Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Thursday, May. 23, 2019

о. Іван Сидор: «Син на своїх плечах приніс у монастир застреленого на Майдані батька»

Автор:

|

Березень 06, 2019

|

Рубрика:

о. Іван Сидор: «Син на своїх плечах приніс у монастир застреленого на Майдані батька»

Теперішній помічник митрополита Православної церкви України та священик храму Теплої Софії Іван Сидор відомий українцям як дзвонар Майдану. Тоді аспірант Київської православної Богословської академії (на той час — Київського патріархату), в грудні 2013-го бив у дзвони, скликаючи людей перед загрозою розгону Майдану. Так склалося, що номер саме його стільникового телефону стояв на сайті Михайлівського монастиря, і саме за тим телефоном телефонували кияни, коли намагалися приїхати, прийти, привезти щось чи когось забрати з Михайлівського чи до Михайлівського монастиря.
— Якими ви запам’ятали криваві дні Майдану?
— Ми десь розуміли, що влада піде на вбивства, в січні вже замордували Жизневського та Нігояна, але до людських смертей неможливо підготуватися. У ніч на 20 лютого почали привозити розстріляних воїнів. Ми зі студентами складали їхні тіла біля гуртожитку (семінарії. — Ред.). Хотіли чимось накрити. Побігли всередину, взяли простирадла та ковдри. Потім хтось каже, що треба дізнатися їхні імена, тому шукайте по кишенях документи. Ми знаходили документи та писали на тих простирадлах маркером імена загиблих. Запам’ятався ще такий епізод. Син на плечах приніс застреленого батька. Ми прийняли його тіло, а він каже: «Зачекайте. Не хочу, щоб потім йому приписали смерть від сердечного приступу. Всі мають знати, що його вбили». Він попросив принести камеру, перевернув його на живіт та дістав дві великі свинцеві кулі. Випущені зі зброї, з якою ходять на полювання на дикого вепра. Двадцятого прийшов старенький монах і відслужив по них панахиду. А потім їх забрали. Імпровізований пам’ятник-барикада «Небесній сотні» біля монастиря, коли на хрест накладали фото загиблих, поповнювався новими світлинами. Це були дні, коли не було страху, коли всі виконували свою роботу. Це був найвищий серед бачених мною днів взаємодопомоги, співчуття та милосердя.
— Нагадайте, що відбувалося у Михайлівському…
— Приносили поранених. 19-20 лютого «швидкі» доїхати не могли. Люди на авто заїжджали через дзвіницю, а виїжджали через Економічну браму. Привозили все: медикаменти, молоко (казали, що його треба пити, щоб впоратися з наслідками задимлення), їжу, одяг, картки поповнення для стільникових телефонів. В одній частині люди відпочивали, в іншій були контужені. У храмі Івана Богослова був мобільний шпиталь для операцій, лікарі оперували постійно. Я бачив, які вони втомлені. Ці дні мені якимись фрагментами запам’яталися, як у тумані: кров під іконами, молодих хлопців привозять до Михайлівського, один із них — без руки. Уночі починають усім бажаючим проводити майстер-клас, як надавати першу медичну допомогу. Ранок 21 лютого. Похмура погода змінилася на сонячну, я збираюся вранці на лекцію в Університет Шевченка, бо паралельно ще там вчився. Всіх померлих забрали. Тиша стояла така, що аж різало вуха, бо вже звик до гамору. Й у дворі монастиря стоїть 12 карет «швидких». А я дивлюся на них і думаю: «Ну, де ж ви були вчора?». Мені часто кажуть, що, мовляв, дякуємо церкві та монастирю, що були відкриті та віддані. А я кажу, ні. Давайте подякуємо нашим хлопцям, всім тим, хто жертвували собою, щоб змінити наше життя і дати нам цю надію.
Розмовляла Лана Самохвалова, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...