Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Wednesday, Dec. 13, 2017

Перша церква УПЦ КП у Брукліні

Автор:

|

Квітень 05, 2012

|

Рубрика:

Перша церква УПЦ КП у Брукліні

Того п’ятничного вечора я застала громаду церкви й о. Петра за господарськими справами. Клопоталися іконостасом, лаштували щойно виготовлену для церкви вивіску. Раділи вдалому поєднанню кольорів на ній і гармонійності розміщення інформації. Відчувалася їхня щира зацікавленість у всьому, що стосувалося справ церкви. І мені, зізнаюся, подумалося: що змушує цих людей після напруженого робочого дня, ще й не навідавшись додому, двічі-тричі на тиждень засиджуватися в церкві допізна за громадськими справами? Що це — утеча від депресії або самотності, яка нерідко супроводжує наших заробітчан у їхніх поневіряннях світом, чи щось інше?

Знайомлюся. Виявляється, тут зібралася добірна частина представників інтелігенції від української діаспори в Америці. У кожного — вища освіта або й кілька. Цих людей об’єднало бажання відтворити у своєму житті та житті співвітчизників усе те, що допоможе їхнім дітям зберегти автентичність у країні, що стала для них другою Батьківщиною. За лічені місяці свого існування громада вже надбала кілька десятків постійних членів — основ­не ядро, на якому зараз тримається ідея розбудови української Церкви в Америці. Створено громаду, зареєстровано статут, відкрито банківські рахунки, замовлено проект майбутнього храму, а головне — уже постійно правляться служби Божі. І хай поки що на орендованій площі, зате з власним іконостасом і церковним начинням.

Душею громади є

о. Петро. Його енерґійність, упевненість в успішності реалізації поставлених завдань, уміння об’єднувати довкола себе людей із різними звичками, характерами та життєвим досвідом згуртовує громаду в її зусиллях. Варто назвати хоча б найактивніших. Це — староста управи Сергій Душенковський, фінансовий референт Марія Чувашева, секретар церковної управи Іван Довжанин, господарчий референт Михайло Романюк, голова сестринства Марія Чоловічок і реґент хору Михайло Нодзянош. У церкву їх привело прикре усвідомлення того факту, що у Брукліні, де мешкає величезна кількість українців, фактично на пальцях можна порахувати місця, де є можливість помолитися рідною мовою. Запитую в о. Петра:

— Що спонукало вас зайнятися такою клопітною справою, як будівництво церкви, та ще й Української православної церкви саме Київського патріархату? Адже священику з вашим досвідом не те що просто, але не так уже й складно знайти собі робоче місце в інших конфесіях, які мають сталий прибуток і постійну паству?

— Я дотримуюся думки, що міжконфесійна війна, яка трапляється то тут, то там, — не од Бога, та й не за Бога чи віру, а є проявом суто людських пристрастей за владу та сфери контролю над територією. Власне, я спробував, бо були всілякі непередбачені життєві обставини, та й жити за щось треба було. Але ні, то — не моє. Душа попросилася до свого, до рідного. Що ж до труднощів… Вони мене не відлякують. Так, я знаю, що не всі навіть серед українців приймають Українську православну церкву. Та я вже маю досвід. На зорі становлення УПЦ КП за підтримки людини з великої літери

п. Колісника, генерального директора Цуманського держлісгоспу, ми звели храм у смт Цумані. А обставини тоді були досить-таки несприятливими — це якщо пом’якшено відгукуватися про ті часи і людей, які докладали всіх зусиль, аби наш храм не був споруджений.

— А що робили? Як заважали?

— Хто як, — о. Петро трохи сумно зітхає. — Викликали до уповноваженого в справах релігії, умовляли добровільно перейти в Московський патріархат, обіцяли всіляке сприяння…

— І як же вдалося все те здолати?

— Ішов на розмову до кожного, у кого в очах бачив розум і совість. Так, із числа селищної інтелігенції організували ініціативну групу, яка зареєструвалася як громада церкви. А далі все — як у всіх. Коли люди бачать чесність і зацікавленість у справі, а не в надбанні грошей чужим коштом, вони не просто йдуть, вони линуть до тебе. Мені поталанило зустрітися з людиною визначною, неабиякої мужності та великої сили волі — митрополитом Луцьким і Волинським Яковом. Уже на початку нашого знайомства він сказав мені: «Отче, ви на правильному шляху. Патріарх Філарет — людина мужня, мудра й виважена в діях. Майбутнє — за Київським патріархатом». Тривалі розмови з митрополитом про необхідність побудови помісної Церкви, про вміння відстоювати своє право слухати молитви рідною мовою й мати у власній державі власну Церкву ствердила мене в правильності вибору. Та й мама вчила: якщо задумав добру справу — помолись, роби та нічого не бійся. Твоя справа буде переможною. Тож за такими принципами й живу.

— Пощастило вам із мамою. Оптимістка, з усього видно…

— Так, Бог обдарував нас самовідданою мамою, — очі о. Петра теплішають. — Знаєте, моє ставлення до віри, моє відчуття молитви — не так від семінарії, як від мами. Семінарія дає знання. Людина, що не має глибокої душевної потреби у вірі та молитві, ні в семінарії, ні в духовній академії цього не набуде. Має бути відчуття єднання з Богом у молитві, відчуття його захисту й сили — тоді живеш із довірою до людей і світу, бо знаєш: із якою б несправедливістю не довелося зустрітися, рано чи пізно Бог усе поставить на свої місця.

— Отче, чи вам доводилося переживати таке єднання? І як це було вперше?

— Мені було сім років. Ми з мамою щороку ходили на прощу до Зарваниці. Ви, мабуть, чули, там є цілюще джерело й час від часу відбувається явлення Матері Божої.

— Але ж то — далеко від ваших країв?

— Так, неблизько. На прощу прийнято було йти пішки. Це забирало в нас три дні. Там уперше в сім років я відчув на фізичному рівні, що таке осяяння силою Духа Святого через молитву. Це — особливе відчуття, яке виповнює кожну клітинку у твоєму тілі. Там же, у Зарваниці, пережив і свій найперший великий страх.

— А що трапилося?

— Бачите, за радянських часів не дозволялося служити молебні біля чудотворного джерела, це переслідувалося. А одного року було найгірше. Ширилися чутки, що будуть арештовувати й судити, а тих, хто партійний, — звільняти з роботи. Але не встиг закінчитися молебень, як нас оточили кадебісти зі зброєю та собаками. Того разу ми були втрьох — мама, я (мені було 14) і мій молодший братик, якому виповнилося 9 рочків. У нього, бідолашного, і штанці мокрі стали. Було страшно, усіх хапали, кидали в машини й кудись везли. Нам удалося відповзти трохи далі від того місця, але все одно нас упіймали б, якби не директор місцевої школи. Його та вчителів під загрозою звільнення зобов’язували брати участь у облавах. Він запримітив нас у кущах і показав шлях до своєї хати. Там ми й заночували, а вже потім — де крадучись, де ховаючись — ді­сталися додому.

— Непросте у вас життя, отче. А яким буде життя церкви тут, у Нью-Йорку?

— Є наміри створити освітньо-культурний центр. Самі бачите, хто в нас у активі. Сергій Душенковський — відомий композитор, понад десять років вів конкурс молодих виконавців «Орфей». Він — визнаний аранжувальник, має свою студію: організація конкурсів, фестивалів, свят і студійна робота. Провідна оперна співачка, лауреат міжнародних конкурсів Люба Щибчик буде розвивати студію вокалу. Вона — педагог із величезними знаннями й досвідом. Уже за кілька місяців занять її учні демонструють такі результати, що їхні батьки просто дивуються. А Володимир Полєвий? Він понад 20 років був солістом в ансамблі Вірського. Він керуватиме танцювальними колективами. Будемо навчати грі на музичних інструментах, створюватимуться студії живопису, літературні студії тощо.

— А як щодо соціального захисту?

— Це також продумано, і ми вже, власне, працюємо в цьому напрямку. Культурний шок, пов’язаний зі зміною оточення, необхідністю інтеґруватися в іншомовне середовище, часто веде за собою депресію, алкоголізм, сприяє курінню та виникненню інших проблем, котрі ще більше дезадаптують новоприбулих. Для таких людей у нас консультації — безкоштовні. Плануємо юридичний, соціальний і навіть медичний супровід для наших співвітчизників.

— Гарні наміри, людяні. А як часто ви відправляєте богослужіння?

— Щонеділі в нас Божественна літургія о восьмій годині ранку.

…Ми попрощалися. Було приємно й затишно в цій церкві. І думалося, що гарні приклади треба наслідувати. Ці небайдужі люди, відмовившись від успадкованої ще із часів радянської України позиції пасивного споглядання за принципом «моя хата — скраю», збираються вечорами й у вихідні для вирішення питання якнайшвидшої побудови справжньої української православної церкви з націленими у височінь хрестами, де би могла знайти затишок, утіху й захист кожна християнська душа. Долучаймося! Наші внески допоможуть мрії стати величною реальністю.

 

P. S. Пожертви на будівництво храму можна надсилати чеком на ім’я St. Mary Ukrainian Orthodox Church або банківським переказом в Ukrainian National Federal CU за реквізитами:

BEFEFICIARY BANK Alloya Corporate Federal Credit Union, ABA 221 381 715;

FURTHER CREDIT BANK Ukrainian National Federal CU, Account No. 226078544, 215 Second Avenue, New York, NY 10003;

BENEFICIARY NAME St. Mary Ukrainian Orthodox Church, Account No. 16507.

Надія Бурмака

About Author

MiCT

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...