Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Tuesday, Oct. 23, 2018

До 80-річчя польської акції руйнування українських церков

Автор:

|

Липень 19, 2018

|

Рубрика:

До 80-річчя польської акції руйнування українських церков

Зруйнована українська православна церква в Крилові, яка впала жертвою польського вандалізму в 1938 р.

Вандалізм — це злочин, печаль і страждання. З нагоди 80-річчя роковин акції руйнування українських церков Холмщини, Підляшшя та частково Волині хочу згадати вандалізм, до якого вдалася польська санаційна влада, яка провела дику акцію, яка отримала назву ревіндикація. Вона мала на меті полонізувати українське населення на Хомщині та Південному Підляшші шляхом руйнування церков і замикання україномовних шкіл та тих теренах.
Польщею тоді прокотилися три хвилі ревіндикації православних церков. Перша — в 1918-1924 рр. — була реакцією поляків на багаторічний національний гніт із боку царської Росії. Католики захоплювали церкви за рішенням центральної або місцевої влади, часто з власної ініціативи або за згодою ієрархів Католицької церкви. До 1924-го, за даними Мирослави Папежинської-Турека, Католицька церква перейняла 175 поуніатських і 140 полатинських церков. Символом цього періоду було руйнування 1923 року Собору Олександра Невського, який стояв у Варшаві на Саській площі. Друга хвиля розпочалася 1929-го, коли римо-католицький єпископат подав 755 позовів про повернення їм культових споруд у Польщі.
Тоді Католицька церква зазіхала зокрема на кафедральні собори в Кременці, Луцьку, Пінську, навіть на Почаївську лавру та монастир в Яблочині. Верховний суд Польщі своїм рішенням від 23 січня 1934 року визнав таке розв’язання невідповідним. Влада ймовірно побоювалася заворушень та міжнародного скандалу — українські середовища подбали, щоб про цю акцію дізнався весь світ. На Люблінщині воєвода Антоній Ремішевський планував знищити 97 «зайвих» православних храмів. З огляду на протести місцевого населення, зруйнували лише близько 30-х.
Після смерті польського диктатора Юзефа Пілсудського державна політика щодо православ’я стала ще радикальнішою і жорстокішою. Наприкінці 1935 року у Варшаві було створено комітет у справах національностей, який оголосив курс на полонізацію православної церкви. Першим актом на виконання цього завдання стала постанова Синоду Православної церкви в Польщі, ухвалена 17 жовтня 1936-го, що затвердила переклад окремих літургій польською мовою. Наступним кроком стало рішення польської влади про закриття Державної духовної православної семінарії в Кременці, яка була єдиним на Волині закладом для підготовки православних священиків. Натомість планувалося відкрити державний теологічний ліцей у Варшаві. Ці кроки викликали обурення серед українців, проте провідники тієї політики на це не зважали. Активну участь у кампанії ревіндикації взяли польські військові сили, так як згодом проявили себе під час акції «Вісла».
У липні 1936 року Тадеуш Каспжицький, міністр військових справ Польщі, під час виступу на нараді вищого командного складу заявив, що польська держава повинна прагнути «до підпорядкування окремих конфесій асиміляційним впливам польської культури», й особливу увагу звернув на «слов’янські меншини». Незабаром військові перейшли від слів до діла. У грудні того ж року на теренах Люблінського та Волинського воєводств створили Координаційний комітет на чолі з генералом Мечиславом Сморавінським, чиїм завданням стало проведення кампанії з “навернення” православних у католицьку віру. Рішення комітету були обов’язковими для місцевих органів влади.
Наприкінці 1937-го ревіндикаційна кампанія на Волині перейшла в «гарячу» фазу і торкнулася здебільшого прикордонних районів, де «місіонерською» діяльністю займалися підрозділи Корпусу охорони прикордоння.
Процес нищення православних церков у Польщі сягнув апогею 1938-го, коли Польща розпочала відкриту боротьбу з православ’ям. Замикання церков почалося в середині березня. Водночас ліквідували існуючі єпархії, усували «нештатних» священиків, існувала заборона створювати церковні організації. Провладна преса писала про «українську загрозу» на Холмщині, Підляшші та Волині, звинувачуючи Православну церкву в українізації населення. Українців шантажем примушували навертатися на католицизм. Організовували офіційні святкування конверсії на католицизм із участю війська, державної адміністрації та поліції. Непокірним погрожували і застосовували щодо них репресії. На думку проф. Папежинської-Турека, акція, як і в 1929-1930 рр., мала антиукраїнське спрямування. Згідно з даними Люблінського воєводського управління, 1938-го зруйнували 127 святинь.
Від православного духовенства вимагали вести уроки закону Божого та виголошувати проповіді винятково польською. Ревіндикаційна кампанія викликала обурення серед широких кіл українського та поміркованого польського населення. На початку липня 1938 року надзвичайний з’їзд православного духовенства Холмщини ухвалив меморіал до влади з вимогами припинити антиправославну пропаганду та руйнування церков, залишити виселених адміністрацією священиків, скликати Собор Православної церкви, юридично врегулювати відносини між державою та Церквою, дозволити виголошувати проповіді в храмах і проводити уроки закону Божого в школах українською. 16 липня 1938-го у Варшаві зібрався Собор єпископів Автокефальної православної церкви у Польщі. Його учасники звернулися до влади з меморандумом, у якому висловили жаль із приводу кампанії, а також ухвалили зворушливе послання до віруючих, у якому закликали до триденного посту у зв’язку з трагічними подіями на Холмщині та Підляшші.
Ревіндикацією обурювалися не лише православні. Степан Баран, котрий був греко-католиком і послом до сейму від Галичини, надіслав у липні 1938 року до голови Кабінету міністрів два звернення, підтримавши таким чином аналогічні звернення послів і сенаторів від Волині. У серпні з обуреним посланням виступив митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький. Звичайно усі звернення польська влада ігнорувала і забороняла публікувати в пресі. З протестом проти вандалізму на Волині виступив навіть воєвода Генрик Юзевський, назвавши ревіндикацію «замахом на Польщу», за що поплатився посадою.
6 липня 1938-го митрополит Діонісій, голова Православної церкви Польщі, надіслав владі драматичну телеграму, прохаючи зупинити безумство вандалізму церков, за ним український посол Стефан Баран розповів про нищення церков у польському Сеймі.
На цю ганебну акцію 1938 року з’явилися неґативні відгуки на міжнародній арені. Своє обурення висловили світові держави, які сповідували православ’я. Активізувалася й українська діаспора в Західній Європі, США, Канаді, Арґентині й Австралії, влаштовуючи протести та створюючи неґативний образ Польщі у своїх середовищах. Неприязну атмосферу використала й німецька пропаґанда. Жоден авторитетний представник Польщі, ні римо-католицький клір так і не перепросили за протизаконне нищення церков у міжвоєнний період та переслідування польських громадян православного віросповідання.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...