Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Monday, May. 20, 2019

До 100-річчя народження та 15-річчя від дня смерті патріарха Димитрія

Автор:

|

Березень 12, 2015

|

Рубрика:

До 100-річчя народження та 15-річчя від дня смерті патріарха Димитрія

Патріарх Димитрій

Володимир Ярема став патріархом Київським і всієї України Української автокефальної православної церкви (УАПЦ). Майбутній патріарх Димитрій народився 9 грудня 1915 року в селi Глiдному Березівського повіту на півночі Сяніцької землі (тепер — Підкарпацьке воєводство в Польщі). До 1939-го в селі жило близько 1 650 українців серед загалом 2 260 мешканців. Володимир закінчив початкову сільську школу в рідному селі і під час навчання брав участь у шкiльних виставах, а коли став дорослим і змужнів — надавав перевагу культурно-освітній праці в читальні «Просвiти».

З молодих років Володимир відзначався великою активністю в праці та побожністю, мав неабиякий хист до співу і малярства. ВІн був помічником паламаря і дяка в місцевій церкві Св. Матері Параскевії. Читав «Апостола» на богослужбах, самотужки опанував св. Літургію і весь комплекс церковного спiву, дуже любив Різдвяні свята й традиційне колядування. На жаль, українське церковне життя в селі Глідному після акції «Вісла» 1947 року завмерло, а місцеву церкву зруйнували.
Крім того, Володимир цікавився історією, і великий вплив на його погляди мали старшини українського вiйська, котрі в селі Глідному розписували церкву, споруджену 1899-го. Хлопець любив читати, і батьки записали хлопця на навчання до Перемишля, де той учився у мистецько-промисловій і музичній школах.
По закінченні науки Володимир допомагав у розписуванні церкви в селі Павлокомі. Саме там Володимир уперше вправлявся у відновленні та консервації церков. Опісля він отримав запрошення від о. Теофіля Калинича з Тарнавки Лежанського повіту й там розмальовував старовинну церкву Св. Архангела Михаїла, побудовану 1672 року. У 1920-1930 рр. Володимир працював разом із майстрами-художниками Миколою Осінчуком і Павлом Запорізьким. Разом вони відновлювали церкви і старовинні ікони на Закерзонні.
Із молодих років Володимир відчував потяг до священицького сану, тому покинув працю над відновленням церков і вступив на навчання до Малої духовної семінарії у Львові. Там мав змогу навчатися крім релігійних предметів малярства в художника Павла Ковжуна. А також студiював теорiю музики й вивчав дириґентуру хорів. Також він був цінним культурно-освітнім українським діячем серед молоді.
1937-го Володимир вступив до лав Юнацтва ОУН. 1938 року його рекрутували до польської армії, і він брав участь у перших боях Другої свiтової вiйни. Потрапив у полон до німців, звідки повернувся до Львова. Із благословення митрополита Шептицького дістався знову малої семінарії, звідки його забрали вже до Червоної армії.
Після демобілізації Володимир знову повернувся до Львова та влаштувався на роботу у Львівський державний музей українського мистецтва. Тут він віддано працював над пам’ятками, які тісно пов’язані з українським народом і церковним мистецтвом. Аби зберегти ці скарби, він не лише реєстрував у картотеках музейні експонати, детально описував старі ікони, але й старанно консервував церковне приладдя і убезпечував його від ушкодження.
Науковець часто виїздив, збирав різні церковні предмети та старі ікони, старанно їх реєстрував в музеї, щоби вберегти від крадіжок і знищення атеїстично-московськими варварами. Володимир віддався музейній діяльності і працював надзвичайно сумлінно. Володимир чудово знався на релігійному мистецтві і вважав його найціннішим духовним скарбом.
Коли над Українською греко-католицькою церквою (УГКЦ) нависла страшна загроза, і чекісти разом із Російською православною церквою (РПЦ) у березні 1946-го провели так званий ліквідаційний собор і заборонили діяльність УГКЦ, а її церковний провід заарештували, це було велике горе і трагедія для Володимира. Щоби рятувати духовно-релігійні цінності українського народу, він 10 серпня 1947 року прийняв священицький сан. Навчався у Ленінградській духовній академії (заочно), але був відрахований за національні переконання. Ставши священиком, спершу служив на сільських парафiях Львiвщини, згодом — у Львові. Добре вивчив історію УАПЦ, яка була нероздільно пов’язана з ім’ям світлої пам’яті митрополита Липківського, котрого в березні 1938-го НКВД закатувало у в’язниці.
Володимир став духовно зростати і вірно служити своєму народові. НКВД пропонувало йому стати співпрацівником, та о. Володимир категорично відкинув цю принизливу пропозицію. Він уже на початку 1989 року звернувся листом до митрополита Фiларета, екзарха РПЦ в Україні, зі закликом реабілітувати національні Церкви в Україні й надати їм законні права. Услід за цим 19 серпня 1989-го протопресвітер Володимир Ярема проголосив вихід Петропавлівської парафії м. Львова (у якій служив з 1969 року) з-під юрисдикції Московського патріархату та запропонував увійти з нею до складу УАПЦ на чолі з митрополитом Мстиславом (Скрипником).
Володимир Ярема став ініціатором та активним учасником проведення Помісного собору 5-6 червня 1990-го, на якому було прийнято статут УАПЦ й обрано її патріархом Мстислава. Після його смерті за згодою більшості єпископів УАПЦ о. Володимир погодився прийняти чернечий постриг і в ніч на 24 серпня 1993 року був пострижений з іменем Димитрій. Постриг прийняла і його дружина.
5 вересня 1993-го у Борисоглібському храмі м. Києва о. Володимир був висвячений на єпископа. 7 вересня Другий помiсний собор обрав його патрiархом Київським i всiєї України. 14 жовтня у церквi Спаса на Берестовi у Києві вiдбулася його iнтронiзацiя. На своїй посаді патріарх Димитрій проявив себе як високогуманна людина з відкритим українським серцем і душею. Він завжди був готовий іти назустріч людям, а найперше — своєму святому високому покликанню й обов’язку, не забуваючи ніколи про те, кому і чому присвятив своє життя. Його порядність і доброта були взірцем для наслідування серед духовенства. Крім того патріарх залишив по собі велику творчу спадщину. Він живим словом і своїми книгами поважно спричинився до активізації вірних і діяльності УАПЦ в Україні.
Цей великий подвижник належить до провідних церковних новітніх апостолів, котрі жертовно працювали для добра свого народу. Епоха, в якій йому довелося жити, була несприятливою в розвитку Церкви. Завдяки Божому провидінню тоді до праці на Божому винограднику прийшло багато визначних церковних діячів, котрі захищали та розвивали християнство. Серед цієї когорти патріарх Димитрій завжди відзначався великим тактом і вміло поєднував релігійні завдання з національним духом і культурою. Він доводив, що українська нація тісно ідентифікується з християнством. Обов’язком духовенства є наповняти національним змістом месійні науки і тим виробляти релігійно-національну досконалість у народі.
Хочу нагадати, що від часу проголошення Верховною Радою України 1990 року державного суверенітету й майже до останніх днів свого життя патріарх Димитрій брав активну участь в усіх молитовно-народних вічах, підтримуючи національно-релігійний дух народу. Він завжди молився за волю України. І ми в наших молитвах благаймо у Всемогутнього Бога взаємного порозуміння для своїх рідних братів, бо це вони, а не чужинці, вирішують майбутнє української Церкви та народу.
Помер патріарх Димитрій 25 лютого 2000 року, похований під із мурами рідного храму Св. Петра і Павла. Для усіх львів’ян Димитрій (Ярема) був і залишається символом священика-українця, котрий протягом 24 тяжких років радянського тоталітарного режиму душпастирював в церкві Св. Петра і Павла, що на вул. Личаківській у Львові. За Франківським Мойсеєм, можна сказати: «Він полюбив свій «Ізраїль» — Україну всім своїм єством. Бо ж це — «рід його, дитина його, вся честь його і слава». Тому «він весь вік свій, весь труд їй дав». За Господніми словами, які виголошував патріарх: «Щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я — у Тобі, щоб одно було в Нас» (Івана 17:21), це означає у Бозі, в Христі і в тісній братській любові і єдності з ближніми.

Ярослав Стех

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...