає 15 років

Автор:

|

Грудень 01, 2011

|

Рубрика:

Повернутій церкві  в Перемишлі минає  15 років

Історія василіанської обителі в Перемишлі — не дуже довга, але доволі складна. Ідея побудови церкви на Перемишльському Засянні виникла ще 1893 року — її ініціатором був о. Мирон Подолинський. Благословення на будівництво храму дав Юліан Пелеш, тодішній Перемишльський єпископ.

До планів о. Подолинського входило збудувати церкву, повернути до Перемишля василіан і залучити їх до духовної праці при тій церкві, де мав би також постати монастир. Здійснення задуму почалася зі збірки коштів на будову, купівлю землі та замовлення архітектурного проекту майбутнього храму.

У грудні 1913-го зусиллями Перемишльського єпископа Костянтина Чеховича до Перемишля після півторастолітнього небуття повернулися василіани й активно долучилися до справи спорудження церкви. Першим ігуменом у Перемишлі став о. Маркіян Марисюк (ЧСВВ). Заново розпочалася велика збірка коштів, було докуплено більше землі, почато закупівлю будівельних матеріалів і замовлено виконання проекту церкви в архітектора А. Лушпинського.

На превеликий жаль, Перша світова війна, а згодом польсько-українські протистояння 18—20-х рр. минулого століття припинили будівництво. Під час війни зібрані гроші втратили свою вартість, а австрійська армія конфіскувала закуплені будівельні матеріали. Щойно 1924 року, коли з благословення владики Йосафата Коциловського (ЧСВВ) василіани цілковито перебрали на себе відповідальність за побудову церкви та монастиря, стартував черговий етап будівництва. Відповідальними за його реалізацію були ігумени василіанської обителі в Перемишлі

о. Діонісій Головецький і о. Платон Мартинюк, а на завершальній стадії, тобто в 1928—1935 рр., —

о. Йосиф Чепіль. У той час величезні перешкоди в реалізації побудови церкви створювала тодішня міська влада Перемишля. Василіани мали площу понад гектар і планували збудувати церкву, спроектовану за правилами нашої церковної архітектури, із гарним іконостасом, величними банями, увінчаними хрестами, з великою театральною залою в підвалах церкви. І поставити її в центрі площі. На це не погодилося керівництво міста. Воно вимагало, щоби церква стояла в куточку площі та щоб у жодному разі не була ані більшою, ані гарнішою за римо-католицький костел оо. сaлезіан, розташований поруч. Це змусило василіан відмовитися від готового архітектурного проекту А. Лушпинського та 1930-го замовити новий — у львівського архітектора Лева Левинського. Але й після цього уряд міста не погодився ні на архітектурний проект, ані на зведення святині в центрі площі, що змусило василіан знову змінити проект, відмовитися від бічних нефів, звузити церкву, зменшити театральну залу в підвалах і поставити церкву в куточку площі при самій вулиці.

Наперекір усім труднощам і перешкодам із боку польської влади навесні 1935 року церкву було споруджено, хоч не такою, якою хотіли бачити її василіани й усі, хто з любові до Бога, віри, рідної мови, обряду, культури трудився при будівництві цієї церкви в Перемишлі. У великому народному подвигу побудови святині були задіяні єпархіальне та чернече духовенство, усі тодішні церковні товариства й братства, мешканці Перемишля та навколишніх сіл. Тому василіанська церква — це неповторний пам’ятник живучості й ідейності українського населення Перемишльщини. У ній дотепер живе потужний дух самозбереження й незборима воля до існування наперекір усім негараздам.

За задумом будівничих, церква мала бути не лише центром релігійного життя, а й осередком культурної діяльності. Для цього в підвалах церкви розмістили театральну залу, прикрашену розписами зі символами нашої релігійної та національної тотожності, такими як церква

Св. Юра у Львові, гербами міст Львова та Києва, портретами велетнів української нації: митрополита Андрея Шептицького, єпископа Йосафата Коциловського, видатних постатей Тараса Шевченка, Івана Франка, Миколи Лисенка, о. Маркіяна Шашкевича, о. Михайла Вербицького, а також настінною поліхромією у вигляді квіткового орнаменту. 7 квітня 1935 року Перемишльський владика Блаженний Йосафат Коциловський (ЧСВВ) звершив чин освячення нової церкви Співстраждання Пресвятої Богородиці на Засянні в Перемишлі.

Недовго українці Перемишльської землі тішилися своєю церквою й театральною залою, бо вже в жовтні 1945 року польська Служба безпеки наказала василіанам покинути монастир і храм. Будівлі було призначено на потреби Воєводського державного архіву. У монастирському комплексі провели роботи, метою яких було пристосувати ці споруди до потреб архіву. Роботи мали бути виконані в такий спосіб, аби в храмі більше не було Богослужінь. Про це свідчить лист президії міської ради в Перемишлі до Воєводського державного архіву, у якому чітко визначено програму дій: «Поцерковна будівля мусить бути перебудована ззовні і зсередини таким чином, щоби її пристосувати до сьогоднішніх потреб. Перебудова має включати усунення куполів із вежами, ліквідацію входового порталу разом зі сходами. Зовнішні стіни слід усучаснити через ліквідацію всіх церковних елементів».

Так почалося цілковите руйнування церкви й монастиря, було змінено інтер’єр храму, замальовано церковні розписи, установлено залізобетонні плити, які розділили нутро церкви на три поверхи, усередині побудували ліфт і залізні сходи. З усіх трьох куполів зняли хрести, розібрали вхідні сходи та закрили головний вхід до церкви. Нещадно знищили приміщення театральної зали. Усі згадані вище витвори мистецтва, розміщені на стінах, сплюндрували, особам на портретах повидряпували очі, обличчя порисували, а потім усе, включно з поліхромією, покрили штукатуркою та фарбою.

Отці василіани ніколи не могли змиритися з несправедливим позбавленням їх їхнього монастирського комплексу й майже від самого початку вживали різних заходів, щоби повернути собі обитель і церкву. У цій справі клопотали чергові настоятелі Василіанського чину: ієром. Павло Пушкарський, ієром. Йосафат Романик, ієром. Мелетій Білинський. На превеликий жаль, усі їхні дії виявилися безуспішними. Польська комуністична влада постійно відмовляла в поверненні монастиря й храму, спираючись на діючий закон від 27 липня 1949 року, яким Польща позбавила українців права на церковне, громадське та приватне майно, що залишилося на рідних землях після їхньої депортації унаслідок злочинної акції «Вісла» 1947-го, а також тим, що будівля втратила сакральний характер.

1989 року тодішній протоігумен чину, а зараз — єпископ Василій Медвіт (уродженець Перемишля) помножив зусилля щодо повернення василіанам монастиря й церкви в Перемишлі. Поборовши різні труднощі, людську злобу, нехіть, а часто — відверту ворожість і ненависть, він домігся того, що 25 жовт­ня 1996 року польська влада повернула василіанам і монастир, і церкву. Будівлю, яка мало чим нагадувала, що раніше це був Божий храм, прийняв уже черговий протоігумен ЧСВВ ієром. Володимир Ющак.

Багато що із церковного майна було втрачене, зокрема більшу частину землі, яку з великими труднощами купували василіани та мешканці Перемишля і околиць. Із церковної ділянки, що колись становила площу понад 1 га, повернуто лише 40 арів.

Першим ігуменом монастиря в Перемишлі став ієром. Тимотей Феш (ЧСВВ), людина молода, енерґійна, непоступлива, здатна поборювати труднощі. На його плечі ліг тягар повернення обителі до первісного призначення, тобто відновлення вигляду й функцій Божого храму та монастиря. Не була це легка справа як із матеріального (через брак фінансів), так і з організаційного боку. Місцева влада (подібно як і передвоєнна) ставилась до цього неприхильно, створювала всілякі можливі й неможливі перешкоди, висувала щораз нові й нові, майже не можливі до виконання вимоги. Але о. Тимотей не здавався. Із Божою допомогою перемагав усі складнощі. Спершу в зруйнованій підвальній залі церкви о. Тимотей створив капличку, де відправлялися Богослужіння.

10 березня 1997 року, у перший день Великого посту, розпочалися найважчі роботи — усунення залізобетонних плит (400 т залізобетону). І тут одразу виникли проблеми, які можна назвати повторенням історії. Одним із прикладів цього є відмова міської влади призначити місце, куди можна було би вивезти оцих 400 т залізобетону. Та попри все й завдяки допомозі та жертовності людей доброї волі будівельні й ремонтні роботи поволі просувалися вперед під пильним наглядом ігумена Тимотея Феша (ЧСВВ). Технічними роботами керував архітектор із Перемишля — покійний уже Яцек Мермон. У церкві розібрали залізобетонні плити, усунули внутрішні залізні сходи та ліфт, заново поштукатурили стіни, поклали підлогу, установили скромний іконостас і все необхідне для Богослужінь. Львівські художники Андрій Дудка й Андрій Винничок частково розписали інтер’єр. Зовні було відбудовано сходи, що ведуть до храму, відкрито вхід до святині, відремонтовано фасад. Монастир пристосовано до житлових потреб ченців і студентів, тобто проведено генеральний ремонт, змінено або відновлено вікна. У цілому об’єкті встановлено опалення й проведено заміну електричної мережі. Територію монастиря та церкви було впорядковано та заново огороджено, а на монастирському городі зведено каплицю-дзвіницю, у якій помістили елементи зі зруйнованих церков і василіанських монастирів.

27 вересня 1997 року, на празник Воздвиження Чесного Хреста, Преосвященний митрополит Перемишльсько-Варшавський архієпископ Іван Мартиняк і владика Север’ян Якимишин (ЧСВВ) із Канади в присутності великого числа ченців і мирян освятили хрести на головному й бічних куполах. Церква немовби воскресла, наново почала жити духов­ним життям і служити не лише ченцям, а й мирянам. Монастир заповнився молодими ченцями, студентами духовної семінарії, майбутніми священиками.

У неділю 13 травня 2000 року відбулося врочисте друге освячення монастирського храму Співстраждання Пресвятої Богородиці в Перемишлі, яке довершив митрополит Перемишльсько-Варшавський архієпископ Кир Іван Мартиняк у співслужінні з владикою Василієм Медвітом (ЧСВВ), владикою Володимиром Ющаком (ЧСВВ) й отцями Тимотеєм Фешем, Григорієм Столицею та Юліаном Ковалем за участю численної кількості мирян.

Таким чином, закінчився перший етап ремонтних робіт, які повернули обителі можливість виконувати сакральні функції, — це не означало, що об’єкт був повністю відремонтований, бо попереду було ще багато праці, щоб убезпечити будівлю від руйнування природними чинниками. На це потрібні були великі кошти, яких, зрозуміло, у ченців не було.

Наприкінці 2008 року, будучи ігуменом монастиря в Перемишлі, я звернувся до світового українства з проханням про фінансову допомогу на подальший ремонт церкви. На мій заклик відгукнулося чимало жертводавців. Як на початках будови церкви, так тепер розпочався збір фондів. До збору коштів активно включилася колишня перемишлянка, а тепер — жителька м. Торонто (Канада) пані Анізія Стех. У численних статтях, опублікованих у різних часописах Канади, Сполучених Штатів Америки, Німеччини й Австралії, вона описувала актуальний стан, потреби церкви Співстраждання Пресвятої Богородиці в Перемишлі та просила про допомогу людей доброї волі, яким не байдужа була доля перемишльської церкви, що залишиться живим свідком українського буття на цих етнічних землях. Пані Анізія дотепер особисто та з великою посвятою займається збиранням коштів як від приватних осіб, так і від різних інституцій.

Завдяки численним і щедрим пожертвам усіх тих, хто вважав за свій християнський і національний обов’язок поділитися власним добром із церквою в потребі, а також підтримці співбратів василіан із Канади, авторові цієї статті випало на долю взятися за нелегку справу — провести другий етап ремонту церкви й монастиря.

Використовуючи кожну золотівку, кожний долар із продуманою господарністю, протягом 2009—

2010 рр. ми відремонтували всі три куполи, покрили їх новою мідною бляхою, наново встановили на них відновлені хрести, відновили дах, усучаснили стару громовідвідну систему, виконали ізоляцію пивниць і фундаментів, аби запобігти вологості, побілили церкву всередині й ззовні, забезпечили зовнішні сходи. Усі ці роботи було зроблено на високому фаховому рівні, що викликало подив і захоплення в експертів-архітекторів.

Виконані мною роботи було оцінено таким чином, що 12 квітня 2011 року мені було надано щорічну золоту відзнаку Міністерства культури за особливу дбайливість до історичних архітектурних пам’яток.

Долаючи різні труднощі та перешкоди, із Божою допомогою та заступництвом Покровительки нашої церкви Пресвятої Богородиці вдалося реалізувати амбітний задум і завершити другий етап ремонту до 75-літнього ювілею від першого освячення церкви тодішнім Перемишльським владикою Йосафатом Коциловським 7 квітня 1935 року.

Щоби повернути церкві її первісний вигляд, треба було відновити зруйновану театральну залу в підвалах, аби вона, за задумом передвоєнної громади Перемишля, знову стала місцем плекання релігійної та національної культури українського народу. Це стало моєю мрією, новим викликом для мене, але водночас — і моїм захопленням. Я поставив собі за мету відновити залу до 15-літнього ювілею від дня повернення громаді церкви й монастиря. Я добре знав, що це — великий і вартісний проект, що нема грошей на його реалізацію, але знав також, що Господь Бог і Пресвята Богородиця напевно хочуть, щоби Їхній дім був уповні очищений від наруг і осквернень, учинених над святинею.

Тому з вірою й надією на Божу допомогу, засукавши рукави, треба було взятися до праці. У першу чергу необхідно було роздобути кошти. Мої прохання про допомогу, скеровані до вірян нашої церкви, сприймалися прихильно: хто жертвував гроші, хто допомагав працею. У пригоді знову стала пані Анізія Стех, яка зайнялася успішною збіркою коштів у Канаді й Америці. Частину грошей виділили: уряд охорони архітектурних пам’яток, президент міста Перемишля та маршалок Підкарпатського воєводства. Свій внесок зробили також самі отці василіани.

Усе почалося з проведення консерваторської експертизи й виготовлення спеціального плану робіт. Ішлося про те, щоби не знищити художніх розписів, які були прикриті шаром штукатурки і фарби. Далі було проведено осушення приміщення, ізоляцію фундаменту зсередини та ззовні, зірвано стару й поставлено нову долівку з ізоляцією й отепленням, покладено підлогу з керамічних плиток, перебудовано та пересунуто в інші місця чотири стовпи, що підтримують стелю, усучаснено сцену. Особливо уважної праці вимагало зняття нашарувань фарби та штукатурки, які прикривали настінні розписи. Реставраційні роботи проходили під наглядом консерватора історичних пам’яток пані Маргарити Давидюк і митця пана Тімура Карімова. Вони також зайнялися відновленням історичних пам’яток: пан Тімур Карімов реставрував малюнки, а пані Маргарита Давидюк — настінну поліхромію. Залу було свіжо помальовано, забезпечено освітлення партеру та сцени. До відновленої актової зали закупили 180 нових крісел.

У рамках Першого міжнародного фестивалю сакрального мистецтва прикордоння, що з 26 до 28 серпня ц. р. проходив у Перемишлі, у Навечір’я свята Успіння Пресвятої Богородиці 27 серпня вперше після 1945 року в підвальній залі прозвучала музика. Саме тут відбувся концерт пана Антонія Пільха — віртуоза гри на лютні, старовинному музичному інструменті, а 22 жовтня 2011-го в цій залі в присутності численних слухачів зі своїм концертом виступив хор «Леґенда» з міста Дрогобича (Україна).

15 років Боже провидіння вело отців василіан шляхом ремонтів, які мали на меті затерти сліди вандалізму, наруги над святістю й мистецтвом. Дякуючи Всевишньому за всі ласки, 23 жовтня ц. р. у церкві Співстраждання Пресвятої Богородиці в Перемишлі митрополит Перемишльсько-Варшавський архієпископ Іван Мартиняк у співслужінні священиків відправив подячну архієрейську Божественну літургію в супроводі чудового співу хору «Леґенда» з Дрогобича, а відтак відбулося врочисте відкриття й освячення актової зали в підвалах храму.

Від себе особисто та від усієї василіанської спільноти в Польщі від глибини серця щиро дякую всім нашим жертводавцям, усім людям доброї волі, які не стояли осторонь наших проблем, розуміли значення існування церкви на Перемишльській землі. Бо церкви завжди є свідченням історичного буття на тих землях народу, котрий їх будував. Якщо зникають церкви, зникає велика частина нашої історії. Без вашої фінансової допомоги, любі приятелі нашої церкви Співстраждання Пресвятої Богородиці в Перемишлі, не було би можливо повернути зруйнованій церкві її сакральний характер, щоб у ній прославляти Всевишнього Бога, Спасителя нашого Ісуса Христа та нашу Небесну Матір — Пресвяту Богородицю, і вимолювати скарби ласки для «ктиторів і доброчинців обителі цієї» й для нинішніх і майбутніх поколінь.

Щиро дякую пані Анізії Стех за її велику заангажованість у справу ремонту нашої церкви та монастиря, за її плідну співпрацю. Нехай Усевишній Господь благословить вас, а Покровителька нашої церкви Пресвята Богородиця буде й вашою Покровителькою.

До повної величі та краси залишилося розписати (розмалювати) інтер’єр церкви, але й у тому сподівання покладається на допомогу щедрих людей.

Залишаюся з надією й молитвою, ієром. Юліян Богдан Коваль, ігумен монастиря

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...