Новини для українців всього свту

Tuesday, Feb. 18, 2020

«Після примітивної реконструкції з храмів зникають намоленість і піднесена аура»

Автор:

|

Грудень 25, 2019

|

Рубрика:

«Після примітивної реконструкції з храмів зникають намоленість і піднесена аура»
Так колись виглядала дзвіниця залісянської церкви

Вагому частину безцінної спадщини Української держави становлять її храми, ці обереги нашої духовності, національної ідентичності. Прикро, але чимало з них зникають, втрачають свою самобутність. Винен у цьому не лише безжальний час, докладаються і недалекоглядні люди. Саме вони своїми поспішними необдуманими вчинками гублять, спотворюють скарби, які дісталися нам від предків. І які ми покликані у їхній автентичності передати на подальше збереження нащадкам.
Гордість села Залісся на Золочівщині — споруджена у терезіанському стилі церква Великомучениці Параскеви, яка є пам’яткою архітектури місцевого значення. Колись її іконостас приїжджав вивчати знаменитий хранитель духовних цінностей академік Борис Возницький. Точної дати побудови храму у селі не знають, але розуміють: за ним — велика пам’ять, тисячі доль. Раз так, то і ставитися до нього треба підкреслено шанобливо. З повагою до первозданності. Для сучасників, як і для їхніх попередників, має бути дорогим кожний камінчик, кожна деталь святині.
У Заліссі, схоже, з цим проблеми. Парафіяни вирішили звузити на дві цегли вхід до захристя та замінити старенькі двері новими, сучасними. Категорично проти такої «реконструкції» виступив місцевий краєзнавець, за фахом — ветеринар Володимир Топишко. «Історичні пам’ятки не можна переплановувати на свій лад, це грубе порушення закону, — вважає він. — Погоджуюся: двері справді благенькі. Але їх можна було б, не звужуючи, замінити на інші, такого ж розміру, такого ж фасону, теж із дерева. І поставити на них колишні, ще цілком добротні завіси оригінальної форми. Їм не менш, ніж 150 років. Вони ковані, ручної роботи, виготовлені у кузні, яка колись працювала у нашому селі. Прослужать ще не одне століття! Це частинка нашої історії. Шкода, що наші односельці цього не хочуть розуміти. На місці виникає непотрібний конфлікт». Залісянський священник каже, що отримав від владики у районі дозвіл на заміну дверей. Але ж на заміну, а не на їхнє звуження.
Ще одна сумнівна новація — щоб тутешня дзвіниця виглядала привабливіше, на стару штукатурку її стін майстри нанесли сучасне декоративне покриття «короїд». Але воно не приживається. І нова, і стара штукатурка обсипаються.
Кілька років тому на цій парафії вдалися до іншої самодіяльності: шатровий дах на дзвіниці, вкритий цілком добротною австрійською бляхою, замінили куполом, вкривши його модерним булатом. Стару бляху продали як металобрухт. Дзвіниця перестала бути схожою на саму себе. Через протиправну зміну форми даху о. Севастіян Дмитрух, голова комісії сакрального мистецтва Львівської архієпархії Української греко-католицької церкви, зробив припис, викликав пароха для пояснень у Львівську консисторію. Назвав цей випадок «вандальним». Однак він не став повчальним, церкву у Заліссі і далі «підправляють», як кому заманеться.
«Наші діди-прадіди були дуже розумними, завбачливими. Цінували, берегли свою духовну обитель, — міркує п. Топишко. — Скажімо, основу під дах залісянської дзвіниці робили з чотирьох видів дерева: у разі, якби шашіль пошкодив балки зі сосни, покрівля трималася б на перекритті із бука, граба чи ясена. Нам усім такої б ревної уваги до своїх святинь».
На жаль, аматорська, позбавлена правил і смаку реконструкція сакральних об’єктів стала поганою модою, набула масового поширення в Україні. Вона завдає величезного удару по нашій історичній, культурній спадщині. Один із найбільш кричущих випадків трапився у травні ц. р. у карпатському Славському. У тамтешній церкві Успіння Пресвятої Богородиці під час ремонту з мовчазної згоди священника на стінах замалювали унікальні розписи художників-монументалістів початку ХХ ст. Модеста Сосенка й Юліана Бучманюка, а з підлоги збили унікальну плитку, яку було виготовлено на фабриці знаменитого львівського архітектора Івана Левинського. На місці цих розписів приліпили плитку, яку використовують у ванних кімнатах.
У багатьох українських церквах (навіть тих, які входять до списку ЮНЕСКО) під виглядом євроремонтів незаконно роблять «передбанники» з пластику, обшивають дерев’яні стіни штучною вагонкою, замість унікальних вітражів вставляють пластикові вікна. Як сказав мені один із парафіян, після такої примітивної реконструкції немовби зникає намоленість цих храмів, вивітрюється їхня піднесена аура.
«Кілька днів не покидало відчуття, ніби мені обрубали руки і ноги, — переказує свій біль о. Севастіян. — Коли священник кладе руку на Євангеліє, то каже: «Церковне майно не роздавати, не продавати, не закладати — оберігати». Тобто порушено присягу. Той священник не зберіг того, що мав».
Ще одне розпачливе міркування о. Севастіяна: «Наші бідні селяни мають кошт на пластик, на булатову бляху, на політехову плитку, але не мають коштів на ґонти, на дошки, на природний камінь, щоб обложити церкву. Часто трапляється так, що, «оновлюючи» старенькі іконостаси, на ікони просто наліплюють великими шарами позлітку, тим самим нищачи їхню сакральну цінність. Комісія сакрального мистецтва нічого вдіяти з цим не може, хоча щоразу просить, щоб не нищили пам’яток. Поки ще є свідомі священники, котрі забороняють «реставрацію». Але є й такі, що просто хочуть показати людям, що щось роблять для церкви». Священник із сумом пригадує, як в одному із галицьких сіл місцевий священник запросив для ремонту «богомаза Григорія». І той «поставив звичайних хлопчиськ, які дрельками дерли іконостас».

Іван Фаріон, «Високий Замок»

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply