Новини для українців всього свту

Wednesday, Nov. 13, 2019

о. Іван Гаван: «Україна — це Україна, а не Західна Європа і не Росія»

Автор:

|

Жовтень 16, 2019

|

Рубрика:

о. Іван Гаван: «Україна — це Україна, а не Західна Європа і не Росія»

Цього року Українська греко-католицька церква (УГКЦ) відзначає 30-літній ювілей своєї легалізації в умовах СРСР 1989 року. Про певні підсумки ювілею, про завдання і перспективи УГКЦ у сучасності, про світську проблематику з погляду Церкви розповів Іван Гаван, богослов, багатолітній редактором часопису «Богослов’я» і викладач Дрогобицької духовної семінарії.

Церква розвивалася в Україні бурхливими темпами
— Отче, якими вам бачаться найголовніші результати ювілею легалізації УГКЦ?
— Весь 2019 рік проходить під знаком 30-ліття легалізації УГКЦ. Цей процес часто ототожнюють із виходом із підпілля і, справді, це так і є великою мірою. Однак у цих процесах треба розрізняти певні речі. Нагадаю, що на кінець 1980-х рр. велике число громад УГКЦ вже діяли відкрито. Цей процес почався ще на зламі відзначення 1000-ліття Хрещення Русі-України, 1988-го. Натомість 1989 року відбулася легалізація структур УГКЦ, коли в СРСР було дозволено на законних підставах реєструвати греко-католицькі громади. Цей дозвіл радянська влада дала після візиту лідера СРСР Ґорбачова до Ватикану у листопаді 1989 року. Від того часу наша Церква розвивалася в Україні бурхливими темпами. Зараз вона налічує мільйони вірних в Україні й по всьому світу, тисячі парафій і храмів, має розбудовану інфраструктуру, що складається з Київської архієпископії, Львівської, Тернопільської й Івано-Франківської митрополій; крім цього, діють Харківський, Донецький, Одеський і Кримський екзархати. Також заснували низку навчальних закладів: Київську, Львівську, Тернопільську, Дрогобицьку семінарії, Івано-Франківську богословську академію й Український католицький університет (УКУ) у Львові.
УГКЦ сягнула вселенських вимірів, оскільки її єпархії є на всіх континентах: митрополії у Філадельфії (США), в Канаді, Бразилії, єпархії Арґентині, Австралії, західноєвропейських країнах — Франції, Німеччині, Великій Британії, Угорщині, Молдові. Цього року створили екзархат в Італії. У найближчих планах — створення екзархатів в Іспанії та Португалії. Наша Церква розвинула широку місіонерську діяльність у світі: створили численні громади в Російській Федерації (РФ) попри не дуже сприятливу політику щодо УГКЦ із боку влади цієї держави, там є навіть окремий екзарх для всіх греко-католиків — єпископ Вердт (Новосибірськ), створили екзархати в Казахстані та Білорусі. Пастирською опікою охоплені й численні українські заробітчани в країнах Північної Європи, в Північній Африці, на Близькому Сході, зокрема, на Аравійському півострові.
Також відновили діяльність Українського богословського наукового товариства (УГКЦ), розпочали видавати авторитетний часопис «Богослов’я», заснований ще з ініціативи митрополита Андрея Шептицького, наукові видання мають УКУ і більшість семінарій; у Києві заснували в Інтернеті «Живе телебачення», діє радіо «Воскресіння» (Львів), заснували чимало інтернетсайтів та інші засобів масової інформації. Ці 30 років виявилися для Церкви надзвичайно плідними. Тепер УГКЦ організаційно наближається до готовності стати Патріаршою Церквою.

Про інклюзивний патріархат
— Як б ви означили головні проблеми і виклики, що об’єктивно постають перед Церквою?
— Основна проблема в житті УГКЦ — утвердження свідомості помісності нашої Церкви, як на рівні духовенства, так і на рівні мирян. Звідси важливим питанням є відродження богословської та духовної ідентичності «народу Божого», згідно з традицією Києво-Галицької митрополії Володимирового Хрещення. Перед Церквою стоїть завдання благотворного впливу на розвиток нації, організації громадянського суспільства, сприяння державотворенню. Це все потребує глобальної богословської рефлексії, організації волонтерських рухів, місіонерської активності. А головне — правдивих відповідей на виклики, що стоять і перед Церквою, і перед народом в сучасну добу. У церковному плані одним із таких викликів є міжконфесійне відчуження українських християн, залежно від різних центрів впливу. Ідеться про стосунки УГКЦ із Українською православною церквою (УПЦ) Московського патріархату (МП), Православної церкви України (ПЦУ) і навіть із протестантськими деномінаціями. Відрадно, що в середовищі УГКЦ плекалася ідея-пропозиція щодо розв’язування церковного питання в Україні щодо проблеми церковної розгалуженості. Ця ідея озвучена блаженної пам’яті патріархом Любомиром: інклюзивного патріархату. Ідеться про те, що українські конфесії, церковні організації входять між собою в сопричастя на основі спадщини єдиної Києво-Галицької митрополії Володимирового Хрещення, не пориваючи сопричастя із своїми традиційними центрами. Зараз існують три основні духовні центри поза Україною: Рим (для УГКЦ), Москва (для УПЦ МП) і Константинополь (для ПЦУ). Зрозуміло, що ця ідея поки що є для нас спонукою «на виріст», це своєрідна «зірка надії» на шляхах Господніх, але однозначно, що, наближаючись до неї, українські християни будуть зближатися між собою.
Другим великим викликом є труднощі всеукраїнського значення, насамперед війна на Донбасі. Для Церкви це не лише підтримка держави й армії, волонтерська та благодійницька діяльність на користь біженців, поранених тощо. Передусім це наші зусилля, скеровані на консолідацію нації перед загрозами та небезпеками. Інклюзивність стану української нації випливає з того, що в Україні живуть разом — і цього не скасувати жодним рішенням — як самі українці, так і нащадки колонізаторів. Це тверда об’єктивність. А тому всі намагання через державні важелі й інститути уніфікувати суспільство будуть безплідними, і навіть можуть поглибити прірву. Як би це не виглядало парадоксально, на допомогу Сходові України, який найбільше піддавався комунікації, зараз приходить Степан Бандера: саме він сформулював тезу про ставлення до національних меншин, носіїв неукраїнської культурної ідентичності. Нагадаємо цю тезу: «Усі неукраїнці, які беруть участь у створенні української держави, є побратимами націоналістів; усі, хто не заважає цьому, будуть толеровані націоналістами; усі ж, хто виступає проти української державності, є ворогами українства».

Народ — це думка Божа
— Церква завжди реагує на те, яким є морально-духовний стан суспільства. Якими є головні тенденції в цьому плані?
— Україна після двох ейфорійних виборів — президентських і парламентських — має ситуацію електоральної революції, внаслідок якої цілковито змінилося політичне поле країни. З філософської точки зору відбулася зміна поколінь, коли відходить покоління пострадянських людей і до сили приходить нове покоління, яке творить кардинально нове суспільне обличчя країни. Це постколоніальне покоління, без сумніву, отже, покоління, відкрите на новітні впливи, як корисні, так і такі, що сприймаються кальково, як певні «віруси». Це більше відкрите покоління, на щастя, не на цінності «скрєп» та примари «русского міра», а більше на західні віяння, які воно сприймає вільно і широко, надто довірливо. Ці люди вже несуть в собі риси постмодерної епохи з її глобалізмом, технологічним мисленням, сильними тенденціями до споживацької свідомості, до віртуального спілкування та гри. Також для багатьох стало очевидним, що тепер український народ не є уніфікованою нацією ні в етнічному, ні в культурному й релігійному вимірах. Це все є потужним викликом як для традиційного нашого політичного націонал-демократичного табору, так і для націоналістичного. Дотеперішні політичні гасла, сформовані за канонами традиційного патріотизму, виявилися неуспішними в ході виборчих змагань. Адже їхні первісний мотив мав полемічний, захисний характер, тобто був лише реакцією на російську загрозу. Ця мотивація колись вміщалася в знаменитій тезі Леоніда Кучми: «Україна — не Росія». Насправді зараз настає час будувати парадигму національного поступу, виходячи з ідеї, що «Україна — це Україна!» Тобто не Західна Європа і не Росія.
— Зараз Україна знову отримала лінію вододілу у тому, що виразно виділилися проукраїнська і проросійська тенденції формування українського політикуму. Як подолати це провалля?
— Сучасне суспільно-політичне становище можна охарактеризувати як «поствиборчий синдром». Саме він, здавалося би, чітко окреслив лінію вододілу між Сходом і Заходом України в електоральному плані. Дехто навіть стверджує, що ситуація нагадує перші президентські вибори в Україні, коли представник національно-демократичних сил В’ячеслав Чороновіл набрав до чверті голосів виборців, програвши пост комуністові Леоніду Кравчуку. Зараз особливо страждають популярні українські політологи, лідери теоретичної думки. Результат виборів для них — справжній шок. Адже народ обирав всупереч настановам так званих моральних авторитетів, котрі зараховують себе до еліти нації, яка б мала категорично впливати на погляди пересічного українця. Та цього не сталося. Тож політологи та моральні авторитети виголосили вердикт: «Народ наш — відсталий, нерозумний, загалом — охлос, а не демос. Такій прекрасній еліті так не вдячний народ! Поміняти його б… Насправді еліта мала б задуматися над власною поставою та риторикою, «одягнутися» в смирення, а не дратуватися в пихатості. До того ж їй, за великим рахунком, особливо пишатися нема чим. Чи в Україні розпрацьована філософія державо- та націєбудівництва, чим би мали займатися інтелектуальні лідери нації? Чи риторику наших чільних політологів не визначають умови західних ґрантодавців? Чимало «авторитетів» розводять руками, дивуючись, як же то вони опинилися поза політичним процесом, продовжуючи нарікати на нерозумного виборця. Українські виборці, справді, не завжди «на висоті», але ніхто ще не скасував давньої мудрості: «Голос народу — голос Божий». З богословської ремінісценції, людина — це слово Боже, а народ — це думка Божа. А тому у виборі народу, крім приземлених і прагматичних арґументів, треба шукати й сенси Провидіння.
Розмовляв Олег Баган, «Вголос»

About Author

Meest-Online

Loading...