Посилках з США в Україну

Новини для українців всього свту

Saturday, Jul. 22, 2017

Архієпископ Федір: «Люди самі не до кінця усвідомлюють, що вони змінюються»

Автор:

|

Травень 04, 2017

|

Рубрика:

Архієпископ Федір: «Люди самі не до кінця усвідомлюють, що вони змінюються»

Упродовж кількох останніх років соціологічні опитування показували, що серед усіх державних і громадських інститутів найкращий баланс довіри/недовіри має Церква. Вона тривалий час зберігала лідерські позиції, випереджаючи армію та мас-медіа. Проте 2015 року ситуація змінилася: першу сходинку народних симпатій посіли волонтери. Результат прогнозований і зрозумілий, адже саме вони у перші роки війни в Україні врятували державу, не давши їй упасти у прірву. Схожу картину можна спостерігати й у Свято-Успенському соборі Полтави, при якому вже понад три роки діє волонтерська організація «Полтавський батальйон небайдужих». Її неформальним лідером є архієпископ Полтавський і Кременчуцький Української православної церкви (УПЦ) Київського патріархату (КП) Федір, котрий на власні очі бачив російську окупацію Криму та «братню» аґресію на Донбасі.

«Бліндаж у Дебальцевому стоїть у мене перед очима»
— Як за три роки війни змінився волонтерський рух в Україні?
— Якщо говорити про події в Криму, то ми тоді взагалі не розуміли, що відбувається, коли поїхали туди в березні 2014 року. Ми надавали більше морально-психологічну підтримку нашим військовим, брали участь у проукраїнських мітинґах у Сімферополі (а це якраз були Шевченківські дні) та були свідками окупації півострова, ще не знаючи, яка темна сила насувається на Україну, маючи на меті захопити її територію.
Кульмінація волонтерського служіння відбулася, коли почалися бойові дії на Донбасі. Особисто я до Іловайської трагедії не уявляв масштабів підступної російсько-української війни. Коли ми втратили бійців, котрим возили допомогу незадовго до тих подій, це був удар для всіх нас. Тоді ми збагнули, що війна — всерйоз і надовго. Бойове хрещення нашої волонтерської організації «Полтавський батальйон небайдужих» відбулося в Дебальцевому, це було наприкінці січня 2015 року. Там ми вперше потрапили під обстріл і вже на власному досвіді збагнули, що таке війна. Проте Господь уберіг нас.
— В яких питаннях держава досі недопрацьовує, пробуксовує, а за що її можна похвалити?
— У плані підтримки Збройних сил (ЗСУ) держава зробила суттєві кроки вперед. Слава Богу, що це відбувається. Військовослужбовці почали отримувати більш-менш гідну заробітну платню. Вони можуть годувати свої родини. Це дуже добре. Кращими стали речове та харчове забезпечення. Фактично, бійці більше не потребують тих продуктів, які їм привозили в 2014-2015 рр. Зате вони дуже люблять домашню їжу. Харчування залежить від командирів на місцях, від їхньої організованості та відповідальності. Попри це, є проблеми. Техніка стара, часто виходить із ладу, запчастини треба чекати довго. А це війна, потрібно все вирішувати швидко. Є потреба в електрогенераторах. Їх можна дістати лише волонтерськими зусиллями. Хлопцям необхідні обігрівачі. Буржуйки — це вже щось віджиле. Треба дещо сучасніше.
Звісно, побутові умови, в яких перебувають військовики, жахливі. Бліндаж у Дебальцевому стоїть у мене перед очима досі. Щоб зайти туди, треба було мати гумові чоботи. Скрізь грязюка. Саме укриття протікає. А там треба сидіти на якихось помостах, тому що по тобі цілу ніч гатять російські снаряди. Не створиш у бліндажі комфортних умов, але над цим треба працювати. Якщо говорити про озброєння, то це завдання держави, бо зброя все ж стара. Проте наші хлопці навіть із нею успішно воюють.
— Що дає сили вашим однодумцям не зневірюватися і працювати далі, попри зменшення громадянської активності та грошових надходжень?
— Як і в 2014-2015 рр., волонтерство в Україні тримається на ентузіазмі та жертовності суспільства. Без підтримки громадян цей рух був би неможливим. Я завжди підкреслюю нашу вдячність людям. Якби не їхня довіра та підтримка, про яке волонтерство могло б ітися? Ми лише тримаємо контакт із військовиками та завозимо їм допомогу, а приносять її звичайні громадяни. Є комерційні установи, які також суттєво долучилися до допомоги українській армії, зокрема забезпечували пальним наші буси. Іноді вони їздили на Схід тричі на тиждень.

«Війна показала, яка Церква є справді українською»
— Як працюєте над реабілітацією та ресоціалізацією людей, котрі повертаються із фронту до мирного життя?
— Ми відкрили Центр соціально-психологічної реабілітації учасників антитерористичної операції (АТО). Там постійно є чергові. Це самі учасники бойових дій. Зазвичай хлопці приходять туди за юридичною консультацією. Щосуботи для атовців і членів їхніх сімей відбуваються безкоштовні заняття з англійської мови. Періодично проводимо брейн-ринги, влаштовуємо інші розваги. Іноді хлопці просто приходять випити кави, поспілкуватися, бо для них це дуже важливо. Хочемо налагодити системну роботу психологів. Але для цього потрібні кошти, бо людям треба платити за роботу. Це — перша причина. А друга проблема полягає в тому, що самі військовослужбовці із недовірою ставляться до психологів, вважаючи, що така допомога їм не потрібна.
Спілкування хлопців між собою — це, фактично, реабілітація, бо вони розуміють одне одного. У нашому ветеранському центрі є молодий священик о. Андрій Орловський. Він щось ремонтує з атовцями і в таких звичайних розмовах проводить із ними своєрідну психологічну роботу. Суттєвим напрямком нашої діяльності є робота з матерями та дружинами, котрі втратили на війні своїх найближчих людей.
— Яку роль почав відігравати інститут капеланства?
— Дуже позитивну. Переважна більшість бійців — православні, вони тією чи іншою мірою воцерковлені. Хтось краще це розуміє, хтось сприймає віру на рівні ритуалу чи магічного ставлення. Але в будь-якому разі з усіма треба працювати. У тому, що люди не воцерковлені, не завжди є їхня провина. Ми 70 років жили в атеїстичному суспільстві. Це була цілеспрямована війна з релігією. Якщо на цій основі виросли три покоління, повертати людей до віри дуже складно.
— Наскільки війна вплинула на ставлення суспільства до Церкви?
— Усі чи майже всі громади Київського патріархату стали волонтерськими центрами. Наші храми по Україні в міру своїх можливостей займаються підтримкою ЗСУ. Ця війна показала суспільству, яка Церква в Україні є справді українською, а яка є такою лише за назвою та залишається частиною Російської православної церкви з усіма відповідними атрибутами й антиукраїнською політикою. УПЦ Московського патріархату (МП) досі офіційно не визнала Росію аґресором і називає війну на Донбасі «громадянським, братовбивчим протистоянням». Це пропаганда Москви, котру ретранслює Церква-сателіт. У ній є патріотично налаштовані священики, але їх не багато. Тому парафіяни УПЦ МП стали переходити до УПЦ КП, є переходи окремих громад і дуже зрідка — священиків. Зазвичай ця тенденція властива західним областям України, але такі випадки є і на Полтавщині. Одним із мотивів переходу з однієї Церкви в іншу стала антиукраїнська позиція МП. Безперечно, авторитет КП у суспільстві зріс. Але на селах люди інертні. Над цим ще треба довго працювати.
Нещодавно була всеукраїнська молитва за перемогу над аґресором, справедливий мир в Україні та полонених. Однак у Полтаві в ній узяли участь не багато людей. Це показник того, що нас чекатимуть випробовування, доки ми не почнемо значною мірою усвідомлювати те, що не можна бути байдужими в такій ситуації, яка є в країні. Бо Церква — це душа народу. Кому ця душа належить, тому буде належати й тіло. Хочемо мати справді незалежну державу — то має бути і незалежна Церква. Якщо будемо ігнорувати це питання, то повноцінної держави не здобудемо.
— У що в перспективі може вилитися волонтерський рух?
— Гадаю, що зараз відбувається формування високої громадянської свідомості. Коли саме суспільство несе відповідальність за свої дії, саме визначає, куди йому рухатися і як будувати своє життя, не чекаючи, як колись, указівок голови колгоспу чи керівника обкому партії. Люди розуміють, що вони самі господарі на своїй землі, що це не лише декларативно прописано десь у Конституції. Це виявляється в тому, що суспільство спонукає владу до змін, хоч вони і даються дуже важко. Люди спонукають владу боротися із корупцією, хоча це ще складніше. Мабуть, люди самі не до кінця усвідомлюють, що вони змінюються. Вони готові жертвувати своїм часом, знанням, професійними навичками та коштами заради народу, до якого належать і якому служать. У цьому суть християнського життя. Вияв нашої віри — це служіння ближньому.
Розмовляв Сергій Шебеліст, Zaxid.net

About Author

Meest-Online

Comments are closed.

Leave A Reply

Loading...