Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Aug. 21, 2018

о. Богдан Гнатів: «Що б ми не казали, вершиною завжди є і будуть дві заповіді любові»

Автор:

|

Червень 07, 2018

|

Рубрика:

о. Богдан Гнатів: «Що б ми не казали, вершиною завжди є і будуть дві заповіді любові»

Архікатедральний собор святого Юра у Львові — храм, який у всі часи був дороговказом для греко-католиків України та світу, святиня, яка зберігає тлінні останки Андрея Шептицького, кардиналів і патріархів Української греко-католицької церкви (УГКЦ). Про це і не тільки розповів отцем Богдан Гнатів, проітоієрей, еклезіарх Архікатедри св. Юра.

Усе залежить від віри та культури кожного
— Храм св. Юра — не лише святе місце, у якому люди моляться, а й визначна пам’ятка архітектури, знаковий собор у Львові, до якого з’їжджаються туристи та паломники. Але тепер робота туристичних груп поставлена злагоджено і толерантно до львів’ян. Ввелися якісь зміни? Під час Літургії екскурсійні групи не заходять?
— Чому ж не заходять? Ніхто не забороняє туристам заходити у храм під час Літургійних богослужінь, але були листи до екскурсоводів і туристичних агенцій із рекомендаціями, на що варто звернути увагу туристам. Тому декотрі екскурсоводи, розповідаючи про собор на площі перед храмом, кажуть: «Зараз зайдемо у храм, у якому йде богослужіння, тому не можна…» І називають, що можна і чого не варто робити у храмі. Якщо туристам і паломникам пояснюють усе гарно та доступно, то люди поводяться чемно і тихо, хоча прикрі випадки завжди ставалися і стаються. Було навіть таке, що курили у церкві. Виводили з храму одного захмелілого «туриста», котрий узагалі не тямив, де він. Було, що з песиками заходили і не хотіли реагувати на прохання вийти з храму з собакою. Але таке трапляється вкрай рідко.
— У крипті собору поховані патріархи УГКЦ, багато людей приїжджає, аби помолитися і попросити заступництва в Андрея Шептицького, чи Йосифа Сліпого. Бачила, коли люди дозволяли собі лягати чи сідати на могили…
— Люди є різні. Все залежить від віри та культури кожного. Комусь достатньо помолитися тихенько збоку і непомітно вийти, інший хоче торкнутися, присісти. Так лягають на Плащаницю, а в крипті — на могили. Ми не можемо забороняти цього людям.
— Культура стосується і того, як люди йдуть до св. Причастя. Священики наголошують, коли є багато нових людей у храмі, аби не торкалися Чаші, рушничка, не облизували ложечку…
— Ви слушно зауважили щодо нових людей, бо ті, хто ходить до храму часто, знають, як треба поводитися. А тим, хто не знає, пояснювати треба постійно. Було так, що туристи не розуміють, що відбувається, для чого люди стають у чергу, і собі стають. Був випадок, коли перед тим, як давати святе Причастя, чи знає, чого сюди прийшов, священик спитав одного чоловіка, а той відповів, що він мусульманин і поняття не має. Така поведінка — природна для туристів, бо вони мають право не знати, що відбувається. Але екскурсоводи та гіди й є для того, щоб пояснити правила поведінки.
— Якось у мусульманській країні я не пішла подивитися на мечеть, бо не мала відповідного одягу на довгий рукав, як вимагалося. Хочеться, аби у християнських храмах теж був дотриманий відповідний дрес-код, бо це насамперед повага і культура. Особливо це стосується літнього періоду, коли туристи заходять до храмів мало не у пляжному одязі…
— Перед входом у храм св. Юра є вивіска, на якій зображено, що короткі шорти і відкриті майки — одяг не для відвідин храму. Коли спека, хочеться роздягнутися, але священикам також гаряче, проте цього не роблять, коли відправляють богослужіння.

Так втримувалася, поширювалася та пропагувалася львівська культура
— Чи обов’язково жінкам одягати хустину?
— Рекомендую дуже уважно прочитати, що каже святий апостол Павло у посланні до Коринтян про покриту голову у жінок та непокриту у чоловіків. Є певний символізм у тому, аби молитися так, як написано. Не священики вигадали жінкам покривати голову. Жінки, котрі часто ходять до храму, зазвичай мають хустинку у торбинці, бо знають, що підуть у храм, і нема проблеми. З іншого боку, чи дасть результат змушувати, переконувати, якщо людина не усвідомлює, що це і для чого. Як одягатися до храму має походити з нутра людини це. Двадцять років тому у Львові піти у театр в джинсах було немислимо! А зараз — попкорн, ноги на спинках попередніх рядів. Так само йшлося до ресторану. На вході стояв швейцар, котрий не впускав, якщо одяг був не відповідний. Так втримувалася, поширювалася та пропагувалася львівська культура. А тепер можуть зайти у храм у спортивних штанях і дивуються, чого їм зауваження роблять.
— Мене чомусь завжди відволікає, коли людина поряд починає гучно молитися…
— Ці люди можуть мати проблеми зі слухом.
— Бачу часом, що люди приходять на Літургію з книжечками-молитовниками…
— Так і має бути. Бо є молитви, які слід читати перед Літургією, а є ті, що після неї, є ті, які перед святим Причастям і Сповіддю, а є ті, що після них. Готуватися до святої недільної Літургії треба ще з вечора суботи — як для священика, так і для мирянина. Щодня правиться Літургія Івана Золотоустого, а Літургія Василія Великого — лише десять днів у році. Є відмінності, які треба знати. Але тепер буває, що є пусті балачки перед Літургією. Люди зустрічаються у храмі, щоб поспілкуватися.
— Ми духовно не грамотні люди?
— Краще сказати — необізнані. Маємо тепер стільки можливостей, у всіх є Інтернет, де «Ґуґл» розповість як поводитися у храмі, як одягатися. Та чи є бажання це читати? Моя бабця колись переписувала Новий Завіт. Не було де купити, а хтось їй дав почитати. Хотіла знати і мати у себе таку святиню. А зараз у книгарнях Святого письма — до кольору, до вибору, а черга не стоїть.

Вершиною є і будуть дві заповіді любові
— Людина складається з тіла, душі та духу. Відповідно, має бути гармонійний розвиток усіх цих складових?
— Так, як люди ходять на фітнес і пильнують м’язи та масу тіла, суголосно треба дбати про духовний розвиток. Людина, котра не знає, що таке здорове духовне життя, не зрозуміє його користі та необхідності.
— А що таке здорове духовне життя?
— Таке, як Церква каже. Без забобонів та інших народних домислів. Треба пізнавати і дотримуватися християнського життя і його цінностей. Знати, що таке молитва, розуміти, чого іти до храму у неділю на богослужіння, знати, що Причастя — не те, що раз у році мус відбути, зрештою, розуміти, що таке Любов. Бо вершиною є і будуть дві заповіді любові — люби Бога і люби ближнього свого.
— Є ті, хто ходить до храму у неділю родинами, а є й ті, хто приходить, коли його вже нагинає життя…
— Маємо багато духовно сильної та свідомої молоді, яка є на богослужіннях не з примусу, а тому, що живе Христом. А є й такі старші люди, які кажуть: «Ми не взяли шлюбу, бо такі часи були». Кажу: «Люди добрі, та вже скільки років минуло. Від 1991-го до 2018 року не можна було шлюб взяти? Вони не можуть приступити до Тайни Сповіді, бо люди, котрі згрішили, обіцяють поправитися. А ті, що живуть «на віру», без шлюбу, розуміють, що не поправляться.

Християнство — це не ходіння в церкву, а спосіб мислення і стиль життя
— Але священик — це ж лікар для душі?
— Лікар, вчитель і суддя.
— Можна часом почути: «Як відчую потяг, то піду до церкви. Ще не знаю, до якої церкви і до якого священика»…
— Служба Божа — це не до священика йти. Це — місце зустрічі з Христом. Я не йду до будівлі — до храму чи до священика — подобається він мені чи ні. Йду до Христа, щоб прийняти Його у Святій Євхаристії. Можна помолитися вдома чи будь-де, авжеж, але вдома ми ніколи не можемо прийняти Євхаристію. Суть недільного богослужіння є Євхаристія — святе Причастя. Я прийшов до храму, щоб Христос у мені замешкав. А далі з Христом вийти за межі храму та провадити життя також разом із Христом. Не бути в храмі самими, а за дверима іншими, бо таке також буває. Християнство — це не ходіння в церкву, а спосіб мислення і стиль життя.
— Був резонанс від того, як відомий український шоумен Сергій Притула зайшов у Тернополі до церкви і там йому бабусі зробили зауваження: там не стань, а так не роби, рука склади так, а не інакше. Він обурився у Facebook, що, мовляв, розуміє тепер, чому там молоді нема, бо нагрішив у думках на тих бабусь, ще не вийшовши з храму…
— Й у Львові є храми, де людині можуть давати зауваження і вказівки парафіяни. Можуть тягнути клякати на коліна чи казати, що не так, а це неправильно. Люди часом думають, що якщо старші за віком, то вже можуть когось навчати. Яке для того є право? Культура полягає у тому, щоб не на людях говорити, якщо хочеться щось сказати, а десь покликати людину і щось підказати, якщо бачиш, що людина не знає, чи робить не так. Тоді все буде гаразд. Інколи кажемо ширше відкрити уста, щоб не впала частка при Євхаристії, але шарпати людей за рукав і вказувати, що їм робити, — неприпустимо та некультурно. Часто це елементарна невихованість. У Польщі, коли дають Євхаристію, то люди у храмах одні клякають, інші приймають стоячи, але ніхто з того проблеми не робить. У нас би вже певно сіпали й казали: «Клякай!», чи міряли поглядами. Молодь скаржиться, що роблять зауваження щодо одягу. Прийшовши у храм, вони теж хочуть віднайти тишу, як і ті старші, хто їх повчає і заважає її знайти.
Розмовляла Ірина Кушинська

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...