Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Dec. 16, 2017

Божі шляхи ведуть до Унева

Автор:

|

Вересень 21, 2017

|

Рубрика:

Божі шляхи ведуть до Унева

Свято-Успенська Унівської лавра щороку приймає тисячі паломників, котрі йдуть по кілька днів пішки прощею до Унева, аби вимолити у Бога ласку та благодать. Цього року, ієромонах Макарій, настоятель Лаври, власним прикладом показав, що гармонійне духовне і життя разом із фізичним — реальність: о. Макарій став унікальним в Україні монахом, котрий завоював звання майстра спорту України з паверліфтинґу.
— 20 років вже я в Унівській лаврі, — скромний й усміхнений, з дивовижним блиском в очах, о. Макарій показує нам чудодійне джерело Матінки Божої і запрошує на територію монастиря, у якому живуть монахи-студити. — Так вийшло, що я народився в родині, в якій є спортсмени. Батько — кандидат у майстри спорту зі спринтерського бігу, який завше був прикладом для мене. Мав за приклад і маминого брата, кандидата у майстри спорту з підіймання гирі. Вдома у нас були деякі знаряддя для спорту. Школярем метав ядро, диск, спис, засмакував і займався цим зі задоволенням.

«У мене була лише одна думка — пізнати більше»
— Як ви прийшли до релігії?
— Школярем ходив до церкви Московського патріархату, прислуговував біля нашого священика у селі. Родина у нас віруюча — до церкви ходили всі, дотримувалися постів. Я змалку захопився спортом, але церква стала улюбленим місцем. У 1989-1990 рр. у нашому селі з’явився майстер спорту Іслам Ахмедов, футболіст «Пахтакору» (Азербайджан). Він лікував травму у Трускавці, а село наше — поряд. Зі сільських хлопців створив команду юніорів, займався дітьми-школярами. Я також був у тій команді, але травмувався і моя кар’єра футболіста закінчилася. Дідусь мій дуже сварився. Казав: «Повір мені на слові, шо ти з того спорту хліба їсти не будеш. Працювати треба, а не дурницями займатися». А я відказував: «Та шо Ви, діду…». Але дідо правду казав. Коли ще був у команді юніорів, то поєднував виїзди на матчі з тим, щоб ходити до церкви. У неділю, коли треба було йти на Службу Божу, автобус їхав в інші райони грати футбол. Постав вибір — футбол чи Служба Божа. Вирішив, що Служба Божа. Сказав тренеру, що бігати буду, але їздити по неділях — ні. Коли ж вирішив, що не піду на футбол, сталася травма коліна. Так я поставив Церкву на передній план і продовжив собі займатися спортом у своє задоволення.
— Що було після закінчення школи?
— У десятому класі закінчив курс малої семінарії при Самбірсько-Дрогобицькій єпархії. Тоді ще покійний владика Вороновський був правлячим архієреєм, котрий створив цю семінарію. Згодом вступив у Львівську богословську академію. 2001 року її перейменували в Український католицький університет (УКУ). На четвертому році навчання я взяв академічну відпустку і вступив до Унівської лаври.
— Серед світських людей побутує думка, що в ченці йдуть, коли у житті щось стається: нещасливе кохання, якась особиста драма, що відштовхує від світу і людина мовби ховається від себе і своїх думок за стінами монастиря…
— Моя мама так і думала — що дівчина мене покинула. Вважалося, що у монастир ідуть скривджені долею, котрим у житті не пощастило і вони з горя роблять такий крок. Зараз, маючи 20-річний досвід у монастирі, скажу вам, що це дуже рідкісні випадки, коли люди приходять до монастиря з якоїсь біди. Бо Господь Бог кличе людей в особливий спосіб, адже хоче, щоб дехто зрікся світу і служив лише Йому. Коли я прийшов до обителі, у мене була лише одна думка — пізнати більше. Мені було мало того, що у семінарії. Хотілося більше і глибше молитися, більше духовного життя. У семінарії більше часу віддавали навчанню, а мені хотілося молитви. Тому вирішив пожити у монастирі і пізнати таке життя. Спрагу до духовності став тамувати тут, в Уневі. Настоятель монастиря після року новіціяту (випробувального терміну. — Ред.) сказав, що варто закінчити навчання у семінарії, бо за спиною є чотири роки навчання, шкода залишати. Тоді я жив у нашому монастирі в Рудно і ходив на лекції до УКУ. Провчився ще три з половиною роки, закінчив університет і повернувся до Унева.

«Сили у собі знаходив завжди»
— Спорту в час навчання не було?
— Ні, спортом не займався, але був натренованим у дитинстві. В монастирі було багато господарки, тому й фізичних навантажень було достатньо. У нас були 22 корови, багато свиней, вівці, кури, гуси. Роботи було дуже багато. Але мушу сказати, що не втомлювався. Не раз приходили з ферми, з поля, коли возили сіно до стодол, то вже проти вночі купалися у ставку, а на першу годину треба було йти на Молитву і о пів на шосту — Утреня. Так часто було — пізно лягав, рано вставав і не змучувався. Завжди хотів жити з Богом, любити Його, але фізична підготовка дуже придалася, бо помітив, що часом декотрі брати не витримували, змучувалися, могли проспати. Спорт і фізичні навантаження дають витривалість. Розумію, що мене Божа поміч скріплювала, тому сили у собі знаходив завжди.
— Ви — монах-студит, а студити, наскільки я знаю, дуже багато моляться…
— Згідно зі Студійським типіконом наш день розбитий на три рівні частини: вісім годин молитви, вісім годин праці і вісім годин відпочинку.
— Вісім годин для відпочинку — нічний сон?
— Не зовсім так. Вісім годин монахи не сплять. Це щастя — вісім годин сну. Адже щодня треба вставати о п’ятій тридцять. Ніхто не лягає спати раніше десятої-одинадцятої. Полічіть самі, скільки спимо.
— А спортом монахи займаються?
— З наших 35 ченців близько десяти займаються. Хтось крос бігає, хтось хоче схуднути — для того маємо орбітрек. Є брат, котрий, як і я, тягає залізо, але спортзал у нашому монастирі з’явився лише чотири-п’ять років тому.

«Результати були вищі саме тоді, коли дотримувався посту»
— Тіло — Храм Духа Святого. Отже, фізичне тіло треба зберігати у такому стані, аби у ньому міг перебувати Святий Дух. Монашество пропагує насамперед здоровий спосіб життя?
— Запитайте у будь-кого, хто такі монахи? Скажуть: ті, хто постять і моляться. Частково це так. У традиційних великих монастирях, таких, як Унівська лавра, посту дотримуються. Бо зараз у багатьох монастирях дозволяють собі лише у п’ятницю утриматися від м’ясних страв. У нас такого немає. У нас є строгі пости — на воді, без споживання їжі. У різдвяний 40 днів не споживаємо м’яса, також 55 днів перед Великоднем, два тижні перед Успенням і три-чотири тижні перед Петром і Павлом. М’ясо є лише по суботах і неділях під час року, якщо не випадає час Посту: Петрівка, Спасівка, передріздвяний і передвеликодній. І якщо є в суботу м’ясо, то це не тричі на день. Може бути в обід одна котлета. Коли став займатися спортом, то переживав, як буде, що немає м’яса у раціоні. Якось відразу по Великодню випали змагання з паверліфтинґу. Я не міг за тиждень дуже від’їстися і думав, що змагання завалю. Але Бог так дає, що результати у спорті вищі були саме тоді, коли дотримувався посту. Захистив кандидата у майстри спорту, тепер майстра спорту.
— А каву п’єте?
— Без кави не можу. Починаю день із води та кави. Далі — Утреня. Тренер каже, що води треба пити дуже багато. П’ю на день півторалітрову пляшку води, попри каву і чаї.
— Відома в Україні дієтолог Оксана Скиталінська каже, що обмеження м’яса, особливо після сорока років — це подовжувати собі життя і відтерміновувати старість. Ви дуже молодо виглядаєте, що підтверджує слова дієтолога. Розкажіть, як сталося, що зайнялися спортом професійно?
— До мене на сповідь якось прийшов чоловік і ми з ним розговорилися. Він розповів, що займається паверліфтинґом, підіймає штангу. Я спитав: «А скільки піднімаєте?» Каже — 110 кг. А я йому: «Я трохи більше піднімаю». Він не міг повірити, бо займався спортом професійно давно. Цей чоловік попросився пожити у нас, мав таку духовну потребу. Побачив нашу спортзалу, як займаємося і переконував мене зайнятися серйозно тренуваннями пропонував тренера. Але я тоді подякував і подумав, що не треба. Хоча владика Венедикт, теперішній архієпископ Чиказької архієпархії у США, а тоді — наш львівський єпископ, казав мені йти до тренера і займатися. Я соромився. Але якось закінчилися Різдвяні свята і на мене напала така нудьга, що зателефонував до того чоловіка і кажу: «Покажіть мені свого тренера». Ми поїхали на зустріч і з того часу все закрутилося. Мене представили, як монаха, котрий піднімає поза 100 кг. Тренер не повірив, але каже: «Покажіть, що можете». А я в підряснику стою одягнутий. Він каже: роздягайтеся, чи так будете? Я кажу, що так буду. Підняв тоді 120 кг, вбраний у підряснику. Тренер одразу запропонував їхати з ним на кубок Києва. З того часу й займаюся.
Розмовляла Ірина Кушинська

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...