Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Nov. 20, 2018

Кирило Говорун: «Вислови декотрих московських священиків — класичний фашизм»

Автор:

|

Березень 15, 2018

|

Рубрика:

Кирило Говорун: «Вислови декотрих московських священиків — класичний фашизм»

У час війни якось прийнято, що люди горнуться до церкви, церква до держави. Втім у мирній Україні розмова про церкву та про релігію стає дуже напруженою. Проблеми накочуються, як снігова куля. Почасти — через Десятинку та ці всі задавнені проблеми зі самозахопленнями землі, почасти — через накопичення невдоволення суспільства позицією очільників Української православної церкви Московського патріархату (УПЦ МП). Про віру, церкву та суспільство — розмова зі священиком Кирилом Говоруном. Архімандрит колись працював у команді Блаженнійшого Володимира в митрополії УПЦ, що перебуває у єдності з МП. Там він відповідав за міжнародний напрямок. Після зміни церковної влади Кирило Говорун викладає на Заході й приїжджає в Україну раз на кілька місяців, щоб прочитати лекції та зустрітися з українськими вірянами та священством. У його богословському резюме, крім року навчання на фізичному факультеті (за його словами, факультет точних природничих наук — найкращий майданчик для розгону богословського розуму) є Київська духовна академія та богословська освіта в Афінах, захист докторської дисертації у Даремському університеті (Велика Британія). Його досвід викладання: праця у Стокгольмській школі теології, у Колумбійському й Єльському університетах США. Зараз він — професор університету Лойола-Мерімаунт у Лос-Анджелесі, водночас залишаючись затребуваним лектором на богословських студіях найвідоміших університетів світу.

«Церква завжди мала справу з варварством»
— Книги теологів рідко стають подією. Ви — автор книги «Мета-еклезіології», де пишете про Церкву, її бачення в кожну з епох, про церковну бюрократію. Які процеси в Церкві, суспільстві стали імпульсом для її написання?
— Підґрунтям для написання книжки був мій досвід роботи у церковній адміністрації в Москві та Києві. Цей досвід був і позитивний, і негативний. Я бачив там речі, які були втіленням у життя слова Божого й які йому суперечили. Власне, я й хотів розібратися з тим, чому церковні структури інколи можуть протирічити Євангелію. У результаті дослідження збагнув, що одна з причин цього — хибне усвідомлення членами та проводом Церкви того, що є Церква за своєю природою. Так і народилася праця, яка досліджує еволюцію церковної самосвідомості. Я назвав цю еволюцію «мета-еклезіологією».
— Чи вдається Церкві впоратися з варваризацією, яка спостерігається у суспільних процесах, що загострюються і в Україні, й у світі?
— Церква завжди мала справу з варварством: від аґресорів, правителів, або ж від простих неосвічених людей. Варварству протистоять молитва й освіта, тому Церква зазвичай саме їм приділяє найбільше уваги. Коли якась Церква перестає приділяти увагу якомусь із цих елементів, то варварство проникає й у неї саму. Тоді така Церква не бореться зі зовнішнім варварством, а допомагає йому.
— Християнство проповідує рівність і зближення. Як мирити християнській світогляд із наявним колосальним соціальним розшаруванням у суспільстві? Адже розрив породжує і відповідну суспільну мораль. Для багатих: що бідні — плебеї та сміття, а для бідних — бажання поділити багатство. Адже це стає причиною суспільної депресії, або смертного гріха смутку та відчаю?
— Християнство не проповідує комунізм чи будь-яку ідеологію, що прагне все відібрати і потім поділити. Воно проповідує милосердя, коли заможніші й успішніші допомагають біднішим і знедоленішим. Воно також проповідує справедливість, коли толерується не будь-яке економічне або соціальне розшарування між людьми, а лише таке, яке відбувається через змагання талантів і праці. Якщо ж до розшарування призводить змагання у корупції й особистих лояльностях, Церква має його засуджувати.
— То нам треба жити з усвідомленням, що християнство — релігія слабких?
— Атож, християнство — це релігія слабких. У ньому сам Бог обрав бути слабким і навіть загинути від наклепів і ненависті. Проте ця слабкість — не безсилля. Коли дужа людина обирає бути слабкою — це називається смирення. І воно може бути сильнішим за потугу сильних. Бо смиренні мають своїм союзником Бога. Великий піст, який зараз переживаємо, вчить саме цьому.

«Священик чи єпископ має наслідувати апостолів»
— Чи існує справедливість у земному житті? Чи варто її шукати?
— Бібліотеки книжок були написані щодо цього питання. Тому можу відповісти лише коротко: справедливість є, й її варто шукати. Людина зростає як особистість, шукаючи справедливості. Якщо ж раптом трапиться так, що справедливість запанує на землі, то парадоксальним чином для людини зникнуть і причини зростати як особистість.
— У суспільстві є різне ставлення до священика. Одні вважають, що йому достатньо бути провайдером благодаті (просто сумлінного требо-виконавця), інші кажуть, що саме зараз він має бути еталоном моралі. А як ви вважаєте?
— Священик чи єпископ має наслідувати апостолів: проповідувати слово Боже, передавати людям втілене Слово Боже у вигляді Євхаристії, та душпастирствувати у громаді віруючих. При цьому має стояти не над громадою, а всередині неї; не отримувати служіння від людей, а самому служити людям. На мою думку, це головна чеснота і перший пункт морального коду для будь-якого священнослужителя.
— Як вийти із ситуацією з Десятинною церквою? Може, її краще вивести за межі фундаменту, навіть пам’яткохоронної зони? Храм там породжує нездорову конкуренцію. Хоча б для того, аби вивести в цивілізаційне річище питання з іншими самозахопленими ділянками…
— У мене немає вирішення цієї проблеми. Лише можу сказати, що Церква має бути не понад законом, а в рамках закону. Людство за багатотисячолітню історію свого існування не знайшло кращого засобу боротися з хаосом і варварством, ніж неуклінне дотримування закону всіма. Тому Церква має і сама дотримуватися закону й усіляко научувати людей робити те ж саме.
— Щоб Церква впливала на моральний стан суспільства, вона має користуватися авторитетом. Але ця довіра реально підірвана. Освяченням зброї, селфі на танках і з сепаратистами. Чи повинна Церква відмежовуватися від священика зі зброєю? Як повернути авторитет?
— Щоб відновити у суспільстві авторитет не лише Церкви, а й державних інститутів, потрібно всім поважати закон. Через те, що в нас занадто багато інститутів вважають себе такими, для яких закон не писаний, ми досі маємо хаос і варварство. Згідно зі законами України, сепаратизм, насильство, корупція — це злочини. За них слід карати і від них слід відмежовуватися усім інститутам українського суспільства, які хочуть у цьому суспільстві мати авторитет.

«Піст — це завжди комплексний процес»
— Колись Антоній Сурожський казав, що знав святого, котрий молився за душу Гітлера, маючи впевненість, що вона перебуває на дні пекла. Чи готові ви молитися за душу Путіна?
— У цьому питанні слідую вченню великого богослова християнської античності Діонісія Ареопагіта, котрий писав, що зло — не субстанція, а намір. Для нього навіть демони були створені добрими і за своєю суттю залишаються творіннями Божими. Демони покаятися не можуть, а от людина, поки живе, може. За це й треба молитися.
— Однією з найрезонансніших фраз російського священика Чапліна стала фраза, що якщо війна — зі Заходом та проти України, то нехай буде війна, навіть ядерна. Чи може священик казати такі слова?
— Ні, не може. Я знаю о. Всеволода Чапліна особисто і дуже шкодую, що така талановита людина у своїх поглядах могла так далеко відійти від Христа. Фактично, те, що він проповідує — це класичний фашизм. Але я молюся й за нього, щоб Господь змінив «спрямування його ума» — саме це грецькою буквально означає покаяння.
— Останні 15-20 років віряни постилися, строго слідуючи церковному календареві, за чернечим уставом. При цьому ми вважали себе «подвижниками благочестя». Чи не прийшов час, щоб людина сама визначала глибину Великого Посту, виходячи з власного морального імперативу?
— Чим більше читаю давніх аскетів і богословів, тим більше усвідомлюю, що для них лише ті аскетичні вправи, включно з постом, мають цінність, які здійснюються через вільний вибір, а також із любов’ю до Господа та ближнього. Піст — це завжди комплексний процес, до якого залучені душа і тіло разом. Якщо з цього комплексу випадає щось одне, то втрачають сенс інші елементи. Не хочу зараз визначати методи та практики посту, бо вони другорядні порівняно з його метою: стати чистішим душею, щоб більше полюбити Всевишнього та ближнього.
Розмовляла Лана Самохвалова, Укрінформ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...