Новини для українців всього свту

Friday, Oct. 18, 2019

Католики йдуть у відрив

Автор:

|

Вересень 05, 2013

|

Рубрика:

Католики йдуть у відрив

Святкування Хрещення Русі тимчасово повернуло релігійні стосунки в Україні у фокус суспільної уваги. Здебільшого на поверхню спливли заяложені теми. Хто більш патріотичний — патріарх Філарет чи митрополит Володимир? За ким правда — за «схизматами» чи «уніатами»? Чиї вказівки виконує УПЦ МП — патріарха Кирила чи Путіна? Розводитися на подібні теми українці можуть безкінечно. Але майже непоміченим залишився ще один принципово важливий факт, точніше — аж два.

Під час святкування Всесвітнього дня молоді Папа Франциск закликав католиків і католицьке духовенство відмовитися від клерикалізму. «Я хочу, аби ми протистояли всьому світському, всьому статичному, усьому комфортному, усьому, що пов’язане з клерикалізмом» — заявив він.
Згодом аналогічним чином висловився й очільник УГКЦ Святослав: «Гадаю, що сьогодні для всіх Церков в Україні, з одного боку, справді потрібно бути партнерами держави… але з іншого боку – Церква має лишатися вільною від надмірної державної опіки».
Звичайно, низка українських медіа згадала про обидві заяви, але увага аудиторії все ще була прикута до кирилівського «бронепотяга» й суспільної дискусії не вийшло. А дарма. Антиклерикальний курс католицьких лідерів — не спроба сподобатися публіці, а презентація стратегії, яка, у тому числі, визначатиме перебіг міжконфесійного діалогу в Україні.
Католицизм і православ’я окрім усього іншого відрізняються ще й способами взаємодії з оточуючим середовищем. Для Ватикану властиве прагнення до автономізму, натомість, православні Церкви історично тяжіють до «симфонії» зі світською владою. Власне кажучи, останнє і є тим, що прийнято називати клерикалізмом — втручанням духовенства в позацерковні справи, розширенням його влади в питомо світських сферах. Переваги клерикалізму ми можемо оцінити на прикладі Російської православної церкви (РПЦ), яка має відкриту підтримку держави й доступ до адміністративних важелів впливу на соціум. У світі, де Церква постійно перебуває під тиском не- й антихристиянських учень і організацій, клерикальний симбіоз із державою іноді видається рятівним колом.
Але природа сучасної держави – така, що вона тяжіє до тотального контролю над усім, що відбувається всередині її кордонів. Тому симбіоз із нею закінчується завжди однаково: Церква стає придатком бюрократичного апарату, таким собі «міністерством духовності», а не самостійним суб’єктом суспільного життя.
Про зворотний бік клерикалізації писав незадовго до своєї загибелі о. Адельгейм: «У нас віра в Церкві змінилася на ідеологію. Церква зайняла місце колишнього Політбюро КПРС». Схоже, ані в УПЦ МП, ані в УПЦ КП не усвідомлюють реальності такої перспективи. Тому обидві православні Церкви затято борються за місце під бюрократичним сонцем, колекціонуючи політичних патронів. Крім того, статус «придворної» неодмінно перетворює Церкву на співучасницю всього того, що робить той чи інший політичний режим, і так чи інакше вона несе солідарну відповідальність.
Проте в «симфонії» Церкви та держави є ще один аспект. Річ у тому, що національні держави стрімко втрачають суверенітет. Сучасний ізраїльський історик Мартін Кревельд свідчить, що цей процес розпочався ще в 1970-х. «Світова система рухається від зібрання окремих, територіально цілісних, суверенних, юридично рівних держав до інших структур. Що ж до окремих держав, то є вагомі підстави вважати, що багато з них скоро або не захоче, або не зможе контролювати й захищати політичне, військове, економічне, соціальне та культурне життя своїх громадян», — пише він у передмові до своєї книги «Розквіт і занепад держави». Тому в певному сенсі симбіоз Церкви з державою — це квиток на «Титанік». До того ж, національні бюрократії — не така вже й надійна опора для Церкви. Під тиском міжнародних інституцій вони демонтують основи європейської культури, впроваджуючи гендерну ідеологію, легалізуючи одностатеві шлюби тощо. З огляду на євроінтеграційні прагнення України, Церквам треба готуватися радше до протистояння, а не співпраці з державою.
Першим звільнятися від національних бюрократій почав бізнес. Зараз бюджети деяких корпорацій у кілька разів перевищують бюджети не надто розвинених держав. «Осідлавши» цунамі глобалізації, корпорації стали самостійними гравцями міжнародного ринку й нерідко диктують умови національним урядам. У світлі цього зрозуміло, чому Ватикан закликає звільнитися від клерикалізму й чому провід УГКЦ і не переймається боротьбою православних за «придворний» статус.
Ба більше, УГКЦ відкрито демонструє претензії на суспільну суб’єктність. У ситуації навколо річниці Волинської різанини УГКЦ провадила самостійну політику та досягла кращих результатів, ніж український парламент, президент і дипломатичний корпус разом узяті. Схоже, що владика Святослав має всі шанси стати впливовим духовним лідером Східної Європи, а не чиновником у рясі на підхваті в чергового президента бананової республіки. А от ким стануть митрополит Володимир і патріарх Філарет (чи їхні наступники) — питання відкрите.

Максим Віхров, РІСУ

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...